ЛЮДЯНІСТЬ
Коли я запитував на святих місіях людей, які є два найважливіші завдання післанництва Ісуса Христа на землю, то тільки один раз почув правильну відповідь.
Звичайно, майже всі знають, що Ісус прийшов, щоб через Свою науку і особливо смерть на хресті спасти нас від вічного пекла. Однак не кожен розуміє, що Христос став Людиною, щоб кожному з нас дати приклад Своїм життям, якою має бути людина. Господь у Старому Завіті сам через пророків, суддів і царів навчав вибраний народ, як він має поводитися. Але люди не завжди тих вказівок притримувалися, бо потребують живого прикладу, який завжди сильніше впливає на спосіб їхнього життя.
На початку свого священичого служіння, коли я з якоюсь особою вів мову про віру і Церкву, то з усією ревністю молодого священика всім іновірцям доводив свою правоту, свій вибір, а вони мені – свою. Та ні я їх не навернув, ні вони мене не переконали. І щойно через певний час я зрозумів, що не з цього слід починати, не так слід навертати інших до Католицької Церкви. Не ми даємо людям ласку пізнати правдиву віру, а Господь – чи через нас, чи когось іншого, через добру книжку, терпіння або хворобу.
З того часу я намагаюсь з усіма говорити про те спільне, що єднає, а не роз’єднує нас – про людяність, без якої немає правильного ставлення ні до Бога, ні до ближнього. Зараз мені якось добре і легко спілкуватися з усіма людьми – атеїстами, православними чи протестантами. В розмові з кожним із них можемо дещо і для себе почерпнути, чогось доброго навчитись. Інколи Господь може дуже сильно до нас промовляти навіть через наркомана чи алкоголіка.
Сьогодні багато говорять на всіх рівнях про майбутню Україну, як економічно багату, могутню і християнську державу. Говориться і про єдину Церкву. Хочемо, щоб хтось нам це зробив. Може, це повинні зробити наші патріархи? Не вийде, бо як з однієї, так і з другої чи третьої сторони будуть такі, які ні на йоту не поступляться. Може, ще надіємось, що політичні лідери чи уряд об’єднають нам Церкву і тим самим наш народ? Важко і, мабуть, неможливо...
Думаю, що найбільше тут можуть зробити священики, людяні священики (певна річ, що багато залежить і від єпископів, які виховують цих священиків). Якщо, наприклад, греко-католицький священик матиме велику людяність, доброту, то своїх парафіян навчатиме, щоби вони були такими ж. І коли захворіє хтось із православних, то він навчатиме людей, щоб хворого відвідати, матеріально допомогти, якщо потрібно, чи порадити доброго лікаря...
Якщо таким людяним буде також православний священик і своїх людей так буде навчати, то хоч у селі і будуть дві церкви (греко-католицька і православна), дві громади, однак, наступить духовне об’єднання у пошані, любові та взаємодопомозі. А це духовне єднання є головнішим, ніж навіть кровне споріднення (інколи одна родина, а рідні брати чи мати з донькою не можуть мирно жити: сваряться, б’ються, судяться між собою...).
Ось як я бачу в майбутньому єдину християнську Церкву і Україну. Людяне ставлення одних до інших може нас скріпити, об’єднати, дати нам усвідомлення, що ми є дітьми Божими і добрими християнами.
Найкращий приклад людяності дає нам сам Ісус Христос. Коли ми щось важливе маємо вирішити, стоїмо перед вибором, як поступити, то подумаймо, як би Ісус поступив. Слід не один раз прочитати св. Євангеліє, щоб пізнати ближче Ісуса, аби могти правильно, по-людяному діяти у всіх випадках нашого життя.
Просім у кожній хвилі Пресвяту Богородицю, яка найбільш наближена до свого Сина у своїй людяності й доброті, аби нам допомагала стати гідними звання дітей Божих.

ДВІ КОРОВИ
Одного разу довелось мені проводити святі місії в одному з карпатських сіл. Після цілоденної духовної праці в храмі місцевий парох запровадив мене на нічліг в одну сільську хату. Господарі – двоє стареньких людей, побожні практикуючі християни.
