Вже ось скоро двадцять років, як постала незалежна Українська держава, і весь цей час ми чуємо заклики до духовного відродження укра­їнського народу. До національного й духовного відродження закликають лідери різних політичних партій, організацій, різні релігійні спільноти, люди культури, мистецтва, науки тощо. І справді, багато дечого відродилося в нашій країні. Українці додумалися навіть відродити Рунвіру, в багатьох містах відновлені капища поганським божкам, великими тиражами видається релігійна література. Ми зіткнулися в Україні з новими релігійними течіями як християнських, так і інших релігійних спрямувань. Тисячі нових споруд "виросло" сьогодні на укра­їнській землі. У ЗМІ все частіше пропагуються різні окультивні напрямки, телебачення невтомно демонструє захоплюючі "Битви екстрасенсів" та інші подібні передачі. Отже, нинішня людина має великий вибір, до якого берега пристати, і пристає. Характерним є те, що люди, які пішли в різні релігійні спільноти - це здебільшого ті, які або самі, або їхні предки належали до Католицької чи Православної Церкви.

Виникає питання: чому людина не знайшла для себе місця, пристановища в Церкві? Звичайно, тут одним реченням чи словом не можна дати відповіді. Причин цьому багато. Переконаний: духовне відродження народу мало розпочинатися не з зовнішньої атрибутики, а з самої людини, з її серця і душі. В багатьох містах і селах нашої держави побудувано величаві святині, позолочені бані сяють всюди куди не глянь. Але духовенство, будучи заангажованим у будівництві культових споруд, не мало достатньо часу на духовну працю. Частково лягає провина і на старше покоління, яке нерідко забувало про духовність, концентруючи всю увагу на матеріальних речах.

Таке упущення - важлива духовна проблема в житті народу. Вона стосується не тільки людей, які перебувають поза церквою, а часто, на жаль, і тих, які вважають себе "добрими" християнами.

Згадується приклад із власного життя. Колись у мене на парафії Святих Апостолів Петра і Павла (Львів,Рясне-1) в часі Святого Великого Посту сповідав один старенький підпільний священик. Якраз тоді відбувалися реколекції. І от якось після вечері, коли всі мали розходитися, той священик відкликав мене на бік і каже: "В тебе святі хористи". Я не зрозумів. Отець суворо поглянув на мене і про­довжував: "У храмі проходять реколекційні науки, а в тебе в салі репетиція хору. Що важливіше: духовна наука для душі чи спів? Чи ти вважаєш, якщо вони ходять до церкви щонеділі, то їм вже не потрібно духовних вправ?" Я хотів виправдатися в очах старенького священика: "Отче, але вони будуть мати три реколекційні науки, щоб отримати відпуст повний". Старенький священик, який взагалі за характером був дуже покірний і милий, ще суворіше глянув на мене і сказав: "Ти до того ще не доріс, колись зрозумієш". Ці слова я завжди пам'ятав, вони закарбувалися глибоко в моїй душі, час від часу навіть розважував над ними, над їх змістом.

І лише коли "частково доріс", тоді зрозумів (можливо, ще навіть не до кінця) важливість духовного життя. Загальне спустошення або поверхневу побожність можна часто спостерігати навіть в тих людей, які для людського ока є нібито "взірцевими християнами", а насправді далекими, дуже далекими від християнства. Можемо побачити людей, які є близько храму Божого або належать до різних парафіяльних спільнот і через те вважають себе вже досконалими. Такі люди, звичайно, потрібні при кожному храмі, вони дбають про зовнішній і внутрішній стан Божого дому, але на таких людей лягає разом з тим велика духовна відповідальність, бо вони мають бути взірцем християнського життя. Прикладом свого життя мають будувати інших людей, їх життя мають прикрашати чесноти. Вони перші мають брати участь у всіх богослужіннях і духовних практиках. На жаль, часто буває навпаки: такі вірні стають деколи причиною незгоди і суперечок, а часто навіть і непорозумінь.

