Василь чахнув на очах. Їсти не міг, лише інколи просив холодної води. Колись вродливе лице мало тепер колір жовтої глини, а пальці на руках нагадували тоненькі патички.
- Анно, - попросив він одного разу свою дружину, - присядь, будь ласкава, біля мене, бо я маю тобі щось сказати.
- ???
- Скоро, дуже скоро, може ще й навіть нині пополудні я вас покину...
- Василю!..
- Не перебивай мене, ти ж не маленька, сама розумієш, що довше я вже не потягну. Мукам моїм колись має настати кінець. Поховаєш мене коло моєї мами, місця там досить. А по моїй смерті... жалоби не носи. Мусиш вийти заміж, бо сина ставити на ноги самій буде дуже трудно.
- Ніколи, чоловіче, не вийду заміж другий раз! - рішуче заперечила дружина. - Перед Богом присягаюсь. Тебе не замінить ніхто. А синочка, з Божою допомогою, постараюся виховати так, щоб перед людьми не було встидно.
- Д-дякую, - затремтів голос конаючого, - але все добре зваж...
Минуло два роки як Анна востаннє поцілувала холодне чоло покійного. Але чорного одягу так і не скинула.
- Анно, - розважали її сусіди, - так не можна!
- Ти молода, файна на вроду, а що зі себе робиш!
- Чоловіка не повернеш, а жити якось мусиш.
- Он Микола аж сохне за тобою, а ти ніби його й не знаєш.
- Мені не треба нікого! - була її єдина відповідь. Я... я маю... сина... І... і відчепіться від мене!
Щовечора брала 5-річного Івасика за його жилаву руку і мовчки йшла з ним на цвинтар. А там - уже давала волю гірким сльозам.
- Мамо, - шарпало дитя її за рукав, - ви ж учора казали, що плакати більше
не будете.
- Не буду, синочку, не буду, - пригортаючи свою єдину кровиночку, пестила його кучеряву голівку, а сама аж здригалася від тяжкого ридання.
Ще два роки відміряв Господь.
- Завтра, Івасику, підемо до школи, - здається вперше скупо всміхнулася вдова. - Ти вже он який красень виріс. Усіх своїх однолітків перегнав. Батько радів би... - І тут же спохмурніла, болісно зітхнула і повела далі. - Може... може до тата підемо... потішимо його?..
- Підемо, мамусю.
І так кожного Божого дня. Зі школи - на цвинтар, бо ж Івасик п'ятірку приніс, а тато про неї навіть не здогадується. Купила якусь обнову дитині - мусить батько і про це почути. Принесла тітка Марина цукерок - гріх із татусем не
поділитися. Захворів синочок - як же чоловікові не сповістити.
- Певно не при своїм умі, - хрестилася баба Віра, сусідка через хату. - Носиться з тим бахуром, як зі збитим яйцем. А прийде час - і той синочок ще добре їй сала за шкіру залиє. Зобачите!
Школу закінчив Іванко на відмінно. Напередодні випускного вечора, вирядившись, мов до шлюбу, знову пішов разом із мамою до батька. Вона дивилася на сина і бачила перед собою до болю кохане лице свого чоловіка. Мов дві краплі води - такими вони були подібними.
- Бачиш, батьку, який красень перед тобою, а ти... - і знову важкі горошини пекучих сліз покотилися з її карих очей.
- Не треба, мамо...
До війська сина не забрали, бо щось там із серцем не так, як мало би бути. Але тим не журилась.
А коли Іванові минуло 24, оженився він із тендітною Марусею з сусіднього села. Була вона дівка красна, сумирна, тиха, але якась уже надто потаємна. Це Анна добре зауважила, але завжди казала:
- То мені так здається. Син любить її, а вона його, то нехай... Не всі будуть як вітер. Воно ж теж напівсирота.
Робити їй не дозволяла нічого. Не тому, що невістка не вміла, а тому, що жаліла чуже дитя. Сама готувала їжу, сама прала і своє, і їхнє, сама й у хаті прибирала.