Під час смачної вечері ми розговорилися. Потім я оглянув їхню господарку, запитав, як собі дають раду в такому віці. Та коли бабуся сказала, що мають дві корови, мені стало страшно. Знаю, скільки потрібно праці, щоб на довгу карпатську зиму заготувати сіна для двох корів!
"Та хіба вам не стане на двох однієї корови?” – запитую здивовано.
"Та стане, бо й однієї забагато. Може прийти ще така година, що й одну не дамо ради доглядати, тоді купимо собі козу... Та поки можемо, то тримаємо дві корови, одну для себе, другу – для людей”.
"Як то?” – дивуюся далі.
"А так, – пояснює бабуся. – За тиждень призбираю молока, зроблю сира, масла, зберу сметани, а в неділю по дорозі до церкви те все роздаю. В одній хаті багато дітей, в іншій – хтось немічний, уже худобини не тримає, а там – господар-п’яничка, а жінка з дітьми бідує, бодай щось їм занесу. І так те, що за тиждень призбираю, то в неділю і роздам”.
Цього прикладу я ніколи не забуду. Правдивий вияв доброти і людяності. І може бути, що ця проста сільська жінка, яка не вміє ні читати, ні писати, в небі буде ближче до Бога, ніж ті, які вважають себе освіченими, та, на жаль, не мають людяного ставлення до інших.

МАЛИЙ ПРОФЕСОР
Місію священика можна означити словами Ісуса Христа: "Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангеліє всякому творінню” (Мк 16, 15).
Кожний священик розуміє, що для того, аби бути добрим учителем та проповідником, потрібно протягом усього життя бути пильним учнем, бо інакше втратить і те, що попередньо вже осягнув. Семінарія – це тільки початкова школа, часто теорія, а життя – це практика, досвід!
Ми, священики, навчаємо людей, але водночас вчимося від багатьох з них доброти, людяності, терпеливості, молитви, самопожертви...
Пригадую, як одного разу я відвідав один з наших василіянських монастирів на Закарпатті. Молодий священик ділився зі мною враженнями і досвідом своєї душпастирської праці, говорив, що багато навчився від простих людей, а ще більше від малих дітей.
Розповідав, як восьмилітня дівчинка перед Службою Божою дуже просила його, щоб її посповідав, бо була нечемна, а дуже хотіла прийняти св. Причастя. Незначний, здається, епізод з нашої священичої практики, але так глибоко промовив до серця того священика, як, здається, жоден із професорів семінарії. Господь до нас часто і по-різному промовляє, тільки треба вміти уважно слухати Його науку.

КАТЕХИТКА
Наша Церква отримала свободу, вийшла з катакомб ХХ ст. Бурхливе відродження християнського життя. Храми Львова, інших міст і сіл переповнені вірними. Настала можливість навчати малих дітей катехизму, виховувати по-християнськи молоде покоління.
Пригадую, як у цей час, при кінці навчального року, багато дітей приступило до першої св. Сповіді й урочистого св. Причастя. Готували до цього дітей вчителі християнської етики, катехити, сестри-монахині і священики.
Але діти з групи однієї катехитки (з однієї львівської середньої школи) були якісь особливі – правдиві ангелята. Кращими знаннями катехизмових правд чи більшою кількістю вивчених напам’ять молитов вони не відрізнялися від інших, але складалось враження, що якась небесна сила огортала їх, а їхня дитяча безпосередність і невинність були якимись особливими. Сама кате-хитка не могла цього явища пояснити, не була свідома того, де криється джерело. Інколи навіть казала, що дирекція школи на початку навчального року завжди дає їй найважчий клас. Та незабаром Господь відкрив мені, де криється секрет.
У часі Великого посту, коли у Львові ще не було такої великої кількості діючих храмів, бракувало священиків, люди приходили до церкви св. Андрія сповідатися з самого ранку аж до пізнього вечора. З невеликими перервами на обід чи вечерю по 6-10 священиків щодня сповідали людей аж до півночі. Та й тоді черги ще не закінчувалися, але ми перепрошували людей, бо й священики потребують відпочинку, адже сповідь – дуже виснажливе служіння, бо кожного потрібно вислухати, дати науку, порадити.
