ВОЛАННЯ РОЗУМУ І СЕРЦЯ?

Такий висновок напрошується після аналізу публікацій у часописі „Волання з Волині” (надалі вживатимемо скорочення „ВзВ”. — Ред.) – релігійно-суспільному виданні Римо-Католицької Луцької Дієцезії. Хоча це видання декларує перш усього своє християнсько-католицьке спрямування, значну частину його журнальної площі відведено темам історії та взаємин польської людності з українською на теренах Волині у буремні 1943-1944 роки. Йдеться насамперед про сумнозвісну братовбивчу Волинську трагедію, у якій загинуло щонайменше сто тисяч поляків та українців. Майже у кожному випуску „ВзВ” за 2008-2009 роки згадується це страшне всенародне лихо. І цілком закономірно, адже не знаючи і не шануючи своєї історії, не зможемо будувати свої взаємні гармонійні стосунки у майбутньому. Але мусимо з прикрістю відзначити, що більшість із публікацій на цю тему у „ВзВ” не спонукають читачів до взаємного прощення, порозуміння і толерантності. Наведемо, для прикладу, лише кілька цитат:

„65 років тому – 9 лютого 1943 року – мав місце перший масовий організований напад українських банд на польську колонію Парослі у Сарненському повіті, під час якого підступно і жорстоко вбито всіх мешканців: від немовлят до старців, разом 149 осіб.” („ВзВ”, №1 (80), січень-лютий, 2008, с. 13).

„65 років тому – 11 липня 1943 року, на світанку відділи ОУН-УПА оточили і провели масові напади на польські села та поселення, коли люди ще спали. Цього трагічного дня на поляків напали в 96 місцевостях. (...) Разом до кінця 1943 українські націоналісти вбили на Волині понад 33 тисячі, до кінця війни близько 60 тисяч поляків”. (Там само, с. 13-14).

„65 років тому – у 1943 році Римо-Католицька Церква на Волині понесла з рук українських націоналістів найбільші страти у всій своїй історії, разом з парафіянами гинули священики. (...) Взагалі на Волині в 1943 році були знищені або спалені 58 костелів, вбито відомих по імені та прізвищу 16 священиків”. (Там само, с. 14).

„Волинь – найбільший цвинтар Європи – ховає також тисячі могил польського населення, замордованого у 1943-44 роках злочинною УПА. (...) Може (...) націоналісти з-під знаку ОУН врешті зрозуміють, що нобілітація УПА є великою історичною помилкою, яка унеможливлює укладення з поляками щирих, добросусідських відносин”. („ВзВ”, №5 (84), вересень-жовтень, 2008, с.18-19).

„Українці оточували костели, кидали гранати всередину, витягали людей до викопаних наспіх ям, розтрілювали чи просто мордували сокирами і тупими предметами. Таких витончених тортур не використовували у боях від середньовіччя.” („ВзВ”, № 4 (89), липень-серпень, 2009, с. 30).

Це – лише дещиця з кільканадцяти публікацій „ВзВ”, покликаних відновити історичну справедливість та затаврувати (але не пробачити!) винуватців названих злочинів. Є також дописи, які одні і ті ж факти трактують по-різному, аж до самозаперечення. Є, на жаль, і такі, які свідомо чи несвідомо фальшують історію. Щоб проілюструвати це – не вистачить газетної площі. Запитання в іншому: чи така, м’яко кажучи, категорична риторика „ВзВ” здатна посприяти у зближенні польського і українського народів, попри весь трагізм стосунків у 1943-1944 роках на Волині? Яку свідомість може виплекати така стилістика у вірних Римо-Католицької Церкви, читачів „ВзВ”, значна частина яких – етнічні українці? Чи такий тон взагалі прийнятний для християнського часопису, головне завдання якого примирювати і будувати, а не руйнувати і озлоблювати?

