Справжній будівничий ніколи не залишить незакінченої будівлі: якщо почав будувати дім — не відпочине, доки не збудує його. Подібно повинен чинити і християнин; почавши працювати над спасінням душі, запобігши Божої ласки, він повинен намагатися вибудувати будівлю чеснот і стати правдивою подобою Бога. Сьогодні бути кращим, аніж учора — ось що нехай буде твоєю метою на землі.
Ми повинні прагнути до християнської досконалості, бо цього бажає Господь Бог.
Пам'ятаймо, що хто не йде вперед, той залишається позаду.
Прагнути до досконалості нас зобов'язує заповідь любові до Бога. Бог жадає, щоб ми любили його якнайбільше. Чи це не означає, що ми повинні прагнути постійного вдосконалення? "Хай праведний ще творить правду, і святий ще освячується" (Одкр. 22, 11). Христос учить: "Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий" (Мат. 5, 48).
Той, хто не прагне християнської досконалості, наражається на небезпеку вічної загибелі. Хто не йде вперед, залишається позаду; на дорозі доброчесності немає проміжної стоянки (св. Берн.). Хто відпочиває, той Іржавіє. В момент, коли відчуєш самовдоволення і скажеш: "Тепер досить", — ти пропав (св. Авг.). Ми повинні прагнути до найвищого ступеня досконалості.
Найвищим взірцем християнської досконалості для нас є Христос.
Навіть у світських справах людина шукає для себе взірець, ідеал. Добрий християнин, котрий прагне бути доброчесним, звертає свій погляд і думки до Христа і Святих і намагається йти по їхніх слідах. Христос сказав про себе: "Я путь, істина і життя!" (Йоан 14, 6). Коли багатий юнак спитав Ісуса, що повинен робити, щоб досягти досконалості, отримав відповідь: "Іди за Мною" (Мат. 19, 21). Св. Павло вчить нас: "Вдягніться у Господа Ісуса Христа" (Рим. 13, 14). Учень спостерігає за працею вчителя, щоб навчитися працювати так, як він; так само й ми повинні уважно придивлятися і прислухатися до Христа, нашого Учителя. Саме тому Святі постійно роздумували над життям і страстями Ісуса Христа. Христос є взірцем для всіх. Цей взірець створений Божественним Учителем так мудро і розумно, що кожний повинен сказати собі: "Цей взірець для мене цілком відповідний" (Люд. Гран.).
Взірцем досконалості є і Святі.
Святі наслідували Христа; отже, все їхнє життя є відбитком життя Ісуса Христа.
Тому говорить св. Павло християнам, щоб вони наслідували його самого (І Кор. 4, 16) і Святих (Свр. 6, 11). З якою ж метою св. Церква протягом року святкує пам'ятні дні Святих? Очевидно, тому, щоб спонукати нас наслідувати їх. Наслідувати святих — легша річ, ніж наслідувати Христа (Вієра). Коли роздумуємо над життям Святих, бачимо, як вони боролися зі своєю неміччю, і це є для нас наукою, і одночасно, заохоченням. Однак, треба враховувати, що майже кожний Святий відзначався якоюсь одною, притаманною лише йому доброчесністю (св. Франц Сал.). Певні справи окремих Святих стосуються відповідних суспільних відносин: стану, маєтку, фізичної сили, вдачі і т. д Тому треба наслідувати, перш за все, лише Святих того самого стану і звання, що й ти, але і їх не в однаковій мірі, — треба завжди зважати на конкретні життєві ситуації чи суспільні відносини.
Християнська досконалість полягає в любові до Бога і до ближнього і в цілковитому відокремленню серця від світу.
Любов є виконанням закону (Рим. 13, 10) і зв'язком досконалості (Кол. З, 14). Одній людині, котра запитала, в чому полягає святість життя, св. Августин відповів: "Люби Бога і роби, що хочеш" (бо той, хто любить Бога, не зробить нічого, що було б неприємним Богові). "Немає іншої досконалості, ніж любити Бога від щирого серця, а ближнього свого, як себе самого; кожна інша досконалість є неправдивою" (св. Франц Сал.). Святість — це правдива відданість Богу (св. Тома з Акв.). Досконалість полягає не в тому, що ми відвідуємо церкву чи часто приймаємо св. Тайни, ретельно дотримуємось посту чи обдаровуємо неімущих милостинею; усе це — лише засоби для досягнення досконалості. Досконалістю не є також цілковита безгрішність; навпаки, вона (досконалість) проявляється саме в постійній і рішучій боротьбі з гріхом. Бог дозволяє, щоб і Святі деколи грішили, щоб утримати їх в покорі; згадаймо падіння Петра. І вже зовсім не є доказом досконалості здійснення надзвичайних справ, яким дивується світ. Чи здійснювала такі справи Матір Божа або св. Йосиф, опікун Христа? Серед Святих зустрінемо більшість таких, котрі нічим не відзначилися в очах світу.