Чому так буває? Важко закладати фундамент у сформованій дорослій людині. Така особа мусить цілком переродитися до нового життя. Це можливо, Бог завжди допомагає і йде назустріч тим, які бажають зірвати зі старим гріховним життям і стати на дорогу покаяння. Диявол бореться за душу і не бажає її відпустити зі своїх обіймів. Тому багато людей зробили декілька кроків і стали на дорогу покаяння, але її не за­вершили до кінця, бо вва­жали, що вони вже здобули і посідають усі чесноти, і їм вже немає жодної потреби працю­вати над собою. Ці душі подібні до незавершеного будів­ництва. Такий об'єкт може мати міцний фунда­мент, збудовані стіни, але сама будівля не покрита, з року на рік вона зане­падає: осипається цегла, і вона чекає своєї руїни. Тому не чекаймо своєї духовної руїни, а стараймо­ся очистити свою душу в Святому Пості, щоб про­будитися до нового життя.

Фундамент закладається в кожній людині не тоді, коли вона прийшла на світ, а тоді, коли вона перебуває ще в материнському лоні. Вже в цей час добра християнська мама, яка відчуває під своїм серцем дитя, поручає його Божій опіці і молиться, щоб дитина здоровою прийшла на світ. Духовний фундамент дитини - це не тільки Тайна Святого Хрещення і Перше Святе Причастя, але катехиза. Вже двадцять один рік говорю, повторюю, благаю, картаю батьків і дітей: ходіть на уроки релігії! Так мало батьків дослухаються до порад священиків, так мало дітей сприймають духовну пораду своїх наставників! А опісля дивуємося: чому наші діти покидають церкву, пристають до злих товариств і компаній, ідуть дорогою зла? А як може бути по-іншому, коли ми не закладали духовного фундаменту в серцях наших дітей? Християнство для нас - це тільки гарні церемонії і обряди, а не засади і принципи нашого повсякденного життя. Хтось інший заклав фундамент у серці дитини, а батьки цього не хотіли бачити, побачили, коли вже почали рости стіни. Пізно - фундамент готовий, а ви не хотіли того бачити.

В українському на­ро­ді це споконвічна проблема - катехиза. Тому багато духовних достойників, які пережи­ва­ли за своє стадо, в різний спосіб зверталися і нагадували своїм вірним про важливість закла­дання доброго фунда­менту в серці дитини.

Блаженний Йосафат Коциловський, знаючи проблеми духовного вихо­вання української молоді, пише кілька Пастирських листів: про релігійне виховання шкіль­ної мо­лоді, до родичів шкіль­них дітей, до батьків і ма­терів, до священиків у справі катихизації в неділі і свята. В листопаді 1936 року він пише Пастир­ський лист про релігійне виховання шкільної молоді. В листі Блаженний уболіває за духовне виховання шкільної молоді, а також дає відповідні вказівки катехитам, як вони мають себе поводити і заховувати в школі, а також співпрацювати з учителями. Владика звертається до священиків: "Прошу Вас, Дорогі Отці, звертайте увагу дітям і родичам на потребу молитовника і бодай най­важніших підручників біблійної історії та катихизму. Постарайтеся, щоби їх мала кожна без виїмку дитина". (У кн: Блаженний Йосафат Коци­ловський - Перемиський єпископ. Зібрання послань та інші праці. - Перемишль - 2004, с. 217)

Блаженний Йосафат порушує дуже важливе питання, дуже актуальне тоді, а також і сьогодні: "Священик повинен настоювати, щоби діти мали ці книжки і приносили їх на лекції релігії, та щоби на богослужіння приходили з молитовниками. Священик повинен у клясі навчити дітей орудувати моли­товником, незрозуміле пояснити, підчеркнути важніші молитви, відчитування одних у церкві, інших у хаті. Молитовник - це перша книжечка, що її треба дати дитині до рук. Не повинно бути шкільної дитини без молитовника, а якщо де-небудь ще такі діти є, то це свідчить від'ємно не лиш про батьків, але не менше також про дотичного отця духовного, якого чейже стати ще на 20-сотиковий дарунок для бідної, занедбаної дитини свойого парохіянина" (Там же, с. 216-217)