У своєму пастирському посланні з нагоди 65-ої річниці трагічних подій на Волині Єпископ-Ординарій Луцької дієцезії Преосв. Маркіян Трофим’як, зокрема, пише: „Чому (...) брат здійняв руку на брата. Чому знову пролилася невинна кров?! Чому?! Відповіді немає, бо це – mysterium iniquitatis – таємниця зла; зла, яке не піддається жодному раціональному витлумаченню; зла, яке виходить поза всілякі людські поняття.” („ВзВ”, №4 (83), липень-серпень, 2008, с.10). Повністю погоджуючись з Владикою щодо богословської оцінки категорії зла, все ж дозволимо собі зробити невеличкий екскурс в історію польсько-українських взаємин у ХХ ст. Можливо, вони допоможуть нам догледіти корінь того зла, яке з диявольською силою вибухнуло Волинською трагедією у 1943-1944 роках, а також з подвоєною люттю — Голготою переселення лемків в УРСР у 1945-му та на північно-західні креси Польщі – через операцію „Вісла” — у 1947-му. Щоб догледіти і викоренити те зло, яке руйнує співжиття наших народів впродовж тисячоліття...

 

CONTRA SPEM SPERO

ХІХ століття, після бурхливих і нерідко трагічних подій часів Козаччини, Гетьманщини та Гайдамаччини, було позначене більш-менш толерантними стосунками між поляками й українцями. Австрійська, а пізніше Австро-Угорська імперія забезпечувала відносну рівність та права усіх національних меншин у своїх володіннях. Загострення відносин відбулося щойно наприкінці 1918 року, з проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) 1 листопада у Львові, що викликало запеклий збройний спротив з боку поляків. Майже протягом усього свого 8-місячного існування ЗУНР була державою з 4-мільйонним населенням. На місце тимчасової влади вона швидко поставила цілком сформований урядовий апарат та органи управління на місцях, був обраний парламент – Українська Народна Рада - та Президент, створено 100-тисячну Українську Галицьку Армію (УГА). Однак вишкіл та військова організованість поляків виявились на порядок вищими, а з приходом навесні 1919 року підкріплень з центральної Польщі (зокрема, 60-тисячної армії генерала Ю. Галлєра) поляки в Галичині отримали вирішальну кількісну перевагу, яка привела до остаточної поразки і ліквідації ЗУНР 16 липня 1919 року. Збройна боротьба за Східну Галичину коштувала 15 тис. вбитих для українців та 10 тис. для поляків.

З огляду на історичні умови невдача західних українців у побудові власної держави не була чимось несподіваним. У Східній Галичині, де українці вирізнялися високою організованістю і національною свідомістю, проблема насамперед мала кількісний характер: 3,5 млн. галицьких українців просто не могли протистояти полякам, які в шість разів переважали їх чисельно і були розвиненішими в політичному і соціально-економічному відношенні. Якби не величезна перевага поляків, не підлягає сумніву, що Західноукраїнська Народна Республіка посіла б своє місце серед інших нових національних держав Східної Європи.

Ще задовго до поразки ЗУНР поляки перед світовою спільнотою твердили, що українці надто відсталі, аби мати власну державу, що їхня осібність як нації – „вигадка німців” і що вони схильні до пробольшевицьких тенденцій. Польська пропаганда виявилась ефективною, тому рада послів Антанти 25 червня 1919 р. визнала за Польщею право на тимчасову окупацію Східної Галичини, але не погодилася на включення цієї української території до складу Польщі. Вона ухвалила Статут для Східної Галичини, оголосила її підмандатною територією Ліги Націй та дозволила полякам правити у краї тимчасово за умови, що вони шануватимуть право автохтонного населення і нададуть йому певну автономність. 2 грудня Рада Антанти встановила кордон етнічного розмежування між поляками, українцями та білорусами по лінії Буг-Пінськ-Німан, - т. зв. „лінію Керзона”, заборонивши польській владі творити адміністрацію на схід від неї. Однак поляки проігнорували цими рішеннями.