Їх життя було приховане з Христом у Бозі (Кол. З, 3). Любов до Бога завжди поєднується з відразою до грішного світу, тобто до грішних тілесних розкошів і радощів світу. "Коли хтось любить світ, в тому немає любові Отця" (І Йоан 2, 15). Чим більше людина любить Бога, тим більшу огиду вона відчуває до світу, "Любов до Бога знаходить у серці тим менше місця, чим більше панує в ньому земних пристрастей" (св. Альф.). Із збільшенням любові зменшується пристрасть (св. Авг.). Прагнучи наблизитися до вершини досконалості, ми повинні, наскільки це можливо, віддалитися від земних речей (св. Золот.).
Християнської досконалості може досягти людина будь-якого стану і звання.
Святість не є привілеєм окремих станів; серед Святих зустрічаємо представ­ників найнижчих соціальних верств. Адже кожен може любити Бога і ближ­нього. "Легко любити Бога, бо з цим не пов'язана жодна кривда і це не є обтяжливо. Немає нічого приємнішого для нашого серця, ніж любов до Бога" (св. Бонав,). Щодо інших добрих справ, то завжди можна знайти якесь виправдання. Не один може сказати: "Не можу постити" і т. п., але ніхто не може сказати: "Не можу любити" (св. Єр.) Усі прагнення, заняття і обов'язки кожної окремої людини повинні базуватися на канонах побожності. Той, хто щиро прагне християнської досконалості, досягне її неодмінно, хоча, звичайно, не відразу.
Христос говорить: "Блаженні голодні та спраглі справедливості, бо вони наситяться" (Мат. 5, 6). Прагнення досконалості і щире бажання досягти її веде до досконалості (св. Берн.). Значну частину успіху складає саме прагнення досконалості, котре примножує наші сили, зменшує труднощі, розслаблює ворога, — людина стає приємною Богові і здобуває ласку (св. Лавр. Ю.). Коли хтось спитав св. Тому з Аквіну, хто може стати святим, він відповів: "Той, хто схоче". Ніхто не досяг святості, не маючи до цього великого бажання, так само, як не досяг досконалості в науці або мистецтві той, хто гаряче не бажав цього (св. Альф.). Однак, досягти християнської досконалості можна лише поступово. Наша святість не є справою одного дня. Ніколи не можна досягти досконалості за короткий проміжок часу, хіба завдяки особливій ласці Бога (св. Тер.). Розрізняємо три категорії людей, які стали на шлях поступу до досконалості: початкуючі (котрі ще здатні скоїти тяжкий гріх) ті, котрі виправляються (але ще прив'язані до земних речей і не можуть стрима­тися від скоєння легких гріхів; вони ще не досягли цілковитого спокою); досконалі (котрі вже повністю позбавилися усього тимчасового і звернулися до Бога; вони вже досягли цілковитого спокою) (Вен. XIV). Дорогу до доско­налості називаємо також шляхом очищення, освячення і єднання з Богом. Ці три ступені надприродного життя відповідають трьом ступеням природного (фізичного) життя: дитячому віку, який є віком немочі тіла і душі, юнацькому віку, який є віком розвитку, і зрілому віку (св. Тома з Акв.). Початкуючі повинні роздумувати над останніми речами людини; ті, котрі виправляються (удосконалюються) — над страстями Христа, а досконалі — над добротою Бога і насолодою неба (св. Ігн. Л.) На дорозі до досконалості, не можна зупинятися, бо любов до Бога безмежна. Хто є праведним, нехай чинить правду, а хто є святим — нехай ще освячується (Одкр. 22, 11). Людина у своєму поступі до досконалості може дійти так далеко, що вже на землі повністю наблизиться до стану блаженних духів на небі.


Є загальні засоби, котрі кожен зобов'язаний використовувати, і особливі засоби, які лише рекомендують використовувати. Нижче перелічимо засоби, які людина повинна використовувати насамперед на шляху до християнської досконалості.
Треба бути добросовісним (сумлінним) у малому, завдяки чому здобудемо великих ласк і не скоїмо легко тяжкого гріха.
Вже в природі бачимо, як з дрібних речей утворюються великі (маленьким є жолудь, але який міцний дуб із нього виростає). Так само і в духовному житті. Тому необхідно враховувати навіть найменші дрібниці. Не присвоюй навіть мізерних речей, остерігайся будь-якого обману, будь-якого непристой­ного або нечесного слова, свято дотримуйся даної обіцянки, ніколи не промовляй легковажно слова "Бог" і т. п. Хто є праведним у малому, здобуває у Бога великих ласк. Саме його стосуються слова Ісуса Христа: "Слуго добрий і вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим" (Мат. 25, 21). Хто ж у малому недобросовісний, — втрачає багато ласк, Бог карає його. Так було з Мойсеем і з Захарією. Мойсей не повірив Богу і тому не потрапив до обіцяної Землі; Захарія онімів, бо не довіряв словам Ангела. Хто праведний у малому, не зможе так легко скоїти тяжкий гріх. Христос говорить: "Хто вірний у найменшім, той і в великому вірний, а хто нечесний у найменшім, той і в великому нечесний" (Лук. 16, 10). Отже, швидко рухається вперед той, хто пильно зважає на дрібниці. Це бачимо і в нашому буденному житті. "Якщо хочеш бути великим, починай із малого" (св. Авг.). Хто ж погорджує малими речами, з часом пропаде (Сир. 19, 1). Дрібна необережність не раз є причиною великого нещастя, яке отруює людині ціле життя. З малої іскорки виникає велика пожежа. Те саме відбувається і з гріхом. Юда спочатку крав дрібні суми, згодом став зрадником і врешті — самогубцею. Зневажання дріб­ниць завжди є доказом прихованої зарозумілості.
