Жити глибиною духа означає приймати життя цілісно, разом із його завершальним етапом — смертю. Смерть це завжди кінець біологічного життя, фізичний процес розкладу, деструкція, перед лицем якої людина залишається безсилою. Також вона є небуттям несповнених мрій, життя, існування.
Давні монаші статути, наприклад, бенедиктинський чи камедульський, радили щодня згадувати про смерть. Однак не згадувалося про смерть заради тривання в смутку, але навпаки, аби жити свідомо й інтенсивно. Якби ми щодня думали, що можемо не дочекатися світанку, то кожен день переживали б у спосіб більш свідомий та інтенсивний.
Ми всі маємо схильність жити минулим або майбутнім. Минуле приводить із собою спогади, незагоєні рани, жалкування. Майбуття викликає в нас неспокій, страхи за себе та близьких, або робить так, що ми втікаємо у світ нереальний, світ мрій, ілюзій. Усвідомлення, що кожна мить це дар і ніхто з нас не має певності у завтрашньому дні, дозволяє жити повніше, глибше.
Смерть це духовне визволення. Дитина, приходячи на світ, звільняється від матері. Вона дозріває і дорослішає, стає готовою покинути своє дитинство. Духовне життя вимагає, щоб ми дозрівали до свободи; щоб ми покидали, полишали позаду себе речі, здоров’я, зіграні ролі, безпеку, друзів, дітей… Ми також мусимо покинути свою стару людину, аби в нас могла народитися нова. З досвіду знаємо, що визволятися нелегко. Ми так призвичаєні до старого, ми так добре вміємо ним жити, навіть якщо це пов’язане зі стражданням… Нове викликає страх, жахає. І тому нам так важко його прийняти.
У «Фундаменті» Духовних вправ св. Ігнатій Лойола пише, що потрібно ставати людьми байдужими (відсилання до відомої «святої байдужості» єзуїтів. — Прим. пер.). Зауважмо: він пише СТАВАТИ, а не БУТИ! Справжня свобода це не миттєвий досвід. Дозрівання до неї становить тривалий процес, внутрішню переміну, яка вимагає зусилля, терпеливості, здорової аскези, внутрішнього вмирання, а насамперед — благодаті, молитви…
Допіру смерть нас визволяє повністю. Тоді спадають усі маски, які ми носимо, і відпадають ролі, які ми граємо перед іншими, перед світом. Ми перестаємо перейматися осудами та оцінками інших. Опадає з душі страх перед компрометацією чи відкиненням. Перестають бути важливими успіх, багатство, амбіції, плани… Смерть скасовує мірки, застосовувані протягом життя. Вона звільняє від мислення суто людського, світського, і вводить у новий світ, повністю проникнутий Богом. Тому потрібно все життя думати про смерть, відкривати її мету і сенс. Хто бачить у смерті її сенс, тому набагато легше розставатися з тим, що минуще.
Французька містичка Габріела Боссі почула від Ісуса слова: «Чи ти усвідомлюєш, що ти ще не народилася? Справжнє народження — це входження у життя поза гробом. Приготуйся. Згадай хробачка, смиренного, який по землі повзає. Потім личинку. Це життя потаємне і приховане. А потім нарешті метелик прекрасних кольорів, вільний у просторах блакиті! О, радій, що незадовго ти народишся до життя у повноті».
Своєю чергою, св. Василій Великий порівнює смерть із бігом спринтерів: «Як ті, що добігають у перегонах до кінцевої межі стадіону й повертаються назад, і мусять на мить зупинитися, щоб розпочати біг у зворотному напрямку, так видається обов’язковим, щоб і при зміні життя, поміж старим і новим існуванням смерть була посередником, який кладе межу тому, що відходить, і початок тому, що настає».
Питання про сенс смерті знаходить найповнішу відповідь у перспективі смерті й воскресіння Ісуса. Смерть, якої зазнає людина віруюча, відкриває шлях до Бога Отця, й тому вона завжди має вимір надії та любові. Святий Павло у Посланні до Филип’ян пише: «Для мене бо життя — Христос, а смерть — прибуток» (Флп 1, 21), і в Посланні до Тимотея: «Вірне слово: коли ми разом з Ним померли, то разом з Ним будемо й жити» (2 тим 2, 11).
Перші християни були захоплені особистістю Ісуса і чекали на Його швидке повернення. Кожна Євхаристія була сповнена звіщанням Господа, доки прийде (пор. 1 Кор 11, 26). Особливим часом очікування була Великодня ніч. Тоді молилися про прихід Воскреслого у славі. Це очікування виражає також і останнє слово Нового Завіту: «Так, приходжу скоро. Амінь. Прийди, Господи Ісусе!» (Одкр 22, 20). Очікування перших християн має своє значення. Спершу вони і справді вважали, що кінець світу близько. Але пізніше прийшло усвідомлення, що Господь завжди близько біля нас: Він приходить щомиті.
Смерть — це завершення земного паломництва. Це завершення часу благодаті й милосердя, що його Бог пропонує нам, аби ми виповнили своє земне призначення. Коли завершиться цей єдиний і неповторний біг нашого життя, ми не повернемося до наступного земного життя (реінкарнацій не існує). У хвилину смерті ми пізнаємо істинне обличчя Бога. Розпізнаємо обличчя Христа, який супроводив нас у земному житті в особах наших ближніх. Буде знято заслону, яка відділяє нас від таємниці Пресвятої Трійці.
У мить нашої смерті ми пізнаємо любов абсолютну, безумовну, і в світлі цієї любові побачимо весь свій егоїзм. Зустріч із Богом — це найбільш болісне пізнання себе самого. Однак Бог, якого ми пізнаємо уповні, то не бухгалтер і не суворий суддя. Він завжди Бог Люблячий, який являє себе як Любов і Світло. І нам не потрібно лякатися, що в момент смерті наші руки будуть порожні. Зрештою, хоч би як ми старалися, а перед Богом завжди будемо «слугами непотрібними» (пор. Лк 17, 10). Натомість достатньо вірити, довіряти, любити. Це дуже мало — і дуже багато!
http://www.credo-ua.org