Скільки дітей, а також дорослих ідуть до церкви на Святу Літургію без молитовника! Скільки людей взагалі не мають загального уявлення і розуміння про те, що відбувається в часі Служби Божої, вони просто є вільними слухачами в часі божественного дійства. Це дуже страшно з духовної точки зору. З одного боку, ми будемо хвалитися, як по наших храмах виводять арії церковні хори, як священики коротенько голосять Слово Боже, не торкаючись болючих питань сьогодення, і нам так добре, а з іншого - це духовне запустіння, коли вірні є тільки слухачами, а не беруть участі в Божественній Святій Літургії і не знають, що відбувається на ній.

Блаженний Йосафат Коциловський у своєму листі велику увагу приділяє недільній і святочній Службі Божій: "Шкільні діти повинні обов'язково брати участь у недільних і святочних богослужіннях, передовсім у Службі Божій. В сільських школах, де молодь не йде кожної неділі спільно до церкви під проводом учителів, повинен парох впливати на дітей, безпосередньо або через родичів, щоби вони приходили на Службу Божу до церкви з моли­товниками і співали зі старшими... Не одна буря прошумить колись у житті сьогоднішньої дитини, а чи вона вийде з неї ціло, це в значній мірі залежить від її живої участи в богослужіннях саме в літах дитинства" (Там же, с. 218)

Крім участі в Божественній Святій Літургії, Блаженний звертає увагу священиків-катехитів на те, щоб вони привчали дітей до інших богослужінь: "Слід згадати також про майські богослужіння, до котрих треба теж притягнути тих найменших парохіян. Майський молебень можна легко привчити співати шкільних дітей вищих річників та навчити їх обрядових услуг. Дітвора радо горнеться до таких речей, кожна дитина буде рахувати дні, коли прийде на неї черга стояти зі свічкою при престолі, подати кадило або держати Євангелію... Те саме можна практикувати з молебнями до Найсолодшого Серця Христового в місяці червні. Чималу увагу повинен душпастир присвятити вивченню шкільної дітвори побожних пісень. У нас їх так багато, кожна пора церковного року має свої, одні кращі від других. Чи може бути кращий живий образ релігійного підйому, як гурток дітей, що спільно, невинним чистим голосом Божу славу голосять? У вивчені пісень може багато помогти учительство, до котрого священик повинен звернутися з тим... Побожна спільна пісня має велику релігійно-виховну вартість. Хто ж як не священик повинен бути заінтересований в її плекані серед шкільної дітвори?" (Там же, с. 220).

Наступний Пастирський лист Блаженного Йосафата Коциловського звернений до батьків шкільних дітей з нагоди початку шкільного року (Перемишль, дня 23 вересня 1937 року Божого). Блаженний звертається до християнських батьків, щоб не занедбували виховання своїх дітей в родині: "Коли ваша дитина вже є в школі, все одно на селі чи в місті, в народній чи середній школі, то не думайте, що вам уже не треба журитися про виховання дитини, бо мовляв - школа все зробить за вас. Хто так думає, той грубо помиляється, бо навіть найкраща школа не вдіє нічого, якщо родичі занедбають дальшу виховну працю над дитиною. За ці помилкові погляди батьків тяжко відпокутувала в пізнішім життю не одна дитина, яка мимо закінчення не раз високих шкіл зійшла на манівці і стала прокльоном для себе самої і для недбалих родичів. Мало-що не кожної днини читаємо в часописах про грабунки, убивства й другі найтяжчі злочини. Чи може ті злочинці прості не образовані люди? Навпаки, дуже часто покінчили вони високі школи. Чи школа винна тому? Ні! Вина падає передовсім на родичів, бо вони занедбали зробити своє і не подбали про добре виховання. Ось вам і джерела зла" (Там же, с. 252-253).