 

ДИСКРИМІНАЦІЯ

Чи не найгострішою проблемою відбудованої ІІ Речі Посполитої була справа українців. Напружені стосунки між українською більшістю та новою польською владою протягом 1919-1923 рр. були позначені „взаємним невизнанням”. Польсько-українська війна залишила величезний слід у свідомості українців усіх земель, де вони становили переважну або значну частку населення (Холмщина, Підляшшя, Волинь, Східна Галичина, Лемківщина). Але найбільш свідомим елементом українського національного руху були українці Східної Галичини. Вони відмовлялися визнати польську державу своїм законним урядом, а радикальна частина звернулася до терористичної тактики й саботажу польських урядовців та державних установ. Зі свого боку польський уряд діяв так, начебто Галичина була цілком польським краєм, підпорядковуючи собі його політичне, культурне та економічне життя й цілком ігноруючи потреби українців. Більше того, після окупації східногалицьких земель польська адміністрація вдалася до репресій проти діячів українського руху, ЗУНР, УГА. Близько 100 тис. осіб були ув’язнені за підозрою участі, сприянні або співчутті ЗУНР та УГА. У тяжких умовах тисячі українців померли від голоду та хвороб у таборах для ув’язнених та інтернованих в Домб’є, Вадовіцах, Пікуличах тощо. Польська адміністрація усунула українців з усіх урядів, заборонила вживати термін „українець”, „Галичина”, запровадивши замість них „русин” і „Східна Малопольща”, вжила заходів для роз’єднання та ізоляції українців різних земель. Усе це болісно сприймалося українцями, принижувало їхню гідність.

Українці в Польщі складали дві окремі громади, а уряд робив усе можливе, щоб підкреслити відмінність між ними. Більшість українців проживала на колишніх габсбурзьких землях Східної Галичини. У 1920 році цей регіон розділили на три воєводства: Львівське, Тернопільське й Станиславівське. Понад 3 млн. галицьких українців, що переважно належали до Греко-Католицької Церкви, були національно свідомими і відносно добре організованими. Решта українців населяли Західну Волинь, Полісся і Холмщину – райони, що їх Польща відтяла у Росії. Вони налічували приблизно 2 млн. і були в основному православними, до того ж політично, соціально-економічно й культурно менш розвиненими.

В польських урядових інстанціях переважала точка зору про необхідність національної асиміляції українців, перетворення їх на поляків. В остаточному підсумку польський уряд проводив щодо української меншості політику конфронтації. З цією метою сейм ухвалив сумнозвісний закон про освіту ( Lex Grabski - Закон С. Грабського), який запровадив замість національної, т. зв. „утраквістичну” (двомовну) школу, в якій викладання поступово переходило на польську мову. Якщо у 1924 р. в Сх. Галичині ще було 2151 українська школа, то у 1930-му їх залишилось 716, а кількість утраквістичних збільшилась до 1793. Конституційна вимога вживання двох мов в урядових установах та суді демонстративно ігнорувалась.

 

КОЛОНІЗАЦІЯ

Серед перших політичних заходів поляків особливе невдоволення українського селянства викликала програма колонізації. У 1920 році для зміцнення польської присутності на східних „кресах” уряд почав запрошувати до Галичини й Волині переселенців – т. зв. осадників. Спочатку більшість осадників, особливо на Волині, складали ветерани війська польського, пізніше стали переважати цивільні. Незважаючи, що цей край був одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи, новоприбулі отримували великі наділи найкращих земель і щедрі фінансові субсидії. Ті, що вирішували не обробляти землю, займали привілейовані посади сільських поліцаїв, поштовиків, залізничників і дрібних чиновників. До 1938 р. у села Сх. Галичини і Волині прибуло 200 тис. поляків і ще 100 тис. у міста. Наплив переселенців був настільки значним, що викликав гостре невдоволення українців. Українсько-польські стосунки значно погіршилися під час Великої світової економічної депресії 1929-1933 рр., що особливо дошкульно вдарила по волинських і галицьких селах. За цих обставин ненависть українських селян до щедро субсидованих колоністів та багатих польських землевласників, як ніколи, загострилася. Зростало також невдоволення серед української інтелігенції, особливо серед молоді, якій вступ у Львівський університет був закритий, а всі нечисленні урядові вакансії незмінно віддавалися полякам. Тому коли радикально настроєні українські націоналісти (Українська Військова Організація (УВО), створена полковником УГА Є. Коновальцем 1920 р. у Празі, стала основою Організації Українських Націоналістів (ОУН), створеної на поч. 1929 р.) закликали чинити активний опір польському пануванню, вони знайшли негайний відгук серед молодих українців.