Треба вчитися володіти собою.
Отже, не треба бути занадто цікавим і балакучим, не треба кричати і голосно сміятися, не треба нарікати на непогоду, на хвороби, не треба бути жадібним у їжі, довго спати, втрачати час на розваги, не треба багато говорити про себе. Таких обмежень не тяжко дотримуватись. Святі дотримувались більш суворих принципів, котрі далеко не кожній людині під силу. Іван Хреститель умів володіти собою за будь-яких обставин. І св. Павло говорить про себе: "...умертвляю своє тіло і поневолюю, щоб, проповідуючи іншим, я сам, бува, не став непридатним" (І Кор. 9, 27). Католицька Церква своїми застановами намагається навчити християн умінню володіти собою. Вміння володіти собою — це свого роду вид мучеництва (св. Верн.). Чи це не страждання — постити, сидячи за заставленим багатьма стравами столом, чути тягар убозтва серед багатства? (св. Григ. В.). Хто вміє володіти собою, є царем, тому що замість того, щоб дозволити керувати собою своїм пристрастям, він їм наказує. Таку людину називаємо переможцем, бо вона здобула перемогу над своїми недобрими пристрастями без крові і поту (св. Кипр.). Саме таких людей стосуються слова із св. Письма: "Блаженні, що умирають в Господі" (св. Амвр.). Вміння володіти собою — характерна ознака правдивого христия­нина Христос говорить: "Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною" (Мар. 8, 34), що означає: хто хоче бути Моїм учнем (християнином), нехай учиться вмінню володіти собою. Тому говорить і св. Павло: "Ті ж, що є Ісус Христові, розп'яли тіло з його пристрастями та пожадливостями" (Гал. 5, 24). Найтяжча бороть­ба — це боротьба з самим собою, а найкраща перемога — перемога над самим собою.
Навчаючись володіти собою, досягаємо просвітлення розуму, загартовуємо свою волю для боротьби зі злом, здобуваємо справжній спокій душі.
Маємо закон у членах своїх, що воює проти закону розуму нашого (Рим. 7, 23). В наших членах мешкають недобрі пристрасті, котрі ми повинні перебо­рювати (Кол. З, 5). Наше тіло щоденно веде боротьбу з душею, а ми щоденно повинні боротися з нашим тілом (св. Авг.). Людина повинна ставитись до себе так, як до хворого; хворому відмовляємо у багатьох його примхах (св. Берн.). Хто робить все, що йому заманеться, незабаром стане робити те, чого йому не можна робити (св. Авг.). Хто відмовляється від дозволених речей, той відречеться і більше застережеться від речей недозволених (св. Григ. В.). Найдосконаліша людина згрішить відразу, як тільки перестане вчитися володіти собою (Родр.). Вміння володіти собою просвітлює розум. Коли даємо Богу наше тіло, Він дає нам Свого духа (св. Бриг). Убиймо, в собі тілесні бажання, щоб сильніше проявились наші духовні бажання, котрі дають нам життя і спокій (св. Вас). Вміння володіти собою зміцнює волю, як гартування зміцнює немічне тіло. А коли воля сильна, то людина швидко переборює недобрі пристрасті тіла та різні спокуси диявола. Навчившись володіти собою, досягаємо правдивого душевного спокою. Якщо навчишся наказувати своїм пристрастям, здобудеш предивний спокій і блаженний відпочинок душі (Родр.). Хто задля Бога зрікся усяких тілесних похотей, той зазнає найсолодших утіх Св. Духа (Тома з К.).
Хто переборює свої недобрі пристрасті, той сам собі дарує спокій на довгий час (св. Кипр.). Людина досягає справжнього спокою тоді, коли тіло дозволяє душі керувати собою, а душа — Богу (св. Лев В.). Здобутий спокій душі є передчуттям вічного щастя (св. Золот.). Нелегко розгнівати того, хто вчиться володіти собою. "Вміння володіти собою має дві доньки: лагідність і терпеливість" (А. Штольц).
Ще іновірці передчували, що, відрікаючись від самого себе, молена здобути любов Бога і досягти досконалості.
Згадаймо римських весталок, котрим заборонялося виходити заміж (вважалося, що їх дівоцтво приносить приємність Божеству і щастя Римській імперії), чи буддистських жебраків — факірів, які не раз протягом цілого життя катували своє тіло, завдяки чому їхні одновірці вважали їх святими.
Справедливо говорить Тертуліян: "Людська душа за своею природою вже є християнською". Отже, іновірці передбачали правдиву дорогу, котра веде до щастя, але не знайшли її, бо не вистачало їм світла об'явлення.
Треба остерігатися всього, що є зайвим, передусім у харчу­ванні і в розмовах.