Коли читаю послання Блаженного Йосафата, то відчуваю як священик, наскільки він був пройнятий батьківською опікою про кожну християнську родину. Духовний батько, який давав добрі, дуже добрі постанови і поради для родичів і старався знайти виходи з різних прикрих ситуацій: "Прошу вас, дорогі батьки й матері, самі собі запам'ятайте і дітей ваших навчіть, що молитовник - це найважніша і найпо­трібніша книжка в життю, котрою вони повинні завжди найбільше дорожити. Дуже важні й потрібні є катихизм, біблійна історія, взагалі підручники до науки релігії, бо з них дитина вчиться того, що найпотрібніше для туземного й вічного щастя, вчиться любити Бога і ближнього, совісно сповняти обов'язки, поборювати зло. Катихизм і Біблія - це ваші найкращі помічники в праці для виховання вашої дитини. Може декотрий батько скаже: звідки взяти грошей на книжки, коли дитина терпить голод і не має що вдягнути на себе? Що голод і холод - два великі пани, з котрими важко боротися бідному чоловікові - це правда. Але і на це є рада. Якщо котрий батько справді такий бідний, що навіть молитовника не може справити дитині, то нехай попросить свого отця духовного, щоби віднісся в тій справі до нас, а ми вже постараємося о безплатні молитовники для найбідніших дітей" (Там же, с. 254-255). Блаженний Йосафат Коциловський не походив з багатої родини, він добре знав, що таке голод і холод в українській селянській хаті, тому бачимо, як він старався різними способами допомагати бідним дітям і їх родинам як духовно, так і матеріально.

В душпастирському зверненні до батьків він зауважує, ще одну важливу проблему, на яку звертає увагу: "Великою небезпекою для християнського виховання є надмірна й невпорядкована любов родичів до дитини, коли родичі сповняють всі її забаганки і на все їй позволяють. З таких пестіїв виростають найгірші люди. Пам'ятайте, батьки й матері, що ваша дитина колись у будучині від­платиться вам тільки за розумну любов взаємною любов'ю і вдякою та що за пещену любов чекає вас від них чорна невдяка. Змалку приучуйте дитину до обов'язку, плекайте в ній духа жертви і посвяти, учіть послуху законам, пошани для духовного і світського авторитету. Від вас повинна дитина навчитися любові Бога, Церкви, нашого обряду й рідного народу. Не тільки словом вчіть, але понад все добрим прикладом власного життя. Християнські батьки, не жалуйте труду для виховання дітей, бо це один із ваших найважніших обов'язків. Знайте, що майбутнє щастя ваших дітей, доля нашої Церкви й народу залежить у рішучій мірі від того, як ви сповните цей ваш святий обов'язок" (Там же, с. 257). Які золоті слова Блаженного Йосафата! І треба сказати, вони більше актуальні для сьогоднішнього дня, ніж для тих часів минулого століття. Блаженний мовби дивиться в майбутнє і бачить долю свого народу. Розбещеність дітей, надмірна любов і пестощі з боку батьків, жодного авторитету ні Церква, ні держава не має в очах дитини... Це анархія, яка не може дати добрих плодів. Над тими словами треба глибше застановитися кожній матері і батькові.

В житті людини всяке трапляється. Деколи буває так, що батьки дали добре виховання, а дитина зійшла з доброї дороги. В таких випадках Блаженний радить батькам: "Може Богу подобається зіслати на кого з-поміж вас важкий досвід. Може мимо вкладеної праці і великих зусиль ваш син чи донька зійдуть на манівці і справлять вам чимало при­кростей. Може буде вам видаватися, що весь ваш вихований труд пішов на марно. В таку хвилю не тратьте надії і не падайте духом. Вірте, що ваша блудна дитина колись увійде в себе, згадає вашу посвяту для неї і верне на лоно батька. Боятися треба хіба за долю тих заблудлих синів, що їх батьки занедбали виховати в літах дитинства" (Там же, с. 258).

