Одного разу група молодих людей запитувала у священика, який був уже дуже похилого віку, чи не сумнівається він у існуванні Бога, наскільки тверда його віра.

Священик, не думаючи, відповів: «Я знаю, що Бог є тут, між нами. Це вже фактично не віра, а стовідсоткова впевненість в тому що Бог існує. Я Його відчуваю так, як відчуваю вас». Дехто цю відповідь священика частково приписав його похилому віку, страху смерті чи його, так би мовити, фаху. Але для тих, що знають цього священика зблизька, пам’ятають його заяви про те, що не боїться смерті, знають його життя, вчинки, приватні бесіди,ставлення до різних обставин, – для тих його відповідь виглядає більш правдоподібною. Приклад його життя показує, що у власних переконаннях священик не обманював свого внутрішнього відчуття. Він відчував присутність Бога.

Постійна присутність Бога робить людину людиною. Якщо людина чинить зло, то це тому, що вона забуває про Його присутність. Але  ніхто не може бути постійно поганим. Та іскра відчуття присутності Бога розгоряється знову, і людина змінюється. Однак це відчуття для віруючої людини характеризується постійністю. Хоч вона і не має упевненості, що завтра не вчинить гріха, але впевнена у постійній присутності Бога біля себе, а значить, перебуває в надії спасіння.

Святі ніколи не боялися пекла. Є люди, які навіть не сприймають духовну літературу, де надмірно описано страхіття, що відбувалися в пеклі чи чистилищі. І не тільки через те, що ставляться з недовірою до чиїхось візій, але тому, що мають іншу основу віри. Люблять Бога не через страх пекла, не через страх вічних мук, не через бажання вічно жити, не через можливість випросити в Нього якісь блага для себе чи для своїх близьких, а виключно через потребу в Ньому. Бог через роздуми, мрії, сподівання говорить з нами. Він підказує, як чинити.

Це Він будить у нас неспокій душі, щоби ми задумалися над собою. Це Він у момент нашого вибору між добром і злом схиляє нас до кращого. Це Він через закиди совісті змушує нас шкодувати про погані вчинки. Так Бог лікує нас. І тоді ми починаємо прагнути Бога, говорити з Ним, молитися спочатку тими завченими молитвами, яких часто не розуміємо, а згодом доростаємо до більш глибокої, особистісної молитви. Адже вона – це не монолог людини, а взаємне спілкування між Богом і людиною. «Наблизьтесь до Бога, й Бог наблизиться до Вас», – навчає апостол Яків (Як. 4,8). В світі є дуже багато добрих людей, які говорять, що не вірують в Бога.  Важко зрозуміти, як вони наодинці із собою говорять самі до себе; досліджуючи світ, не виходять за своє внутрішнє «Я».

Порухи совісті, що б’ють в кожній людині, для них є останньою інстанцією сприйняття. Психологічний світ людини дуже багатогранний, але він не є настільки певним, щоби бути відправною точкою. Коли ми виходимо за ці межі, тоді і зустрічаємо Бога. Віруюча людина говорить з Богом, в ньому бачить мірило своїх вчинків, остаточну ціль. Філософ XVIII ст. Мен де Бірон, розвиваючи свою концепцію філософії, переходив з одного щаблю розуміння світу до іншого (спочатку внутрішній досвід людини трактує фізіологічно, потім метафізично і, нарешті, релігійно) і зазначав, що зв’язок нашого розуму з Богом є не тільки фактом віри, але й дійсним психологічним фактом: «…коли мислю Бога, то бачу власне Бога, а не тільки уявлення Його». Можливо, невіруючим людям не вистачає сили перейти з одного щаблю розуміння світу до вищого.

Присутність Бога відчуває кожна мисляча людина. Згадаємо Сократа, що жив за декілька століть до народження Ісуса Христа. Він говорив, що в його нутрі живе ніби якийсь демон (дух), що дає йому поради. Святий апостол Павло твердить, що в ньому живе Христос (Фил. 1,21, Гал. 2,20). Свою присутність в душі людини запевняє сам Бог (див. Ів. 14,23). Святі Отці Церкви відчували присутність Бога в своїй душі та беззастережно навчали про це. Візьмімо хоча б слова Климента Олександрійського: «Людина, в якій мешкає Слово, не змінюється, не формується, але має форму Слова й уподібнюється до Бога». Бог є поруч із людиною незалежно від того, хоче вона цього чи ні. І Він діє. «Чи знаєте ви, що ви – Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває?» (1 Кор. 3,16). Тільки від того, як ми реагуємо на цю присутність, залежать наші вчинки. Деколи людині зручно забути про присутність Бога. Найчастіше забуваємо про нього, щоби оправдати свою слабкість.

Присутність Бога дає людині спокій. Святий Альфонс Лігуорі говорить, що Господь не мешкає у серці, в якому панує неспокій. «Звідки між вами війни, звідки суперечки? Хіба не звідси – з пристрастей ваших, які воюють у ваших членах?» (Як. 4,1). Бог завжди той самий, це людина змінюється. Однак у світі, напевно, мало людей, які би не хотіли змінитися на краще, якось вдосконалитися. Бог націлює людину на самовдосконалення. Через це стають святими. Ми їх подивляємо, і вони стають для нас взірцем у житті, наслідуючи який ми і самі змінюємося на краще. Так діє Бог. І людина не в змозі уже встояти перед Божою присутністю, перед силою Божою… «Бо царство Боже не в слові, а в силі» (1 Кор. 4,20).

Володимир Срібний, www.misionar.info