Усе зайве є гріхом (Кат. Еммеріх). Зайвим є, напр., вишуканий одяг, дорога домашня обстановка, організація розкішних бенкетів і т. д. Хто кохаєть­ся в таких речах, той не досягне досконалості. Св. Дух не входить до серця, переповненого земними турботами; Він любить лише чисті серця. "Хто хоче стати на шлях доброчесності і досконалості, повинен почати з того, щоб особливо ретельно переборювати захланність у їді" (св. Андр. Ав.). Не може бути воїном Христовим той, хто ще не переміг жадоби піднебіння (св. Григ. В.). Хто їсть або п'є набагато більше, ніж треба, втрачає багато ласк і легко зваблюється. Тому говорить Христос: "Горе вам, що ситі нині" (Лук. 6, 25). А св. Петро нагадує: "Будьте тверді і чувайте! Противник ваш, диявол, ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти" (І Петро 5, 8). Також треба остерігатися непотрібної балаканини. Балакучість завжди є ознакою гордовитості і нерозуму і стає причиною багатьох гріхів. Де багато слів, там убозтво духа (Прип. 14, 23). Мудрі мужі завжди були маломовними (Григ. 17, 27). Лише дурні говорять багато (Сир. 10, 14) тому що хочуть здаватися розумними і розважливими. Багатомовність не обійдеться без гріха (Прип. 10, 19). Нестриманість язика є часто джерелом незгоди (св. Григ. В.). Той, хто не грішить словом, є досконалою людиною (Як. З, 2). Хто не вміє стримати свого язика, ніколи не досягне досконалості (св. Фил. Н.). "Коли хтось уявляє собі, що він побожний, а не стримує язика, — лиш обманює своє серце, побожність того марна" (Як. 1, 26). Зашкодить собі той, хто є необережним у розмові (Григ. 13, 3). Тому нагадує св. Павло: "...порожніх та нечестивих суперечок уникай" (II Тим. 2, 16). Однак не треба бути і занадто мовчазним у спілкуванні з нашими ближніми. Знай міру!
Треба дотримуватися впорядкованості і злагодже­ності, завдяки чому здобудемо спокій і багато чого досягнемо за короткий час.
"Усе нехай діється пристойно й докладно" (І Кор. 14, 40). Отже, треба призначити для себе певну годину для відпочинку, молитви, їди, роботи і т. д. Треба дотримуватися порядку в домі, це збереже нам багато часу і праці. Порядок — це половина праці. "Порядок — проводир до Бога; все, що від Бога, є впорядковане" (св. Авг.). Бог установив дивовижний порядок у всьому Всесвіті. Порядок знаходимо у церквах, монастирях, у війську і т. д.
Треба постійно молитися, бо молитвою відганяємо від себе багато спокус і забезпечуємо присутність Св. Духа в нашо­му серці.
Постійна молитва охороняє нас від багатьох спокус. Ісус Христос говорить: "Чувайте й моліться, щоб не ввійшли в спокусу" (Мат. 26, 41), а св. Павло нагадує: "Моліться без перерви" (І Сол. 5, 17). Постійна молитва забезпечує присутність Св. Духа в нашому серці. Безупинно молячись, притягаємо до себе Св. Духа (св. Єфр.). Всі Святі молилися надзвичайно багато. Блаженний Климентій Гофбавер молився навіть ходячи вулицями Відня. "Святі більше молитвами, ніж працею, вимолили свою святість" (св. Альф.). Звикай часто молитися, не забувай про так звані побожні зітхання. Хто дотримується цього, схожий на подорожнього, котрий час від часу вип'є трохи вина, щоб краще мандрувалося (св. Франц Сал.).
Треба частіше сповідатися у своїх тяжких гріхах і частіше причащатися.
Гріхи, в котрих ми вже сповідалися І за які шкодували, є справді відпущені нам; тому не мусимо їх згадувати в наступних сповідях, хоч можемо. Однак, Святі раз по раз сповідалися у своїх колишніх тяжких гріхах. Хто завжди сповідається лише у повсякденних гріхах, а скоєних раніше тяжких гріхів не визнає, той легко може стати гордівливим, зарозумілим і переконаним у тому, що він майже став святим. Зате залишається покірним той, хто часто визнає свої тяжкі гріхи. Хто часто причащається, той не скоює помилок і досягає досконалості. Дивуємося досконалості перших християн; однак, не забуваймо, що вони причащалися щоденно. "Вони постійно перебували... на ламанні хліба й молитвах"(Діян. Ап. 2, 42).
Треба ретельно вивчати життя Ісуса Христа і Святих та роздумувати над релігійними правдами.
Приклад Святих спонукає нас наслідувати їх. Не один скаже собі вслід за св. Августином: "Міг цей і той, чому ж не міг би й ти, Августине?" Святі самі охоче вивчали життя інших Святих і наслідували їх. "Вони робили так, як художники, котрі мусять часто підносити погляд на предмет, який малюють" (св. Вас). Звичайно, не кожний при своїй недосконалій любові до Бога може в усьому наслідувати Святих.