Одного такого вечора прийшла до сповіді згадана катехитка. Не була багатослівною. Про щось запитала, порадилася. Тільки декілька слів, а тягар цілоденної праці, немов важкий камінь, скотився з моїх плечей. І вже тут я зрозумів її таємницю. Доброта, людяність, праведність катехитки на мене, священика, так позитивно подіяли, то що вже говорити про тих діток, з якими вона іноді цілий день проводить – розповідає про Бога, водить до храму, молиться з ними. Це її доброта робить з дітей маленьких ангеликів.
Ось тут справджуються слова св. Серафима Саровського: "Спаси себе і тисячі навколо тебе спасуться”. Стань людяним, добрим, святим і тисячі навколо тебе стануть такими.
Такі люди, як ця катехитка, несвідомі того, яке велике добро, преображення у цьому світі вони роблять – інколи лише своєю щирістю, чистим серцем, лагідним словом... На ціле наше життя, на його зміну вони можуть більше вплинути, ніж найкращі книжки чи проповідники. Добрий приклад – це найдієвіший спосіб позитивно вплинути на тих, що поруч з нами.

У ПОЛІКЛІНІЦІ
Уже в дитинстві мав я операцію – видаляли каміння з нирок. Та й у зрілому віці ці камінчики майже щороку дають про себе чути болючими приступами. Хто має такі приступи, то, звичайно, знає, який це нестерпний біль. Навіть обезболюючі таблетки не завжди допомагали, а якщо і допомагали, то на короткий час.
Одного разу, після чергового такого приступу, вирішив я піти до лікаря, щоб зробити обстеження. Зателефонував до знайомої медсестри, домовився про медогляд у поліклініці на наступний день. Аби не привертати до себе уваги, вирішив піти у звичайному світському одязі. Моя знайома попросила трохи почекати, а потім повела мене до лікаря.
Під тим кабінетом була чимала черга. Побачивши, що медсестра хоче провести до лікаря свого "клієнта” без черги, люди дружньо перегородили нам шлях, протестували, кричали. Мені стало дуже незручно і ніяково... Найбільше сварилася одна пані, трохи мені знайома, бо колись приходила до нашої церкви, та вона мене не впізнала... Коли б знав, що будуть такі сварки, то краще терпів би.
Та найважливіше те, що в часі тої сварні одна жінка, росіянка, намагалася втихомирити розлючених людей, пояснювала, що нічого страшного не станеться, якщо хтось пройде поза чергою, говорила, що можливо людину дуже болить... Після цього всі заспокоїлись.
Оця росіянка, яка, можливо, до церкви не ходить, не знати, чи вміє молитися, чи сповідається, проявила людяність, велику доброту до ближнього.
Це ще один приклад для багатьох з нас, що інколи правдивий скарб доброти, людяності, поваги до інших можна знайти там, де найменше цього сподіваємося.

ПРАВОСЛАВНИЙ СВЯЩЕНИК
Дякуючи Божій ласці, ми належимо до Греко-Католицької Церкви. Часом може закрастися думка, що вже через саму нашу приналежність до правдивої Христової Церкви ми є кращими від тих, котрі не перебувають у єдності з Апостольським Престолом.
Пригадую, як одного погідного дня біля книжкового кіоску на подвір’ї нашого монастиря побачив я священика, який приглядався, що нового з’явилося у нашому василіянському видавництві "Місіонер”. Маючи трохи вільного часу, я вирішив з ним порозмовляти.
На мої спроби розпочати розмову священик відмовчувався, та вкінці, побачивши мою настирливість, він сказав: "Та я православний”. Це мене трохи зачепило і я через свій молодечий запал сказав йому кілька колючих фраз: "То ви ще чекаєте, коли комуністи повернуться до влади! Чи, може, ви підписалися, що будете їм вірно служити? Напевно, вам добрі гроші платять!”. Священик подивився на мене добрими очима й усміхнувся. Підійшов, пригорнув мене до себе і сказав: "Якщо маєте час, дещо вам розкажу”.
Розповідь його була довгою, але цікавою. Народився у Карпатах, на Турківщині. У його рідному селі у ті часи була православна церква. Змалку любив ходити до храму, ніколи не пропускав Служби Божої. Вдома також часто молився. Дуже хотів стати священиком.
Після закінчення середньої школи вступив до Ленінградської духовної семінарії. Вчився добре, у тому ж місті закінчив і Академію. Його духівником і сповідником був старенький православний монах. І всюди його вчили, що Православна Церква – єдина правдива. Це говорив і парох у його селі, цього навчали і викладачі Семінарії, і професори Академії.
Після висвячення на священика і він також – уже протягом 18-ти років душпастирської праці – навчає цього своїх парафіян. Однак, як тільки Греко-Католицька Церква отримала свободу, почав цікавитися історією Церкви в Україні, богословською літературою різних видавництв.
"Можливо, колись і я буду греко-католицьким священиком. Але не хочу робити цього так, як деякі, – або тому, що люди їх примусили, або для того, щоб отримати кращу парафію. Ні, я так не хочу чинити. Прагну щиро служити Богові й людям. Якщо б так сталося, що я повернувся в лоно Католицької Церкви, то це, напевно, мав би бути останній крок у моєму житті. Я повинен бути готовий за Греко-Католицьку Церкву навіть життя своє віддати чи піти на заслання до Сибіру”, – закінчив свою розповідь священик.
Це була для мене, молодого священика, велика наука про людяність від священика, який належав до нез’єдиненої Церкви. З того часу я став обережніший у своїх висловлюваннях, бо дуже легко помилитися у судженні про інших людей.
Дякуймо Богові за те, що на нашому життєвому шляху посилає нам різних учителів, а ми будьмо пильними учнями, щоби зростати у людяності й досконалості.

КОМУНІСТ
Ми вже переконалися, що між віруючими людьми різних конфесій можна знайти ЛЮДИНУ. Але чи можливо, щоб невіруючий, комуніст був людяний? У пам’яті багатьох з нас закарбувались гіркі спогади про цей безбожний режим, який намагався різними злочинними способами вирвати у наших людей, а особливо в дітей Бога зі серця.
Пригадується мені сильна морозна зима 1995 р. Після вечірньої св. Літургії попросила мене знайома парафіянка, щоб ще сьогодні піти до старшої жінки, посповідати і дати церковний шлюб, бо вже при смерті. Хоч був досить втомлений, але завтра вже могло бути пізно. Взяв усе необхідне і ми пустилися у нічну заметіль до хворої.
У хаті біля ліжка недужої був і її чоловік. Після сповіді жінки пішов я до іншої кімнати, щоб посповідати і його. Кажу, що дружина його вже висповідалася, тепер він може посповідатися, а тоді я їх повінчаю.
Він дивився на мене здивованими очима, не розуміючи, що я від нього хочу. Коли трохи прийшов до себе, то сказав, що він невіруючий і комуніст, і ще ніколи не сповідався. Однак, якщо для жінки це треба, то буде сповідатися. "Та це не тільки для вашої дружини, але також для вашої душі”, – відповів я йому.
Ми з ним коротко "перейшли” заповіді Божі й церковні, розважили про головні гріхи, щоби він зміг через них поглянути на своє життя. І тут переді мною відкрилась добра, милосердна душа... Звичайно, як і кожен із нас, мав той чоловік прогрішення.
Після короткого повчання про Пресвяту Євхаристію і шлюб, я запричастив жінку й чоловіка і в імені Церкви уділив їм Святу Тайну Подружжя.
Усі ми відчували себе дуже щасливими. Коли я вже мав прощатися, то господар попросив, щоб ще трохи з ними залишитись. Уже при столі, коли ми частувались чаєм і печивом, він більше розповів про своє життя.
Народився на Сумщині. Коли жила бабуся, то охрестила його, навчила кілька молитов, інколи брала зі собою до храму. Та коли бабусі не стало, а в школі вчили, що ніякого Бога немає, то так і повірив. Пізніше вступив і в комуністичну партію.
"Але, скільки себе пам’ятаю, ніколи у своєму житті людям не робив зла, – говорив він. – Завжди, чим тільки міг, допомагав, старався робити тільки добро. І ось сьогодні, коли є можливість вільно молитися, ходити до церкви, я часто задумуюся над моїм ставленням до життя, до Бога. Але, з іншого боку, дивлюсь на своїх сусідів, які церковні пороги оббивають чи не щодня, багато моляться, сповідаються, то думаю, що їм дає Церква, адже їхнє життя поза стінами храму є зовсім інше – часто сваряться поміж собою і сусідами, осуджують і очорнюють інших... Я хоч і не молюся, і до храму не ходжу, однак, стараюся до всіх ставитися добре, по-людяному...”.