- Анно, не будь дурна, - застерігали сусіди, - як навчиш, так будеш мати, аж поки жити будеш.
- Нехай, - махала руками Анна. - Поки жива-здорова, то сама дам раду. Вони ж на роботі, а я - вдома.
А коли, випрасувавши білу сорочку, подавала її синові, то знову бачила Василеві очі. Інколи називала свого єдинака іменем покійного.
Грошей від них теж не вимагала.
- Вони молоді, їм треба більше, ніж мені. Маю пенсію - то й досить.
Немов вода на бистрині, збігло знову два роки.
Але як не хотілося Анні онука, Господь чомусь не посилав його. Синові докоряли, дехто давав "розумні" поради, а той не витримував і починав нервувати. Зчаста тепер приходив на підпитку, лаявся, жбурляв речами, обіцяв розлучитися, бо йому така жінка не потрібна. А тут ще й мати допікає: чому до церкви перестав ходити, чому без молитви лягає. Він же не мале дитя, сам ліпше знає, що робити. А на цвинтар... Скільки вже туди можна бігати. А свою чорну одіж теж могла би вже поміняти. Себе не бачить, а від нього постійно чогось їй треба. Колись заробить, як дід у порожню торбу.
І це "колись" таки настало.
Була неділя.
- Доню, - попросила свекруха невістку, - допоможи мені вареників наліпити, бо я спізню на Службу Божу. А Івасик свіжих би з'їв. Ти ж знаєш - він любить...
- Зараз, мамо, - спокійно відповіла та. - Уже встаю.
І, коли за третім разом мати знову увійшла до спальні, син аж побагровів від люті і гаркнув:
- Доки ти, стара відьмо, будеш нам кров псувати?! Пішла би ти зі своїми ліпанцями під три чорти! Згинь, нендзо, і більше не смій сюди заходити, бо що вхоплю в руки, тим і запущу в твою дурну лепету!
Ледве дійшла до кухні. Не розуміла, чи вона ще жива, чи божеволіє, чи, може, все це поганий сон. Їй забракло повітря. Здавалося, що тіло її хтось облив льодяною водою. Груди стиснуло. Запекло шаленим жаром. Анна відчула, ніби хтось намагається вирвати їй серце. Хотіла спертися лівою рукою до стола, щоб правою відштовхнути невидимого нападника, але вона була ніби й не її, а чиясь інша, чужа і бездіяльна. Кольнуло під лівою лопаткою і - вона попливла у безвість.
Аж перед обідом син сказав до дружини:
- Піду погляну, що там та добрітка робить. Мати лежала посеред кухні.
- О, артистка. Зараз я тебе скоро підійму. - Він узяв матір за руку, а вона - холодна як лід. Нігті сині, аж фіолетові. Боже, що це.
- Мамо!!! - крикнув, аж здригнулося все навкруг. - Мамцю!!! -І впав у густий туман забуття.
Швидка забрала обидвох.
Анну поховали без сина. Лікарі навіть не дозволили сказати йому, що мами вже нема, бо ледве повернули його з того світу.
Аж три тижні по тому довідався Іван від дружини про своє горе.
- Боже, що я наробив, - плакав син. - Я не прощу... Мені не буде прощення до кінця днів моїх. Мамо-о-очко!..
Червоніючи, втомлене денною працею, сонце поволі сідало за обрій. На цвинтарі зовсім обезлюдніло, стало тихо і моторошно. Але Івасик і не думав покидати своєї матері. Він, запаливши велику воскову свічку, клякнув на коліна, схилив свою білу, мов вишневий цвіт, голову і застиг у вечірній молитві. І тільки легесенький вітрик чув ті сокровенні слова. Час від часу, здригаючись, відносив він їх у темну глибочінь мовчазного неба.
Степан Жук, 24.11.2002р., м. Львів / Дзвін з Фатіми 6, січень-лютий 2003 р.Б. / http://www.saintjosaphat.org