Ми повинні вивчати життя передусім Святих нашого стану, тому що в цьому випадку будемо мати найбільше користі (св. Франц Сал.). Життя і вчинки Святих є для нас практичним Євангелієм (св. Франц Сал.). Життя Святих — це Євангеліє у прикладах (св. Альф.). Велику користь приносять роздумування над релігійними правдами; вони (міркування) просвітлюють розум, спонукають волю до здійснення добра, дають нам справжній душевний спокій. Релігійні правди — наче вогонь, котрий освітлює і зігріває все, що знаходиться поруч. Релігійні правди (Євангелія) — це пожива для нашої душі; вони можуть наситити нас, як це випливає зі слів Ісуса Христа до самарянки (Йоан 4, 13). Саме тому, що люди мало розмірковують над релігійними правдами, у світі так багато зла (Єр. 12, 11). Всі Святі стали Святими, роздумуючи над релігійними правдами (св. Альф.).
Треба любити самотність, бо саме на самоті здобуваємо багато ласк, котрі зміцнюють наш дух; усамітнившись, обері­гаємо себе від багатьох спокус та гріхів і зростаємо у доброчесностях.
Нехай прикладом у цьому для нас буде Христос. Христос любив молитися, усамітнюючись або на горі (Йоан. 6,15), або у пустелі (Лук. 5,16), або на горі Оливній (Йоан 22, 38). До тридцяти років Спаситель жив скрито і самотньо. Усі Святі часто вдосконалювалися в побожності, усамітнившись. Св. Бенедикт протягом трьох років жив самотньо у гірській печері; св. Ігнатій Лойола довгий час перебував у печері Манреса. Той, хто сьогодні нікому не відомий, живе тільки для Бога, засяє колись у славі (Кол. З, 3-4). Самотнє життя — це спосіб життя земного Ангела (св. Золот.). Усамітнюючись, здобуваємо багато діючих ласк. Коли ми на самоті, промовляє до нас св. Дух (Ос. 2, 14). Голос Бога чуємо лише тоді, коли втікаємо від гамору світа. Чим більше віддаляємося від гамору світа, тим ближче знаходимося до нашого Творця (Тому з К.). О самотність! На тобі квітнуть величні квіти Христа, в тобі розвиваються повні довір'я зносини з Богом (св. Єр.). Самотність приносить нам справжнє задово­лення. Щастя — це плід, котрий розвивається лише у затінку самотності. Коли суєтність витягне тебе із самотності, то скоро побачиш, що світ — це велика рілля, з якої збираємо більше клопотів, ніж приємностей (Галюра). Самотність захищає нас від спокус і гріхів. Доки Адам був сам, він не згрішив; а скоїв гріх саме в присутності жінки (св. Амвр.). Ной сховався на кораблі перед потопом. Саме на самоті ми уникаємо напастей диявола. Самотність допомагає нам зберегти в собі чесноти і сприяє їх розвиткові. І якщо хто-небудь досяг досконалості, то тільки завдяки самотності (св. Вас. В.). Отже, той, хто віддає перевагу світським розвагам, ніколи не буде вдоволеним і морально досконалим.
Однак, не треба втрачати відчуття міри в бажанні жити на самоті, а також прагнути самотності з нечесними намірами.
Як і в усьому, тут треба притримуватися такого принципу: проміжна (середня) дорога найкраща. (Доброчесність знаходиться посередині). Хто занадто цурається людей, завжди лишається позаду. Справедливо говорить німецький поет Гете: "Талант розвивається на самоті, характер — серед виру світу". Ми не можемо жити серед людей і не спілкуватися з ними. З одними у нас складаються службові стосунки, з іншими — дружні, приятельські. Адже і Матір Божа відвідує свою тітку Єлизавету, щоб привітати її (Лук. 1, 39). Остерігайся світу, втікаючи від нього не тілом, але способом життя; бо світ не є диявольським за природою, він є лише дияволом зіпсований (св. Золот.).
Треба дотримуватися визнаних правил поведінки і ввічливості.
Порядна людина намагається нікого не образити своєю пове­дінкою і бути доброзичливою та щирою у стосунках із ближніми.
Звичайні правила пристойної поведінки виникли внаслідок намагань люди­ни у стосунках із іншими відкинути все, що могло б образити ближнього. Кожна освічена людина і людина, котра прагне бути порядною, повинна дотримуватись певних правил поведінки. Напр., заходячи у чужий будинок, треба вичистити перед дверима взуття, викинути цигарку, постукати у двері, і тільки, коли запросять, увійти; увійшовши, привітатись, знявши капелюха, і лишатися на місці, доки не запропонують сісти. Зустрічаючись на вулиці, необхідно вклонитися, знімаючи капелюх. Вітаючи когось, не треба пильно вдивлятися в нього, бо це ознака зухвальства. В церкві не треба нікому вклонятися; церква — місце молитви і там усі рівні. Звертатися до ближніх треба доброзичливо і ввічливо; під час розмови не можна тримати руки в кишенях або закладати їх за спину. Треба остерігатися голосного сміху, занадто голосної розмови, перебивати когось під час спілкування; слід намагатися уникати позіхання і кашлю, розмовляючи з іншими, коли ж це вже мусимо робити, то необхідно прикрити рот хусточкою або рукою.
