Вона люто ненавиділа свою сусідку. Через неї, метку і проворну, у якої в півдесятої ранку вже висіла на шнурку випрана білизна, Галина втратила і сон, і апетит. І врешті-решт злягла в прямому розумінні цього слова. І всім було дуже дивно, адже ще зовсім недавно вона була здорова і життєрадісна.

А все почалося з тих металопластикових вікон, які сусіди замовили, а через тиждень молоді майстри весело вже орудували молотками і ломом, руйнуючи цілком ще придатні, на думку Галини, віконця-двійняки і встановлювали нові, гарні, білосніжні. Ах, як їй хотілося б такі ж! Та де там! З її скупердяєм таке неможливе. А тут ще й гарні квітучі вазони з’явилися, і штори новенькі. Ніби ті були погані!

Та певно, думалось Галині, в неї грошей кури не клюють, все їй мало та мало, тій Славі, товчеться по всяких базарах, щось там, напевно, скуповує. Та правди нікому й не скаже. Ще й лізе, ділиться своїми успіхами. А Галині ті успіхи, наче ніж у серце.

Та не знала Галина, лежачи вже хворою, в головних болях та люті, що та сама Слава чи не половину своїх доходів віддавала в дитячий будинок. Що оті „буси”, за якими вона підглядала-підслуховувала, возили картоплю й столовий буряк у лікарню для психічно хворих. Просто так, від людського співчуття цим людям, а не на базар, як її думалось. І не збиралась Слава продавати. Не збиралась вона, усміхнена і лагідна Славуся, як називали її всі сусіди, продавати свої цілком пристойні речі, як Галина їй радила, а відвозила їх у „Червоний Хрест” і роздавала бідним під церквами.

А Галина просто цього всього не знала, чи, може, не хотіла знати й бачити. Метке і добре око ж  усе помічає, а заздрісному чужа радість стає більмом.

Лікуймо наші душі від заздрості добрими вчинками, молитвою, хорошими думками. Тоді й нам Бог пошле і нові штори, й біленькі вікна, і навіть хорошу погоду. Будьмо зичливими, і Бог нас не забуде.