Проблема покупок у неділю складна через те, що тут ми замислюємося над видом діянь, які не є внутрішньо поганими, але можуть стати добрими чи поганими залежно від ситуації.
Зараз поясню, про що йдеться. У нашій моральній вірі існують учинки, які ми визнаємо за безумовно погані й за жодних обставин не могли би сказати, що вони добрі — наприклад, подружня зрада. Коли хтось має статеву близькість із тим, кому не є чоловіком чи дружиною, то він вчиняє погано, і крапка. Такі люди можуть собі якісь там казочки оповідати, але християни знають: перелюб це незаперечне зло.
З недільними покупками справа інакша: може бути так, що поїхати за ними у неділю це не тільки нічого поганого, а й навіть є учинком любові. Бо коли я недільного дня дізнаюся, що старенька сусідка має в холодильнику тільки світло, то цілком доречним буде поїхати і зробити для неї покупки. Це буде не тільки дозволене, а й добре.
Проблема з учинками, які внутрішньо не є поганими, однак ми періодично від них утримуємося, полягає в уточненні, коли саме переступ такої стриманості стає гріхом, а коли — добрим учинком. Подібну проблему маємо, наприклад, із неспоживанням м’яса по п’ятницях — принцип аналогічний. Я б хотів одразу зазначити й підкреслити дитохотомію, перед якою ми опиняємося: щось є добрим або щось є недобрим. Немає третьої опції. У моральності не існує «нейтрального». Ми можемо робити добро або зло — ніколи не буває «ніяких» учинків.
Які загрози можуть з’явитися у зв’язку з такою ситуацією? Перша полягає в тому, що моральні принципи і заборони стосовно вчинків, які не є внутрішньо поганими, хтось почне трактувати так, ніби вони не співвідношувані з обставинами. Простіше кажучи, порушення посту в п’ятницю або купівлю хліба в неділю така людина сприйматиме на рівні гріха перелюбу. Звідси беруться питання: «Я хворів, їсти не було що, в холодильнику тільки ковбаса, я її з’їв — чи це тяжкий гріх? Я ходив до магазину в неділю, бо приїхали несподівані й несподівано голодні гості — чи це тяжкий гріх?»
Але може бути й так — і тут маємо другу загрозу, — що хтось не так засуджує себе через такі «переступи», як радше моральними принципами, пов’язаними з учинками, які не є внутрішньо поганими, виправдовує свою лінь у любові. Я обіцяв хворому сусідові, що поприбираю йому квартиру перед Святами, але мав на це час тільки в неділю, а я ж по неділях не працюю. Отже, хворий сусід проведе свята у неприбраній квартирі, бо я «побожний».
Таке обминання Заповіді любові з допомогою принципів, пов’язаних з учинками, які не є внутрішньо поганими, суворо засуджував Господь Ісус. Він казав, що фарисеї та вчені в Писанні проціджують комара, обмивають чаші, в шабат зцілювати не дозволяють, а насправді всі їхні принципи — одна суцільна містифікація. Коли хтось плутає моральні принципи, пов’язані з учинками, які внутрішньо погані, з принципами, які забороняють учинки, що не є внутрішньо поганими, і ті другі почнинає трактувати як перші, — зазвичай це йому суттєво ускладнює виконання Заповіді любові до ближнього. Це перший знак, що нам щось в іспиті совісті переплуталося.
Третя загроза, також дуже реальна, з’являється тоді, коли ми починаємо повністю легковажити принципами, пов’язаними з учинками, що не є внутрішньо поганими, але від яких у певні моменти слід утриматися. Наприклад, будемо собі казати, що любимо шопінг — і всю неділю проводити у торговому центрі. А якщо ми не любимо м’яса, то в п’ятницю спокійно з’їмо ковбасу, ну бо для нас не їсти м’ясного то не піст.
Від надмірної релятивізації моральних принципів, пов’язаних з учинками, які не є внутрішньо поганими, Господь Ісус також застерігає, кажучи, що прийшов не скасувати Закон, але доповнити (або сповнити) його, і що навіть йота (найменший значок алфавіту) в Законі не зміниться, доки все не збудеться, і що має щастя той, хто Закон виконує і вчить виконувати.
Аргумент зі свідчення
Думка така: я стримуюся від певного вчинку не тому, що він поганий сам по собі, але тому, що хочу щось важливе підкреслити, показати, нагадати собі та іншим важливі істини на площині не тільки внутрішній, але також дієвій та зовнішній. Я не ходжу в неділю за покупками і міцно цього тримаюся, тому що я виразно хочу засвідчити, що людина — це не тільки споживач земних благ, але й хтось, хто принаймні раз на тиждень повинен увесь свій час присвятити Господу Богу, любові до ближнього та власній душі. Як на мене, в наші часи таке радикальне свідчення це щось достатньо важливе.