Українська суспільність щораз активніше гуртувалась навколо українських політичних партій та громадсько-просвітніх організацій, спиралася на добре розбудований кооперативний рух (у 1930 р. діяло 3146 українських кооперативів). Багато молодих українських інтелігентів, не маючи можливості працевлаштуватися у містах через дискримінаційну політику польської влади, йшли працювати на село, значно підштовхнувши його соціально-економічний і культурний розвиток, схиляючи населення до переконання, що всі основні проблеми можна розв’язати лише за умови створення українцями своєї самостійної соборної національної держави.

 

ПАЦИФІКАЦІЯ

Утиски українців з боку польської влади спричинили те, що влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки. Було зафіксовано близько 2200 таких актів. У відповідь на це уряд вдався до масових і жорстоких дій. У середині вересня на українські села налетіли великі підрозділи поліції та кавалерії, розпочавши кампанію „пацифікації” (умиротворення). Озброєні загони зайняли близько 800 сіл. Вони руйнували осередки українських громад і читальні, конфісковували майно і харчі, фізично карали тих, хто проти цього протестував. Було арештовано понад 2000 українців, здебільшого школярів, студентів та молодих селян, майже кожен третій з них отримав тривалі терміни ув’язнення. Українських кандидатів не допустили до виборів до сейму, делегувавши замість них поляків. У 1934 р. у Березі Картузькій на Поліссі було влаштовано концтабір, в якому тримали близько 2000 політичних в’язнів, переважно українців – членів ОУН.

Зі зростанням загрози війни наприкінці 1930-х років військове керівництво Польщі дедалі виразніше розглядало невдоволених українців, як велику проблему, пов’язану з безпекою країни. Щоб усунути проблему, військо польське застосовувало практику „поділяй і владарюй”. У 1938 р. воно розпочало пропаганду серед україномовних гуцулів, лемків та бойків Карпат ідеї про те, що вони є окремими народами, а не частиною української нації. Робилися спроби розвинути лемківський діалект в окрему мову, а лемків схилити до переходу з греко-католицизму у православ’я, щоб створити штучний бар’єр між ними і галицькими українцями.

Антипольські настрої різко посилилися в результаті політики властей щодо зміцнення „східних кресів” на Волині, Поліссі, Холмщині та Підляшші. Було брутально розпочато т. зв „акцію ревіндикації”, тобто навернення на католицтво православних українців, які були „зросійщені” за московського царату і тепер повинні були повернутись „до рідного лона”. Навернення, яке розпочалося навесні 1938 р., відбувалося примусово, із залученням війська польського, супроводжувалося закриттям православних храмів або їх передачею римо-католицькому костелові. З 389 православних церков, які були на Волині в 1914 р., до 1939 р. вціліла тільки 51 (189 перетворили на костели, а 149 зруйнували). Насильницькі дії польської влади щодо православної Церкви на Волині гостро засудив Митрополит Галицький УГКЦ Андрей Шептицький, привернувши до цієї проблеми увагу цілого світу.

Такі агресивні полонізаційні заходи уряду і війська польського на „східних кресах” остаточно поклали край „нормалізації” відносин з українцями напередодні ІІ світової війни.

 

”Ми, звичайно, повинні розуміти, що є польський біль, але ми повинні також, розповідаючи про спільну історію, про польсько-українську історію, розуміти і український біль”.

Оля ГНАТЮК,

аташе з питань науки і культури посольства Польщі в Україні, професор Яґеллонського університету

У ПОЖАРИЩІ ВІЙНИ

1 вересня 1939 р. о 4 год. 45 хв. залпи німецького броненосця „Шлезвіґ-Ґольдштайн” по польській прикордонній заставі розпочали Другу світову війну. Внаслідок блискавичних ударів нацистська Німеччина за місяць повністю знищила військо польське, залишивши убитими 70 тис. і пораненими 130 тис. жовнірів. