Криза родини - це діагноз, який  Західна Європа визначила для себе  вже доволі   давно. Наше суспільство від Європи, як завжди, прагне не відставати. Упродовж останніх років незалежного існування ми стали свідками того, як за короткий час розпадаються сім’ї: безконечне заробітчанство, шлюби без зобов’язань, потрібні й непотрібні діти, руйнування авторитету батьків – ось наше сьогодення. На жаль, у ХХІ столітті  розлучення  постає звичайною, буденною справою. Живемо у такому світі, де аборт - це лише переривання вагітності, де дошлюбні і позашлюбні статеві стосунки – це цілком нормальне явище, де Таїнство подружжя зводиться лише до людського пристрасного інстинкту. Криза родини передбачує занепад нації. Про це свідчать сумнозвісні показники народжуваності і смертності. Народити дитину сьогодні - це героїзм, а багатодітність, на думку світу, – безглуздя. Так, абортів проводиться набагато більше, ніж народжується дітей. Нація, де більше домовин, аніж колисок, приречена на загибель.Християнська родина в наші дні, як ніколи в історії людства, кинута в надзвичайну боротьбу проти цілої системи злих сил цього світу, що постійно атакують її як ззовні, так і зсередини. Таким чином, родина, яка повинна бути непохитною основою суспільства і будувати міцне високоморальне суспільство, наче корабель потопає в бурі розчарувань, непорозумінь, фінансових крахів. Господь, благословляючи подружжя, створив сім”ю як джерело взаємної любові та щастя всіх її членів. То чому родина стала джерелом страждання, деградації, приниження гідності іншої особи – кардинально іншою, ніж задумано Творцем. Може, Бог помилився? Погано спланував? Ні, спланував Він усе ідеально. Винувата сама людина. У чому полягає причина занепаду сім’ї. А коріниться вона в тому, що родина занедбала обов’язки, покладені на неї Богом, про які говориться  у Святому Письмі. Єдиний порятунок - повернутися назад до Божого устрою, пригадати Божі установи та йти за тим планом, який  Бог накреслив для родини. У Божому задумі  поєднання чоловіка і жінки ніколи не було місця для розлучення. Тому серед практикуючих християнських родин дуже мало розлучень. Подружжя - це не контракт між двома людьми, а безумовно цілковите присвячення всієї особи іншій особі на все життя, це «велика тайна», яка відображає спорідненість між Христом та його Церквою. Подружжя - це союз у любові. Любов людська може бути поглиблена і збережена тільки через  любов, «влиту в наші серця Святим Духом».Згідно з Божим планом, подружня любов є плідною. Плідність - це дарунок від Творця, її потрібно шанувати, а не нищити. Вчинення аборту і використання контрацептивних засобів нищать подружню плідність, чим і суперечать задумові Господа. Це вияв непошани до Бога та посягання на найцінніше, що є в людини, – життя, дароване їй Господом. Зачаття і народження дитини – це плід любові батьків, це вияв благословення Творця. Кожна дитина повинна народжуватися у сім’ї і не може бути позбавлена батьківської любові. Така любов  є прикладом для дітей, і саме її вони нестимуть у світ упродовж усього  життя. А щоб сім’я була наповнена взаємною любов’ю, вона мусить бути домашньою церквою,  що через спільну молитву буде отримувати від Господа все необхідне для щасливого життя.У Божому задумі немає місця дошлюбній та подружній нечистоті. Про це свідчить той факт, що ще здавна тих, які мали дошлюбні і позашлюбні інтимні стосунки, закидували камінням на смерть. Єдиним статевим співжиттям, що Бог благословляє, є подружжя. Крім того, Ісус Христос каже: «Кожен, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб у серці своїм» (Мт. 27-28).Чистота, подружня вірність, пошана до людського життя є невід’ємними аспектами подружньої любові і щасливого життя як тут, на землі, так і у вічності. Адже, дотримуючись Божого Плану, подружжя оберігає від тенет гріха свою душу і тіло, що є храмом Святого Духа. Якщо подружжя нехтує цим, то згодом у подружньому житті і поза ним виникають інші загрози, які щоразу більше віддаляють людину від того життя, яке приготував їй Господь. Інколи ми бачимо сім’ї, які морально і духовно процвітають серед горя і матеріальних нестатків. Проте слід зауважити, що такий рівень подружжя сама людина  власними силами ніколи не зможе осягнути. Вона опирається на  силу Божу. Сім’ю потрібно творити з Божою допомогою, покірно прийняти допомогу, яку Христос дарує кожному, хто приходить до нього в молитві та з вірою приймає прощення своїх провин. Потрібно також довіритися Христу і передати під його керівництво  власне щоденне життя. Довіритися так, як це зробили учні Христа. У Святому Письмі (Мр. 4, 35-41) ми знаходимо історію про човен, в якому Ісус Христос та Його учні пливли під час бурі на морі, і човен вже переповнився водою. Учні намагалися рятувати потопаючий човен, але все було дарма. У великому розпачі вони кинулися до того, Хто «спав на кормі». Це був Христос. Розбудивши Його, вони несамовито кричали: «Учителю, чи Тобі байдуже, що ми гинемо»? Тоді Христос заспокоїв море, тиша велика настала, і Він сказав до них: «Чого ви такі полохливі? Чому віри не маєте»?  Якщо в родині навіть одна особа живе згідно з Євангелієм, то Бог дає їй сили і зміцнює таке подружжя. А там, де обидві особи живуть у гармонії з Богом, то ніхто і ніщо не приведе до розлучення, бо член сім’ї - Бог. Тоді Він турбується про ваші клопоти, переживання і духовну боротьбу проти руйнуючих сил світу цього та сатани.До вищезгаданих цеглин, що становлять основу християнської родини, ще належить відповідальність чоловіків, дружин, їх дітей у родині. Важливими чинниками, що цементують щасливе християнське подружжя, є взаємна пошана  та правильне визначення свого місця в сім’ї, яке Сам Бог оприділив як чоловікові, так і жінці. Шана є фактором любові. Шануватипотрібно ту людину, яку нам дав Сам Бог. Особиста й подружня молитва, спільне читання Біблії, подружній діалог, у якому  інколи беруть участь і діти, - ось міцний фундамент сім’ї.Родини, станьте тим, чим ви маєте бути, - живим знаком Божої любові! Ви справді маєте місію охороняти, показувати та проголошувати любов. І щасливе та благословенне те подружжя, у якому фундаментом стосунків їхнього подальшого життя є любов, звернена до Бога. Сім’я є найважливішим соціальним середовищем формування особистості та основним інститутом психологічної підтримки і виховання, що відповідає за відтворення не тільки населення, але й нормального способу життя, напряму думок і стосунків між людьми. Тому суспільство має бути зацікавлене у міцній духовно та морально здоровій сім’ї.