Колись у мене була колега, яка (мені спершу так здавалося) мала пунктик на святкуванні неділі. Її не тільки трактором було не затягнути в неділю до магазину, але навіть понеділковий іспит з біології (якої вона не знала так само, як я — а прошу мені вірити, я був ні в зуб ногою) не був спроможний примусити її вчитися в неділю. Ну бо була неділя!
Тоді я вперше бачив чесноту святкування Дня Господнього, виражену з такою ж само силою, яку мала моя власна, довго і старанно випестувана, вада лінощів. Моя шановна приятелька навіть одягом своїм нагадувала в неділю, що то святий день. Я з неї сміявся, що якби колись знепритомнів і не знав, який день тижня, то достатньо було би глянути, що вона робить і чого не робить, як стало би ясно, що неділя.
Нині в Церкві багато говориться про апостольство мирян, проголошення Євангелія мирянами. Зазвичай тоді нам на думку спадає якась група з гітарою або подружжя, яке провадить дошлюбні курси. Це — свідчення, безсумнівно. Але, думаю, виразним і важливим апостольством є також і те, що ми говоримо чітко: я не бігаю по магазинах у неділю, тому що це особливий день, і я хочу не тільки його вшанувати, але й показати це. Я не їм м’яса по п’ятницях, бо також і цими зовнішніми проявами хочу нагадати собі та іншим, що щось важливе у п’ятницю сталося.
Це принципи, з допомогою яких ми визнаємо перед світом Господа Ісуса, показуємо світові — але також і собі, — що є важливим. І тут другорядне значення має питання, люблю я шопінг чи ні. Люблю м’ясо чи ні. Важливо те, що я маю змогу давати собі та іншим свідчення, зовнішнє і читабельне, підкріплене фактом, що це свідчення не виключно моє, а великої групи людей — Церкви. Це спосіб визнати Христа Господа — плідний тим більше, наскільки старанніший, з одного боку; а з другого — вторинний щодо заповіді любові до Бога і ближнього. Тобто не щодо моєї ліні чи моїх «духовних» забаганок, або щодо такого сильного «заглиблення» віри, що назовні вона не проявляється аж ніяк і ні в чому.
Йдеться не тільки про недільні покупки. Коли парі, яка ще до шлюбу мешкає разом, кажуть, що моральну проблему в цій ситуації становить не виключно секс, але публічне згіршення, спокушання людей, тобто антисвідчення моральної віри та християнського життя, — зазвичай люди дивляться на священика, як баран на нові ворота, а слова «публічне згіршення» ледве розуміють.
Але ж ми учинками й поведінкою — саме в таких справах, як недільні покупки, брак посту, співжиття до шлюбу (хоч це, очевидно, інша категорія проблем) — робимо так, що наш зовнішній світ, наше суспільство стає архипоганським. Проблему становить не тільки усунення хреста з громадських місць, але й занехаяння зовнішніх практик нашої віри, брак свідчення у простих речах. Зняти хреста зі стіни школи чи недільний шопінг — це дуже подібні за своєю суттю діяння. Обурюючись одним (якого ми самі не робимо), ми не зауважуємо другого (яке, власне, робимо).
Постає питання про те, чи Господь Ісус визнає нас перед своїм Отцем, якщо ми не визнаємо Його у наших жестах та поведінці перед людьми.
Поміж морозивом і шопінгом
Питання це просте і озвучене вже кілька разів. Чи існує різниця поміж походом у неділю на морозиво або «зазиранням» до магазину солодощів, та недільними покупками у повному обсязі? Постараюсь упоратися з цим питанням, але прошу, щоб насамперед його автори поставили собі інше питання щодо себе самих. Такий мисленнєвий експеримент. Чи ви насправді переконані, що різниці між недільним візитом по солодощі та візитом до торгового центру немає? (Ну, поклавши руку на серце, — га?) Чи ви, може, таки «чуєте» цю різницю, але не можете її видобути, уточнити і назвати?
Підмовляю вас поставити собі це запитання, бо прекрасно знаю з власного досвіду такий стан душі, коли людина «приймає», як неналаштований приймач, якусь правду, однак не може її раціонально сформулювати, а на додачу правда ця безсумнівно для людини невигідна. Тоді можна вчинити по-різному, є два способи.
Перший полягає у певній обережності. Ситуація виглядає так: сумління мені щось нашіптує (це тільки якась інтуїція), але я не можу цього всього до кінця раціонально пояснити. Натомість бачу, що саме така поведінка відповідає певній традиції практикування віри. Тому я дотримуюся такої поведінки аж до моменту, коли знайду виразну аргументацію, що це поведінка погана і її потрібно відкинути. Таку обережність я зберігаю зокрема в тих ситуаціях, коли модель поведінки, про яку я роздумую, для мене було би правильніше відкинути, ніж залишити.
