ГРІХ
За сто кілометрів від Рима Генеральна Курія Чину св. Василія Великого має реколекційний дім. Особливо влітку, коли в Римі задуха і спека, там, у підніжжі високих гір, прохолодно. Тому часто, – як священики, так і студенти, – у вільний час приїжджають туди, щоб відновити свої духовні сили.
Одного разу, перебуваючи у цьому будинку, вирішили ми з братом Глібом Костем, ЧСВВ піти до найближчого села і купити продуктів. Якщо йти дорогою, то до того села було 4-5 км, а якщо навпростець, через крутий спуск із гори, то не більше кілометра. Ми вирішили скоротити дорогу.
З великими труднощами подолали яких 200 метрів, далі вже було легше. Хапаючись за кущі, ми збігали вниз. Я попереду, брат за мною. Потрібно було бути дуже обережним, бо під ногами то каміння, то ями...
І ось, коли черговий раз я перескакував якусь перешкоду, то на місці, де хотів стати ногою, побачив кубло змій, які грілися на сонці. Якось вдалося мені зробити, мов спортсменові, подвійний стрибок і стати вже не на те місце. Знаючи, що за мною біжить брат, я крикнув, щоб він був обережний, бо під ногами змії.
Відбігши трохи, ми зупинилися. Аж тепер ми пригадали, що нам говорили про безліч змій у цих хащах. Що робити? Йти далі чи повертатися? Повернутися – ближче, але дуже стрімко. Йти
далі – ще яких 800 метрів, але вниз, де небезпека. Вирішили таки йти далі.
Так обережно ще ніколи не доводилось нам іти. Ці кільканадцять хвилин здавались нам цілою вічністю. Коли живі й здорові ми вийшли на дорогу, то щиро помолилися. І тоді слова Мудреця: "Втікай від гріха, як від гадюки...” стали нам дуже зрозумілими.

ГРІХ АДАМА І ЄВИ
Господь промовив до Адама: "За те, що ти послухав голос твоєї жінки і їв з дерева, з якого Я наказав тобі не їсти, проклята земля через тебе” (Бут 3, 17). Земля, як і вся природа жива і мертва, була невинна. Згрішила тільки людина, а Бог карає також живу і неживу природу, навіть проклинає її.
І чому Господь так важко покарав Адама і Єву і нас усіх за крадіж одного яблука? Скільки яблук діти нераз зривають у сусідському саду. Та що там яблука, коли сьогодні такі страшні злочини люди чинять у світі, а Господь їх не карає.
Мусимо пам’ятати, що Адам і Єва перед гріхопадінням не були звичайними людьми, як ми сьогодні.
По-перше, вони мали влите Богом знання. Те, що ми поступово, з труднощами осягаємо, вони мали вповні від Бога. Господь дав їм знання усіх необхідних правд. Вони були близькі до ангелів.
По-друге, вони панували над пристрастями. Хоч це не позбавляло їх можливості згрішити, але полегшувало їм практикування чеснот. Їхня воля підлягала Богові, нижчі властивості – розумові, а тіло – душі.
По-третє, їм була дана безсмертність тіла.
Ось тепер нам зрозумілі Христові слова: "Кому більше дано, від того більше вимагатимуть” (пор. Лк 12, 48). Гріх священика і гріх поганина може бути один і той же, а відповідальність за нього буде абсолютно різна. Гріх практикуючого християнина і атеїста є один і той же, а відповідальність перед Богом інша...

ШНУРОЧОК
Згідно з навчанням св. апостола Павла навіть гріх чи зло допомагає віруючій людині осягнути святість. Деколи буває у житті багатьох з нас, що місяць, два і навіть більше Божа ласка допомагає нам утримуватися на духовній висоті. І саме в цей час закрадається горда думка: "Я вже майже святий”, а тоді приходить спокуса з погордою дивитись на ближніх, подумки осуджувати їх: "Ось я можу праведно жити, а чому вони не можуть?”.
І саме для того, щоб вберегти нас від самохвальби чи самовивищення, всемудрий Господь допускає наші упадки в більші чи менші гріхи. Тоді ми бачимо, що самі по собі ми слабкі й немічні, і вже не осуджуємо інших, а тільки себе. Нам легше вибачити недоліки ближніх, бо стаємо свідомі своєї недосконалості. І, що найважливіше, кожен гріх чи упадок робить нас покірнішими, а кожне покаяння щирішим. Таким чином ми стаємо ближчими до Бога.
Щоб це краще зрозуміти, зробимо таке просте порівняння. Уявімо собі шнурочок довжиною один метр. Один кінець цього шнурочка тримає Господь, а другий – хтось із нас. Тоді між нами і Богом існує зв’язок, особлива єдність, бо ми перебуваємо у стані Божої ласки, не маємо важкого гріха. Коли чинимо гріх, тобто піддаємося злу, то ніби ножицями перерізаємо цей шнурочок і втрачаємо зв’язок з Богом, Його ласку.
Через якийсь час ми каємося за свої гріхи, перепрошуємо Бога і свого ближнього за вчинене зло, сповідаємося... Ми немовби беремо обидва кінці того розрізаного шнурочка і зв’язуємо їх. З’являється вузлик, а шнурочок стає коротший на кілька сантиметрів. Отже, таким чином ми стаємо ближчими до Бога! Через скоєний нами гріх і щире за нього покаяння перед Господом.
У якийсь момент нашого життя ми знову згрішили і знову в якомусь місці розірветься шнурочок – наш зв’язок з Богом. Якщо ми покаємось, то з’явиться ще один вузлик і ще більше скоротиться шнурочок. Ми ще більше наблизимося до Бога. І якщо наше покаяння, наша сповідь є дійсно щирими, то вони допомагають нам щораз більше усвідомлювати, що гріх є найбільшим злом. Тоді у нас виробиться ненависть до гріха і бажання до святості.
Отож, навіть гріхопадіння можуть послужити нам до навернення і щораз глибшого єднання з Богом.