Наша розмова затягнулась до пізньої ночі. Повертаючись засніженими вулицями Львова, я дякував Богові, що дозволив ще одну ЛЮДИНУ зустріти, і то там, де найменше цього сподівався.
Можливо, що сьогодні ще багато комуністів, атеїстів не приходять до храму, не моляться, бо чимало християн своєю поведінкою відвертають їх від Бога. Дивлячись на подвійне життя християн, невіруючий запитує, що їм дає молитва, піст, коли вони часом поводяться гірше від нього...

САЛЕЗІЙ
Доволі часто чуємо: "Я такий маю характер. Я таким народився. Мої батьки також були нервові”. Звичайно, що сказати так, щоб себе оправдати, найлегше! Але ж, якщо твій дід не був священиком, лікарем чи вчителем, а, можливо, простим фірманом у якомусь глухому селі, то те, що йому можна вибачити, не можна вибачити нам. Від кожного, кому більше дано, більше і вимагається. Можливо, на всі мої давні проступки, коли я ще не був досвідчений у духовному житті, Господь дивився "крізь пальці”, але сьогодні я не маю права на такі самі помилки.
Кожен з нас повинен постійно робити поступ у духовному житті. Гарний приклад подає нам св. Франциск Салезій. Будучи молодим семінаристом, він зауважив, що з таким своїм прикрим характером він ніколи не стане добрим священиком. Дуже швидко запалювався, нервувався, не мав терпеливості вислухати інших до кінця, завжди їх перебиваючи.
Сповідник і духовний провідник порадив Францискові, що тільки важка праця над собою допоможе йому змінитися. Для цього нехай він не уникає осіб, з якими йому важко спілкуватися, які дратують його своєю повільністю і спокоєм, а, навпаки, сам іде до них і терпеливо їх вислуховує.
Протягом двох десятків років Франциск старався виконувати ці настанови. І коли одного разу його зустрів св. Вінкентій, то так про нього сказав: "Такого милого, спокійного, доброго і людяного священика я ще не зустрічав”. Та якщо би знав його перед тими двадцятьма роками, то мав би про нього напевно зовсім іншу думку. Бачимо, що при співпраці з Божою ласкою людина дуже багато може вчинити, навіть змінити свій прикрий характер.

ГРАТИ РОЛЬ ЛЮДИНИ
Одна жінка якось розповіла мені, що її любий чоловік дуже добре вміє грати роль доброї, порядної людини. Всі її знайомі навіть заздрять їй, що має такого доброго чоловіка. І справді, на людях мало не носить її на руках, такий ввічливий, тихий, скромний, а вдома, як той "лев рикаючий”, шукає, кого би пожерти... Ось так дехто вміє бути добрим артистом, "грати роль людини”.
У 2004 р. у Львівській опері ставили виставу "Мойсей” про нашого великого Митрополита Слугу Божого Андрея Шептицького. Всі присутні були вражені великим мистецьким рівнем актора, який виконував роль Митрополита.
У дійсності це не був наш великий Батько, а тільки протягом двох годин часу хтось дуже майстерно відтворював його образ. Щось подібне часто буває у житті деяких осіб, які в певні моменти, коли їм вигідно, показують себе дуже добрими і порядними, хоча насправді зовсім не є такими.
Якщо чесно, то майже кожен з нас у більшій чи меншій мірі буває схожим до чоловіка вищезгаданої жінки. Вдома, між своїми близькими, ми є одні, а в гостях, серед чужих людей, стаємо зовсім іншими. Потрібно старатися, щоб ця різниця у поведінці багатьох з нас зменшувалася, щоб "подвійна людина” у нашій особі зникла. Нехай людяність у нас буде довготривалою, а не тимчасовою, задля людського ока.

ТРИСТА КУПОНІВ
Таке твердження може видатися нам неправильним, але ми, як грішники, поражені первородним гріхом, можемо згрішити, бо це притаманне нашій людській природі. Один Господь безгрішний і Його Пресвята Мати.
Хтось зі святих сказав, що якби не було грішного життя, не було б щирого каяття. Навіть якщо би ми жили так довго, як Адам, то не в силі осягнути такого стану, в якому гріх нас би не поразив. Навіть коли ми з усіх сил стараємося праведно жити, то буває, що через багато років ревного християнського життя все одно можемо зробити помилки, прогрішення, а деколи навіть впасти у великі гріхи. Однак ми не повинні зневірюватися і думати, що не зможемо осягнути святості. Майже всі святі до останніх днів свого життя помилялися, упадали, але каялись, піднімались і йшли далі.
У 1996 р. призначили мене Генеральним радником о. Протоархимандрита у Римі. Виїхати зі Львова я мав після обіду одного липневого дня. Зранку прийшла до мене одна добра парафіянка і розповіла про причину свого приходу: "Ви, отче Йосифе, знаєте мене, мою родину, але так, поверхово. Ніколи не хотіла нікому говорити, як ми живемо. Чоловік у мене добрий, навіть дуже добрий, як не вип’є... Та випиває майже щодня і тоді його не впізнати: такого тирана рідко де можна знайти. Уже майже 20 років так мучуся з ним. Більше не можу. Ще не дуже стара, а вже посивіла, вимучилася...
Вирішила я покинути чоловіка, щоб хоч трохи пожити спокійно. Маємо шлюб, заміж більше не збираюсь. Знайшла собі помешкання: старенький немічний дідусь живе, якого маю доглядати. Після смерті дідуся його хата залишиться мені. Та я вже кілька місяців не маю праці. Живемо на пенсію старенького. Маємо борги за оплату квартири і він нервується, свариться зі мною, що я сиджу на його шиї. Надіюсь, що скоро знайду собі якусь роботу, та поки що хочу позичити гроші (300 купонів), щоб заплатити за квартиру. Обійшла всіх знайомих, та час скрутний, ви моя остання надія...”.
Я їй щиро співчував. Хотів піти до о. Протоігумена і попросити трохи грошей. Але чи то Господь так допустив, чи така спокуса найшла, бо замість того, щоб допомогти, я почав її вчити, що від власного хреста і терпіння ми нікуди не втечемо, мусимо йти своєю хресною дорогою, щоб дістатися до неба... У такому дусі прочитав бідній жінці цілу лекцію. Вона побачила, що я не спішу їй з поміччю, подякувала і пішла. Може, і заплакала, я не бачив.
А через якийсь час я зрозумів свою помилку: "Що ж я зробив? Чому так вчинив, адже ж дуже хотів їй допомогти!”. Вибіг на вулицю, але там було так багато перехожих, що вже тої жінки не побачив.
Того ж дня я уже сидів у автобусі, який їхав до Польщі, а звідти мій шлях пролягав до Італії. Не було такого дня у Римській обителі, щоб я не згадав цієї події. Щиро у своєму серці я оплакував цю подію, розкаювався у своєму вчинку. Чому, чому я так повівся? Чому не допоміг, а говорив про терпіння, дорікав їй? Так тривало кілька місяців. З часом, як і кожна людина, я щораз менше згадував і думав про цей випадок, почав забувати ту прикру історію.
Аж через рік мав можливість приїхати на рідну землю. І першою людиною, яку я зустрів на подвір’ї Онуфріївського монастиря, була ця жінка, яка хотіла позичити гроші! Підійшла до мене моя страдниця і почала щиро дякувати: "Ви, напевно, отче, забули, як минулого року я просила у вас помочі (де там забув!). Але тоді, напевно, не змогли помогти. Та я знаю, що ви за мене молилися, бо вже за кілька днів Господь допоміг мені знайти дуже добру роботу. Маю можливість щодня приходити до церкви. Якось усе налагодилось, живу щасливо, як ніколи. Дуже, дуже дякую вам...”.
Мені було дуже незручно. Я нічого не міг їй сказати, та дякував Богові, що, можливо, за моє щире покаяння, сльози і молитви Він скерував усе на добро в житті цієї жінки.
Кожен із нас у житті може допуститися помилки чи згрішити. Однак, якщо ми щиро будемо за це жалувати, каятися і перепрошувати Бога й ближнього, то кожна наша помилка чи гріх може обернутися на добро наше і наших ближніх.
о.Йосиф Будай, ЧСВВ
І ВИЙШОВ СІЯЧ