Який стосунок це має до теми недільних покупок? Ну, я цілком виразно відчуваю, що коли поїду з сім’єю на морозиво чи до зоопарку після Служби, то в цьому немає нічого поганого, але якби я поїхав купувати ламінат для підлоги, плити чи кахель і заодно зробив би «пробіжку» в торговому центрі, то щось би вже було не в порядку. Ніби я і не можу до кінця пояснити собі цю відмінність, але маю моральну свідомість, що «тут щось не грає». Також я знаю, що ситуація була би для мене комфортніша, якби я не мусив роздумувати і пильнувати себе у питанні недільних покупок, а просто робив би це з легкою душею, не ставлячи собі обмежень. Оцей факт «збільшення власного комфорту» через заперечення певної практики має послужити застережним дзвіночком.
Є і другий спосіб поведінки, який ми приймаємо в таких ситуаціях, — необережний такий спосіб. Якась практика віри для мене незручна, її виконання вимагає певних зусиль і «дивацтва». Ну а крім того, я її в принципі не виконую «підневільно» вже здавна. «Підневільно» тут означає свідомо, добровільно, послідовно і з докладанням необхідних зусиль. Що означає, що коли магазин зачинений або мені не хочеться, то в неділю за покупками я не йду.
І ось уже, щиро кажучи, я цього принципу не тільки не застосовую, але навіть сумління мені цим всерйоз не дорікає. І мені так добре. Якби не те, що хтось там чіпляється, то взагалі не було би проблеми. Той тиран-мораліст, і до того ж доскіпливий, хоче довести мене до неврозу, вкинути у відхлань дособорної закритої ментальності, у старозавітну моральність Закону, а не моральність любові й Нагірної проповіді, в якій я, безсумнівно, перебуваю і зростаю в цій моральності просто шаленими темпами…
Вочевидь я не можу визнати, що мені просто не хочеться боротися за впровадження цього принципу в життя (або його поновлення) з точнісінько такого само важливого приводу, з якого не хочеться винести сміття або вийти з собакою восени зранку перед роботою. Отож я мушу щось із цим зробити. По-перше, запитую себе, чи цей принцип випливає прямо зі слів Господа Ісуса.
На щастя — ні. Друге питання: чи був цей принцип урочисто проголошений Апостольським Престолом як обов’язковий. На щастя, теж ні! Отже, ще одне питання: чи можу я його раціонально обґрунтувати. Уфффф, як добре, що ні. Чи ця практика зазнавала змін протягом століть? Так — о, яке полегшення.
Тепер я вже можу цілком спокійно ствердити, що це людські забаганки, людський звичай і міщанські витребеньки, і з суттю віри не має нічого спільного. А тому, це по суті тільки бароково-тридентська приліпка до сповненої свіжого повітря моральності, пов’язаної виключно з відкритою духовністю. Але заради спокою сумління запитаю ще когось (припустімо, священика), чи зуміє він мене переконати. Ну, ціле щастя, не зумів. У такому разі я не збираюся повертатися до цієї справи аж до тієї пори, доки хтось мені не доведе, що отой принцип — добрий.
Одні в такий спосіб думають про недільні покупки, інші — про целібат. Ще інші — про піст у п’ятницю чи співжиття до шлюбу. Вся ця гігантська конструкція має виправдати звичайне, найзвичайнісіньке «мені не хочеться». Але ж у цьому неможливо зізнатися — навіть перед самим собою…
Від згаданого другого, необережного підходу до інтуїції сумління застерігаю якнайсердечніше. Людина дуже швидко набирається досвіду в такій поведінці і щоразу більше принципів таким чином «знешкоджує».
Повернімося тепер до поставленого питання. На мою думку, існують принаймні дві відмінності поміж звичайним купуванням морозива і недільним шопінгом.
По-перше, купити морозива — це не те, що може відібрати у святого дня його присвячений Богові характер і атмосферу винятковості. А шопінг — може.
По-друге — і тут я повертаюся з упертістю маніяка до аргументу «зі свідчення» — світ не потребує від християн свідчень типу «Поїдання морозива віддаляє від Господа Бога». Світ потребує свідчення: «Все це споживацьке барахло ускладнює прихід до Бога, і це проблема особливо сучасного світу». Метафора торгового центру як сучасного храму, як на мій погляд, це не така уже й нісенітниця . А метафора зоопарку чи кафе-морозива як сучасного храму? Ця здається радше безглуздою… Але це, певна річ, тільки метафори.
Януш Пида ОР / http://www.livingrosary.org.ua