ХИТРІСТЬ ЗЛОГО
Не ставаймо новозавітніми фарисеями. Знаємо, що Ісус Христос з великим милосердям і любов’ю звертався до найбільших грішників, які щиро каялися за свої гріхи. А ось фарисеїв Він найбільше картав, бо вони вважали себе за праведників, які не мають з чого каятися.
Злий дух є дуже хитрий. Кожну людину, яка прагне йти за Христом, він різними способами старається відвернути від цього її благородного наміру. Коли ж він бачить, що це йому не під силу, тоді береться за інший, добре випробуваний спосіб. Він ніби допомагає людині до збільшення святості. Коли хтось молиться, заохочує його ще більше молитися. Постить хтось – допомагає ще більше умертвлятися. А коли часто хтось ходить до церкви, сповідається і причащається, то він і тут заохочує ще ревніше це виконувати.
Видається дивним, чому він так поступає. Але він добре знає, що робить! Кожну людину, яка щось добре чинить, він немовби підносить на висоту Єрусалимської святині. А тоді каже: "Ось дивись, який ти святий, багато постиш, молишся, ходиш до храму. Ти кращий від інших, ти побожніший, ти святіший!”. І така людина починає осуджувати інших подібно, як фарисей митаря: "Дякую Тобі, Боже, що я не такий, як отой митар” (пор. Лк 18, 11). А це означає, що людина потрапляє у тенета найбільшого гріха – гордості.
Ось чому ми, християни, повинні боятися піддатися спокусі. Святі вважали себе за найбільших грішників. Нікого не осуджували, а тільки себе, хоча були святими. А як ми чинимо?..

ПОКУТА ЗА ГРІХ
Ісус Христос сказав, що за кожне пусте слово люди дадуть звіт останнього дня. Господь через щире покаяння і сповідь прощає усі, навіть найбільші гріхи, але покуту за вчинені гріхи кожен мусить понести і, як написано, навіть за пусте слово (не кажу вже про грішне слово).
Покута може бути різна: або тут, на землі, або після смерті в чистилищі. Багато пустинножителів усе своє покутниче життя жертвували за гріхи, скоєні ними раніше. Вони вважали, що краще самому накласти на себе покуту, ніж чекати, коли Господь це зробить. Найкращою покутою перед Господом є зміна грішного життя на святе, відмова від грішних звичаїв. Так покутував св. Августин.
Пригадую, як одного разу в церкві св. Онуфрія у Львові проводились Великопосні місії. Священик-місіонер мав науку про гріх. Особливо наголошував на покуті за гріх. Навів багато прикладів, коли душі з чистилища об’являлися і розповідали, як боляче вони покутують за свої гріхи.
На цій науці був присутній добрий наш парафіянин і робітник п. Дмитро. Роздумуючи про те, що і за найменший гріх треба дати звіт перед Богом, а особливо про страшні муки в чистилищі, він почав просити в Нього, що нехай краще на цій землі він спокутує свої гріхи. Розумів, що найменша кара у чистилищі є більшою від найважчих терпінь на землі. Краще покутувати тут, ніж там.
У тому намірі почав відмовляти дев’ятницю до св. Анни. Щодня був на Божественній Літургії, приймав св. Причастя. Останнього дня дев’ятниці приступив ще раз до щирої сповіді з цілого життя. І ось, десь близько полудня, почали йому дошкуляти сильні болі в животі.
Майже рік пробув він у лікарні. Коли я його провідував, то не міг довго біля нього пробути – так страшно він терпів. І кількох хвилин не міг спокійно полежати – перевертався то на спину, то на груди, потім сідав. Лікарі не знали причини тих болів. Одного разу він мені зізнався, що сам випросив собі таку покуту. Не нарікав, тільки просив Господа, щоб дав йому сили все це мужньо перенести.
Через деякий час Господь облегшив його терпіння. Біль став не постійним, а проявлявся час від часу. Був той чоловік щасливий у серці, що Господь допоміг йому без нарікання і з подякою перенести покуту.
Якщо б людина знала, як колись покутуватиме за свої легкі і важкі гріхи, то була б обережніша у своїх ділах, словах і навіть думках. Господь милосердний, але і справедливий.

о.Йосиф Будай, ЧСВВ
І ВИЙШОВ СІЯЧ