Четверта заповідь Господня говорить: «Шануй батька і матір свою». Та, на жаль, не всі дотримуються її. Ця історія сколихнула не тільки район, але й область. Не дай, Боже, нікому зіткнутися з такою ситуацією.
Пізнього червневого вечора, коли сонце ледь сховалося за обрій, закінчилося життя, обірвалася мелодія недокінченої пісні. Життя, як мить, коротке та незрозуміле. Лиш недавно було 20, 30, 40…Ніхто не знає кому скільки залишилось. А цьому життю було написано 65, але лише кілька днів бракувало до цього ювілею, як згасло сонце й нависли темні хмари…
Було усе: нелегкі будні, тернисті шляхи, щире, незворушливе кохання, дарунок долі – двоє синів, а згодом – онучата.
Зовсім молодим залишився Богдан удівцем. Самотужки виховував синів, оплакував кохану дружину Олю, яка так рано пішла з життя. Виховував хлопців, намагаючись дати їм усе необхідне матеріально, забуваючи про духовне. Встелив шлях до кар’єрного росту і своїм синам, часом, нехтуючи моральними цінностями, переступаючи шаблі людяності. Хоч вже став дідусем, але продовжував опікуватись синами та їхніми сім’ями. Так минали роки. Водив за руку малих онучат, леліяв як міг.
Та раптово захворів. Раніше шанована усіма людина, в одну мить стала непотрібною нікому, а в першу чергу – своїм синам. А йому потрібна була увага й турбота, любов та ласка. Синам важко було опікуватись людиною, яка колись опікувалась ними.
Віддавши батька на лікування в заклад закритого типу, діти прирекли його на голодну смерть. Чому важко хворою людиною так погано опікувався медперсонал – це вже інше питання.
Смерть Богдана – доброї, чуйної людини – стривожила багатьох. Колеги по роботі розповідали, що кілька місяців тому навідувались до свого керівника, та кажуть, без сліз не могли дивитись на його змарніле обличчя й заплакані очі. Він просився, благав забрати його, але колеги не могли цього зробити, адже не мали права. Тепер, звісно, шкодують про це.
Мальовниче галицьке село такого похорону не бачило давно. Велике подвір’я потопало в квітах. Їх несли звідусіль, вони встеляли землю. Плакали усі – від малого до старого. Біля домовини стояло кілька постатей – сини, невістки та онуки покійного. Та до них ніхто не підходив, не висловлював співчуття. Бо чи варті вони того співчуття? Хіба вони дбали про порятунок батька? Хоча не нам їх судити…
Що відчував нині вже покійний Богдан, перебуваючи на лікарняному ліжку? Напевне, перед його очима поставали картини з далекого минулого? Напевне, хотів почути добре слово від синів та онуків? Може, сини потім пошкодували про скоєне або шкодуватимуть з часом. Та батько вже ніколи про це не дізнається. Він вклав у своїх синів усе, що міг, але не навчив простої людської істини: «Шануй батька і матір свою». Не дай, Боже, нікому залишитись забутими дітьми своїми...
Олена Вербицька / http://www.novazorya.if.ua