Закінчуючи своє послання до родичів, Владика закликає до духовного життя і у всьому уповати на Пресвяту Родину: "В наших християнських хатах можна часто бачити завішений на стіні образ Пресвятої Родини з Назарета. Пречиста Діва і Святий Йосиф заняті працею, а Дитина Ісус клячить біля них зі зложеними до молитви рученятами й піднесеними вгору очима. В тому образі скривається незглибима краса християнського домашнього вогнища і невичерпана криниця виховних правд для християнських родин. Цей образ вчить одночасно родичів і дітей: родичів учить найкращого мистецтва виховання в дусі молитви і праці, а дітей перших чеснот. Християнські батьки, скільки разів почуєте тягар і прикрості в зв'язку з працею над вихованням ваших дітей, гляньте на цей образ і зверніться в щирій молитві до Пречистої і Святого Йосифа, щоб випросили вам у Бога ласку доброго виховання ваших дітей" (Там же, с. 258).

Владики Греко-Католицької Церкви в ХХ столітті велику увагу приділяли духовному від­родженню українського народу. Вони добре розуміли і були свідомі того, що тільки духовність і уповання на Господа Бога може зберегти українську націю. Родина Церква і школа - це були основні рушії у вихованні молодого покоління.

Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький в Посланні на Великий Піст до духовенства року Божого 1935 пише: "Від тридцяти кількох літ я не перестаю християнським родинам пригадувати спільні молитви як єдину форму родинних молитов і потрібну умову християнського життя родини". В іншому Посланні у справі спільних молитов Митрополит наголошує: "Від сорока літ при кожній нагоді повторюю, що родина як суспільна одиниця, яка не віддає спільно честі Всевишньому, не може називатися християнською родиною, бо не виконує найпершого й найвищого обов'язку кожної хри­стиянської суспільної одиниці. Така родина не може мати Божого благословення, яке Бог дає тільки тим, що виконують свої християнські обов'язки".

В цих словах Слуги Божого Митрополита Андрея відчувається щирий жаль з приводу того, що вже роками при кожній нагоді він нагадує христи­янським родинам про спільну мо­литву, але не бачить плодів своєї праці. Це була велика духовна проблема в укра­їнській родині. Спілку­ючись із багатьма старши­ми осо­бами з різних регіонів Гали­чини (і не тільки), стає дуже прикро, коли на за­питання, чи в вашій родині була спільна мо­литва, практично 98 від­сотків відповідали "ні". Спільна молитва була тільки на Святий Вечір і Великодній сніданок. Ієрархія Греко-Като­лицької Церкви дово­єнно­го часу усвідо­млю­ва­ла, що тільки спільна молитва в родині може духовно відродити українське суспільство. На жаль, та праця єпископів і свяще­ників не мала великого успіху тоді, але надіємося, що нинішнє покоління зрозуміє минулі помилки наших предків і повернеться лицем до Господа Бога. Спільна молитва в родині залишається і по нинішній день відкритою проблемою христи­янських родин у нашому народі. Не можна сказати, що таких родин немає, вони є, але їх дуже мало. Хотілося б, щоб їх було якнайбільше і щоб українська нація духовно відродилася.

Про велике значення катехизи в житті людини свідчить інтерв'ю з парафіянкою храму Святих Верховних Апостолів Петра і Павла (Львів, Рясне-1). Це один із багатьох прикладів, який переконує, що добре релігійне, духовне виховання дітей є най­важливішою справою в житті батьків. Духовний фундамент, який закладаємо в душі дитини, залишається переважно на усе життя.

Агафія Кунець народилася в селі Лисі Ями в родині Івана і Катерини Ваврикевичів. В сім'ї було шестеро дітей. Двоє померло в дитинстві, брат Михайло (1926 р. н.) в часі війни пішов у партизанку, доля його невідома. В 1945 році батьків разом з трьома дітьми - Розалією (1922 р. н.), Агафією (1932 р. н.) і Ярославом (1934 р. н.) було переселено на Жовківщину.