Однак, і тут треба знати міру, щоб не здаватися оточуючим смішними.
Не треба надавати ввічливості великого значення, бо вона сама по собі не є досконалістю. Є люди, котрі зовнішнім проявом порядності намагаються прикрити свої недоліки і недоброзичливість. Треба пам'ятати, що ввічливість і порядність — це лише один із засобів досягнення досконалості.
Ввічливість сприяє виробленню в людині характеру, бо неодноразово стримує її від моральних помилок; вона також навчає покірності, виробляє вміння володіти собою.
Ввічливість не раз наказує нам поступитися чимось на користь іншого, стримує нас від суперечок, від образи співрозмовника.
Ввічливість — це вправляння в доброчесності. Але ми повинні пам'ятати, що лише тоді заслужимо милість Бога, коли вправлятимемося у ввічливості не з земних спонукань, а задля прославлення і вшанування Бога.
Ввічлива людина поважає владу, шанує старших віком, вона завжди уважна до ближнього, її воля спрямована на творення добра. Ввічлива людина ніколи не сперечається; їй можна дові­ряти, її поважають, своїми вчинками вона позитивно впливає на оточуючих.
Ввічлива людина охоче прислухається до мудрих повчань, вона прагне позбутися негативних рис.
Ніжна і лагідна розмова прикрашає життя, сприяє тому, що люди легше зносять взаємні незгоди. Ввічливу людину люблять усі, і тому їй легше досяг­нути поставленої мети. Відомо, що невихованість і непорядність окремих людей не раз була причиною кривавих воєн. Знаємо також із досвіду, що ввічливий продавець має набагато більше покупців, аніж неввічливий. Дива­ком був би той, хто не хотів би рахуватися із загальноприйнятими правилами поведінки.


У розмові з багатим юнаком Христос дав зрозуміти, що дещо не є наказане, а тільки рекомендоване.
Той, хто хоче досягти найвищої досконалості, повинен дотримуватись трьох євангельських порад, а саме: цілковитого послуху, довічної чистоти і добровільного убозтва.
Порадами називаються ці три доброчесності тому, що Христос не наказує, а тільки радить їх дотримуватись. Хто не дотримується цих порад, не грішить. У Новому Завіті ми є ніби приятелями Бога, отже, Бог дає нам поради, як друзям. Новий Завіт — це завіт свободи (волі), на відміну від Старого Завіту, який був скоріше завітом неволі і залежності. Наказується підлеглим, вільним людям даються поради. Дотримуючись трьох євангельських порад, приносимо в жертву Богу нашу волю, наше тіло і нашу тимчасову власність. Три єван­гельські поради — неначе три плеча духовного хреста, на котрому добровільно розпинаємося разом із Христом (св. Франц Сал.). Хто дотримується цих порад, той є мучеником (Тома з К.). Його мучеництво не є короткочасним, як у мучеників крові, але постійним (Родр.). Хто прислухається до євангельських порад, досягне найвищого ступеня щастя (св. Авг.). Більшої нагороди заслуго­вує те, що робимо не примусово, а добровільно (св. Єр.).
Цілковитий послух — це абсолютне підпорядкування своєї волі начальству.
Цілковитий послух відрізняється від християнського послуху. До христи­янського послуху або послуху перед світським чи духовним начальникам зобов'язаний кожний; він не стосується абсолютно усіх дій і вчинків людини, лишаючи їй ще велику свободу. Духовна влада вимагає, напр., лише слухання Служби Божої в неділі і свята і т. д., однак, залишає нам вибір церкви і години, в які ми повинні виконати цей обов'язок. Цілковитий послух — це послух у будь-якому виді діяльності. Такий добровільний послух є найбільшою жертвою, яку можемо принести Богові: "Хто постить, дає милостиню або жертвує Богові свою честь, той завжди дає Богу лише частину себе. Однак той, хто віддає йому в жертву свою волю, не має вже більше нічого, що міг би дати; такий жертвує Господу Богу усе" (св. Альф.).
Цілковитий послух щодо начальника не є чимось нерозумним або не гідним людини. Адже людина добровільно підпорядковує свою волю волі начальника, тобто людині, котра має більше досвіду і мудрості. Вона чинить, як розумний подорожній, котрий Іде за досвідченим провідником. "Дуже тяжко пізнати себе самого, зате легше дати пізнати себе іншому" (св. Вас).
Довічна чистота — це відмова від шлюбного зв'язку і подо­лання усіх нечистих пристрастей.
До подолання усіх нечистих пристрастей людину зобов'язує шоста заповідь Божа. Для того, щоб дотриматися довічної чистоти, треба зректися шлюбного зв'язку. Хто дотримується цієї поради, вже на землі веде ангельське життя (св. Атан.). Така людина своєю гідністю стоїть навіть вище від Ангелів, котрі вільні від будь-яких тілесних пристрастей; людина ж має тіло і повинна боротися із спокусами (св. Вас). Хто керується цією порадою, є царем, бо панує над самим собою (св. Амвр.). Краще не одружуватися, ніж жити у шлюбі (І Кор. 7, 38). Це випливає з того, що шлюбні взаємини сприяють низьким пристрастям, а піклування про сім'ю занадто захоплює думки людини і прив'язує її до землі (св. Тома з Акв.).
Добровільне убозтво (бідність) — це абсолютне зречення будь-яких земних статків.
Кожна людина зобов'язана допомагати своїм майном потребуючим ближ­нім. Але, без сумніву, більшою жертвою є зречення будь-якої власності і життя в добровільному убозтві з любові до Бога. Добровільне християнське убозтво відрізняється від убозтва, яке обстоювали поганські філософи. Вони відрікалися від багатства із земних міркувань — хотіли позбутися клопотів, які пов'язані з багатством. Ми ж, християни, прирікаємо себе на добровільне убозтво, щоб краще служити Богу і, таким чином, здобути добро.
Розрізняємо й убозтво недобровільне, — коли хтось не має нічого або володіє дуже малим статком. Врешті, розрізняємо також убозтво духа, до якого зобов'язаний кожний. Убогий духом є той, хто, незважаючи на своє багатство, славу і знання, визнає, що перед Богом він є дуже бідним. "Хто є убогий із Христом, той є дуже багатим" (св. Єр.).
Ці три поради називаються євангельськими, бо їх висловив Христос, проповідуючи Євангеліє і служачи прикладом дотримання їх.
Про цілковитий послух Христос говорив із багатим юнаком; про довічну чистоту — проголошуючи нерозривність шлюбу; про добровільне убозтво — також у розмові з багатим юнаком.
Ісус Христос сказав багатому юнакові: "... приходь і йди за мною" (Мат. 19, 21), що означає: довірся мені і дозволь повністю керувати тобою. У цих словах і криється порада цілковитого послуху. Коли Христос говорив про нерозривність шлюбу, Він сказав, що є люди, котрі залишаються самотніми для неба, і одночасно додав: "Хто може збагнути, нехай збагне" (Мат. 19, 21). Цими словами проголосив Спаситель довічну чистоту.
До вищезгаданого багатого молодця Ісус Христос говорить: "Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним" (Мат. 19, 21). Цими словами Ісус Христос проголосив добровільне убозтво.
Христос сам дотримувався трьох євангельських порад, бо не дослухався до своєї волі, а виконував волю Того, хто Його послав (Йоан 5, ЗО), жив самотньо і в добровільному убозтві.
Христос був дуже убогим; Він обрав місцем народження стаєнку, убогу дівицю — матір'ю, убогого столяра — опікуном; а сам не мав де голови прихилити (Мат, 8, 20).
Дотримуючись трьох євангельських порад, ми перебо­рюємо в собі три найголовніші негативні пристрасті, усуваємо найскладніші перешкоди на шляху до спасіння душі, таким чином досягаючи найвищої досконалості.
Той, хто дотримується трьох євангельських порад, переборює не одну якусь пристрасть, але вириває коріння всіх пристрастей і закладає міцну основу для багатьох чеснот (св, Тома з Акв.), Причиною усіх гріхів є потрійна похіть: похіть тіла, похіть очей і бажання зазнати усіх благ земного життя: тілесного задоволення, матеріальних достатків і слави (І Йоан 2,16). Певними засобами проти цієї потрійної похоті є молитва, піст і милостиня. Однак той, хто хоче докорінно і рішуче позбутися в собі зла похоті, повинен дотри­муватись трьох євангельських порад. Через послух він переборе в собі зарозумі­лість і гординю, через чистоту — похіть тіла, через убозтво — заздрість. Євангельські поради усувають найскладніші перешкоди на шляху досягнення спасіння душі. Якщо дотримуємось цих порад, звільняємося від будь-яких земних пут і швидше можемо досягти своєї найвищої мети. Стаючи убогими, зрікаємося земних благ; стаючи чистими — тілесних задоволень; стаючи покірними, зрікаємося власної свободи. Таким чином, не лишаємо для себе абсолютно нічого і можемо вільно прямувати дорогою досконалості, котра веде на небо. Те, що земні блага є справді великою перешкодою на шляху до з'єднання з Христом, бачимо на прикладі історії про багатого юнака (Мат. 19). Багатство ніби довгий одяг, котрий путається між ногами і заважає ходьбі. Подорожній із легкою ношею швидше дійде до кінцевого пункту.
Перешкодою на шляху до Христа є і шлюб. Мріючи про подружжя, людина прагне сподобатися іншій людині; вільна від таких мрій людина піклується лише про те, щоб сподобатися Богу (І Кор. 7, 32). Хто звільняється від земних пут, стає здатним дивитися неозброєним оком на Сонце справедливості (св. Золот.). Він досягає найвищого пізнання Бога. Нехай ніхто не скаже: той, хто має маєток, може робити ближнім більше добра, отже, й здобути собі більше заслуг, ніж той, хто добровільно живе в убозтві. Хто дає милостиню, дає лише частину свого добра, але добровільно убогий віддає усе. Чи ж не була рятівною для людства діяльність добровільно убогих, незважаючи на їх убозтво? Згадаймо, скільки добра зробив для людей св. Вінкентій з Павло, або як прислужилися людству монаші чини.
Однак, євангельські поради не є самі по собі досконалістю, а лише засобом для досягнення досконалості.
Найвищою досконалістю є абсолютна любов до Бога. "Дотримання люди­ною євангельських порад ще не робить її досконалою. "Можна щось урочисто пообіцяти, але не дотримати зобов'язання" (св. Тома з Акв.). Не можна також назвати досконалим того, хто дотримується євангельських порад, але зловжи­ває їжею або напоями, або піддається гніву, честолюбству, є скупим і т. п.; така людина заслуговує покарання.
Не всіх людей закликає Бог дотримуватись євангель­ських порад, бо, як говорить: "Не всі це слово розуміють, а ті лише, кому дано" (Мат. 19, 11).
Покликаними є всі, котрі хочуть отримати ласку і роблять усе для того (св. Єр.). Однак, непокликаний не повинен нехтувати євангельськими порада­ми. "Хоча дорогий перстень не налазить на твій палець, однак через це не викинеш його в болото" (св. Франц Сал.).
Дотримуватись євангельських порад зобов'язані усі монахи, а також деякі світські люди, які прийняли обітницю.
Монаший чин — це група людей, котрі ведуть спільний спосіб життя, оснований на вченні Ісуса Христа. За допомогою монаших чинів Церква дає своїм членам нагоду досягти найвищої досконалості. Монах добровільною обітницею приймає на себе обов'язок прагнути найвищої досконалості, дотри­муючись трьох євангельських порад (св. Тома з Акв.).
Нижче подаємо історію виникнення монаших чинів. Коли розпочалось переслідування християн, деякі з них утекли в пустелю. Декого з цих утікачів зібрав св. Антоній Великий у Єгипті (у Тебанській пустелі). Жили вони в окремих келіях, віддавалися праці та молитві і дотримувалися євангельських порад (св. Антоній помер у 356 р., у віці 105 років). Св. Пахомій зібрав усіх пустельників під одним дахом. Вони зобов'язалися жити, керуючись спіль­ними принципами і правилами. Так на одному з островів Нілу виник перший монастир. На зразок цього монастиря св. Іларіон, ігумен (+371), заснував монастирі в Палестині та Сирії, св. Василій, архієпископ Кесарії в Кападокії (+379) заснував монастирі в Малій Азії. В державах Зах. Європи засновниками перших монастирів стали св. Мартин (+402), єпископ із Туру у Франції і св. Бенедикт із Нурсії (+543). Невдовзі виникли, окрім чоловічих, і жіночі монастирі. Членів чоловічих монастирів стали називати "монахами" (від гр. "монахої" — пустельник), а членіви жіночих монастирів — "монахинями". Найвідомішими монашими чинами є чин Василіян (заснований св. Василием Великим — (+379), чин Францисканців (заснований св. Франком із Ассизу (+1226), чин Домініканців (заснований св. Домініком (+1261), чин Єзуїтів (заснований св. Ігнатієм Лойолою (+1550), чин Лазаристів (заснований св. Вінкентієм із Павло (+1660), чин Редемптористів (чин Спасителя, заснований св. Альфонсом (+1787) та інші. Найсуворішим чином є чин Трапістів. Кожний чин переслідує свою мету: догляд за хворими, виховання молоді, місіонерська діяльність, виконання певних ручних робіт і т. д. Члени монашого чину зобов'язані перебувати в якомусь визначеному місці або домі (монастирі). Всіма монахами керує настоятель, якого обирають на три роки. Кожний чин має свій стиль одягу. Зарахування до монашого чину відбувається через професію (визнання), тобто через складання обіту. Професії передує новіціят, тобто випробовування, яке триває щонайменше протягом одного року. Кожний монастир — це парафія, яка існує сама для себе. Всі монаші чини, як свідчить історія, принесли багато добра людству, передусім, завдяки здійсненню справ милосердя, а також завдяки поширенню наук. Монахи або доглядали за хворими (як Милосердні Брати і Сестри), або виховували молодь (як Василияни, Єзуїти, Піяри, шкільні Брати), або проголошували слово Боже (як Францісканці, Домініканці, Редемптористи), або займалися якимось ремеслом, мистецтвом та науками (Бенедиктини). Навіть ті чини, члени котрих лише роздумували над релігійними правдами, підносили своїми творами між вірними дух побожності і Божої боязні; як гірники, видобували вони на денне світло дорогоцінні скарби Божих тайн. Всі монаші чини завжди відзначалися великою щедрістю щодо убогих.
Деколи буває, що і світські люди зобов'язуються обітом дотримуватися євангельської поради довічної чистоти. Так зробила, напр., св. Агнішка в Римі (+304), яку закатували, бо вона відмовилась вийти заміж за сина прокон­сула і не порушила обіту чистоти.
Дотримання двох інших порад для світських людей пов'язане з великими труднощами.
Світське духовенство також зобов'язане до покори перед своїм єпископом.
Це зобов'язання світські священики приймають при освяченні на піддиякона.