Ольга Костик, "Голос Живої Вервиці"4(19)2010

Любити вчимося ціле життя…

Коли в наших подружніх, сімейних, спільнотних стосунках справа доходить до непорозумінь і конфліктів, чимало з нас піддаються спокусі звинувачувати себе: ми погані, замкнені, егоїстичні, неспроможні любити.

Чи не кожну спробу знайти задоволення власних емоційних потреб, тепла і почуття безпеки ми засуджуємо в собі як егоїзм. І підкреслюємо в таких випадках, що любити інших – то наш найважливіший обов’язок. Почуваємося винними, коли майже інстинктивно шукаємо любові наших близьких. Бо вважаємо, що існує гострий конфлікт поміж виявленням любові та її пошуками. Гнів на себе помилково приймаємо за гнів на людей. І таким чином, коли, наприклад, підліток починає поводитися визивно, багато матерів кажуть: «Я погана мати, не вмію дати дитині доброго прикладу». Проте не раз самі діти, які створюють проблеми батьками, приховано звинувачують себе у тому, що замало люблять маму і тата. І ті, й ті не вимовлять цього вголос. Кожному його гординя не дасть цього зробити. Подружжя також часто почуваються винними, коли виникають непорозуміння і конфлікти, бо їм здається, що це свідчить про брак любові.

Коли ми надмірно підкреслюємо обов’язок любити Бога і людей, то виходимо з фальшивого припущення, що кожен з нас має достатньо сил і відваги, щоб любити. Достатньо лише хотіти. Однак такий хід думок – спрощений і неістинний. Він виходить із припущення, що кожен з нас уже колись навчився любити, і якщо не робить цього, то це тільки тому, що просто не хоче. Інстинктивне й неконтрольоване самозвинувачення, однак, провадить до звинувачення ближніх: «Якщо ти мене не любиш, то це тому, що не хочеш. Якби хотів, ти б мене любив». Отаким несправедливим чином ми не раз підозрюємо наших ближніх у злій волі.

Наші декларації любові, виголошувані перед Богом і ближніми, є щирими. Нам бракує не волі любити, а енергії, мудрості та відваги. Ми мало любимо інших не тому, що не хочемо, а тому, що ще не вміємо. Любов – це велике мистецтво, якого ми вчимося ціле життя, від моменту народження й аж по саму смерть. Однак мистецтво любити  треба розпочинати не від давання любові іншим, а від її приймання.

Не почуваючи себе любленими, ми не будемо спроможні любити. Якщо не набудемо досвіду почуття безпеки – не зуміємо дати його іншим. Якщо в нас не було досвіду бути вислуханим, ми не вміємо слухати. Бо як зголодніла людина нагодує голодного? Як клошар зуміє запросити іншого бездомного під свій дах, як може йому сказати: «Ходи до мого дому», якщо він цього дому не має? Як людина, спрагла любові, задовольнить прагнення любові свого ближнього? Як зголоднілий за любов’ю чоловік зможе виявити любов до своєї дружини, а спраглі любові батьки як зможуть дати її своїм дітям? Отож перш ніж почнемо зобов’язувати інших до любові, їх треба навчити шукати і приймати любов.

«Ісус воскрес, Він – твоя єдина Надія, ти вже не перебуваєш під пануванням гріха, зла. Перемогла любов, перемогло милосердя!»(Папа Франциск)

www.livingrosary.org.ua