Село Лисі Ями розташоване за 2,5 кілометра від містечка Любачева. В ньому нараховувалося 250 дворів. Українських родин в селі проживало 50. Багато було мішаних польсько-українських родин. До Другої світової війни між українськими і польськими родинами панували злагода і мир. Одні до одних ходили на свята, одні одним допомагали, сусід звертався до сусіда в різних потребах, не зважаючи, чи той був поляк, чи українець. Переважно люди поважали й шанували одні одних. Ніколи українці не працювали на латинські свята, щоб не образити своїх сусідів, і більшість поляків також дотримувалася українських свят, принаймні не виконували важкої праці в ті дні. Хіба одиниці були серед поляків, які могли спеціально, щоб подратувати сусіда-українця, різати січку для худоби на свята чи рубати дрова, але це були винятки. В селі не було ні церкви, ні костела, тільки стояли два місійні хрести. На початку села хрест поставили римо-католики поляки, а посеред села - греко-католики українці.

В 1940 році Агафія пішла до школи. Це був воєнний час - розруха, холод і голод. В селі проживав вчитель-українець з мамою, був дуже добрий і шляхетний, але жили вони дуже бідно, тому не раз мама Агафії посилала своїх дітей з продуктами, щоб занесли для вчителя. Кожен день науки в школі розпочинався з молитви. В школі вчили дітей українською, польською, а навіть і німецькою мовою. Щовівторка приїжджав священик-катехит із Любачева і викладав урок релігії.

Особливо запам'ятався Агафії час Святого Великого Посту. Тоді їхня церква завжди була відкрита, навіть у будні дні. До Любачева приїжджали люди з навколишніх сіл, і був гарний звичай: кожен, хто відвідував містечко в часі посту, старався знайти час, щоб прийти до церкви і відправити Хресну дорогу. Хресна дорога відправлялася в середу, п'ятницю і неділю, але люди також самі відправляли собі це набоженство. Агафія пригадує, як вони дітьми після уроків часто йшли до Любачева до церкви і кожен відправляв собі Хресну дорогу. Кожен відправляв, як був навчений і як умів. Хтось читав із книжечок набоженство Хресної дороги, хтось ішов і молився "Отче наш", "Богородице Діво" і бив поклони, хтось тримав вервицю в руках і цілував хрестик. В часі Святої Сповіді кожна людина, яка ішла до Тайни Покаяння, мала відбути Хресну дорогу перед або після Святої Сповіді. Хресна дорога була в образах, що висіли по церкві, і вірні ішли від стації до стації з молитвами, прославляючи Страсті Божого Сина.

З цього свідчення випливає, що набоженство Хресної дороги в Греко-Католицькій Церкві практи­кувалося давно. Перед війною люди в Перемиській дієцезії масово відбували його. Вірні любили це набоженство, розважали терпіння нашого Спасителя Ісуса Христа, навіть у будні дні спішили до храму, щоб помолитися Хресну дорогу. Насправді, важко зрозуміти ієрархію нашої Церкви, яка старається викорінити з сердець людей набожність Хресної дороги, кажучи, що вона не належить до нашого обряду. Все, що провадить людину до Бога, збільшує благодать Божу в серці людини, духовно збагачує її, має право на існування і на плекання його в нашому обряді, навіть якщо ця практика зародилося в іншому обряді чи в іншому народі.

Великий піст, згадує Агафія, - це було святе. Ні в кого і гадки не було, що його можна порушити чи знехтувати ним. Від малого до найстаршого знали, що це час покути, молитви, підготовка до Святої Сповіді. Сама обстановка в кожній християнській родині мала посний характер. Вірні - як діти, так і дорослі - йшли до церкви в темному одязі, і це також свідчило про те, що в їхньому житті настав час покути.

о. Василь КОВПАК, СБССЙ

www.saintjosaphat.org