Заповідь «Не вбий» часто сприймається віруючими людьми як
пересторога фізичної розправи над людиною. Таке сприймання спирається на
розуміння людини як живого організму, обмежуючи її сутність виключно
тілесністю. Тобто, до прикладу, «якщо я нікого не застрелив, не зарізав,
то значить цієї заповіді я не порушив». Однак зміст цієї заповіді
значно ширший.
Однією з умов доброї сповіді є проведення віруючою людиною іспиту
власної совісті. Отці Церкви рекомендують проводити її, застановляючись
на дотриманні кожної з Божих заповідей. І мова йде не про поверхневе
сприймання останніх, а про глибинне розуміння їх змісту. Тобто мається
на увазі не тільки тіло людини, але й її душа, адже людина є духовною
істотою і її природу творять тіло, душа і дух. І якщо ми й справді не
завдали тілесної шкоди іншій особі конкретними діями, все ж чи
обережними були ми по відношенню до її душі та духа?
Пригадаймо слова з Євангелії: «І не лякайся тих, хто тіло вбиває, а
душі вбити не може; але бійся більше того, хто може й душу, і тіло вам
занапастити в геєнні» (Мт.10:28). В психологічній практиці є доволі
відомими факти суїцидальних вчинків як результат деструктивного впливу
на внутрішній світ людини, її ближніх – батьків, вчителів, одного з
подружжя, колег по роботі тощо. Те, що творить сутнісний зміст вбивства
людської душі, має єдине джерело – нелюбов, яка може проявлятись у
різному ступені вираженості – від просто байдужості до свого ближнього
(до його переживань, станів, зокрема страждань, його життя вцілому), аж
до найвищої степені нелюбові – ненависті до ближнього. Знову ж з
Євангелія від Матея: «Ви чули, що було стародавнім наказане: «Не
вбивай, а хто вб’є, підпадає він судові». А Я вам кажу, що кожен, хто
гнівається на брата свого, підпадає вже судові» (Мт.5.21-22).
Нижчий ступінь нелюбові добре ілюструє приказка: «Моя хата скраю –
нічого не знаю». Людина з таким життєвим кредом байдужа до інших, вона
живе у власному егоїстичному світі, навіть не намагаючись зрозуміти
інших, прийти за необхідності їм на допомогу. Для такої людини існує
тільки вона, інші ж — швидше засоби досягнення власних цілей
(маніпулятивна орієнтація). Що ж стосується вищої ступені нелюбові —
ненависті, то тут мова йде про вкрай негативне сприймання іншої особи,
аж до свідомого чи несвідомого бажання позбутись її, заподіяти їй зло
(навіть смерть). Така людина не тратить нагоди, щоб при зустрічі з
ближнім, якого ненавидить, вколоти, принизити, звинуватити його. Так,
ідучи до сповіді, вона може визнати, що конфліктує з ближнім, що має
неприязнь стосовно нього, але навіть не задумується над тим, що порушує
заповідь «Не вбий».
Деструктивні думки, слова можна вочевидь назвати засобами вбивства
людської душі. На особливий вплив негативних думок, спрямованих супроти
ближнього, вказують, зокрема, отці-екзорцисти, спираючись на практику
духовної боротьби з різного роду недугами. Так, зокрема, вони
зауважують, що ненависть, яку плекає в серці людина супроти свого
ближнього, може бути причиною його недуг (невиліковна хвороба), невдач
(розпад сім’ї, матеріальний крах і т.п.). Що ж стосується слова, то про
його силу влучно сказав у свій час В.О. Сухомлинський: "Слово –
найтонший дотик до серця: він може стати і ніжною запашною квіткою, і
живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, і розпеченим
залізом, і брудом. Слово обертається найнесподіванішими вчинками навіть
тоді, коли його немає, а є мовчання. Там, де потрібне гостре, пряме,
чисте слово, іноді ми бачимо ганебне мовчання. Це найогидніший вчинок –
зрада. Буває й навпаки: зрадою стає слово, яке повинне берегти таємницю.
Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і
нетактовне приносить біду. Словом можна вбити й оживити, поранити і
вилікувати, посіяти тривогу і безнадію, і одухотворити, розсіяти сумніви
і засмутити, викликати посмішку і сльози, породити віру в людину і
зародити невіру, надихнути на працю і скувати силу душі...” [391, с.
55]. Справді, словом можна воскресити, а можна і вбити. Як от, кажучи в
гніві хворій людині: «Ти ніколи не будеш здоровою!» чи «Повинен діяти
природній відбір, як у тварин – виживає сильніший», чи «З такими
аналізами не живуть!», чи «Може Тобі вже гріб поставити в хаті, щоб Ти у
нього лягав, раз не хочеш одужувати». Посередництвом злих помислів та
прокльонів руйнуються сім’ї, вбивається любов між подружжям, між
батьками і дітьми.
Психологія сповідує думку про очевидну матеріалізацію думки, слова, а
отже – існує безпосередній зв’язок між внутрішньою і зовнішньою
реальністю. Сказано ж: «Добра людина із доброї скарбниці серця добре
виносить, а лиха із лихої виносить лихе. Бо чим серце наповнене, те
говорять уста його!» (Лк.6:45). Саме в цьому розумінні Христос
наголошував: більше оскверняє людину не те, що входить в неї (зокрема,
їжа скоромна, спожита під час посту), а те, що виходить з неї – слова,
вчинки. То чим же повниться серце людини, здатної вбити душу ближнього
прокльонами, осудами? Очевидно, воно не повниться любов’ю, яку, як
паросток, повинен зрощувати кожен правдивий християнин, а злом,
першопричина якого — злий дух, якого людина, що ненавидить, обрала
господарем свого життя. Щоправда, вбиваючи своєю ненавистю ближнього,
така людина навіть не замислюється, що власну душу прирікає «до печі огненної, де буде плач і скрегіт зубів» (Мт.13:42).
Отож, проаналізуймо глибину свого серця: чим повниться воно –
любов’ю, байдужістю чи ненавистю? Подивімся на себе правдиво – чи не
затаївся в нас Каїн братовбивця чи Пилат, чи й справді ми до кінця вірні
Господу і дотримуємось Його заповіту – «Не вбий!». І поки знаходимося
ще в часі земної мандрівки, реалізуймо шанс усе перемінити – обрати
Любов і возлюбити ближнього свого, як самого себе.
Ольга КЛИМИШИН
novazorya.if.ua
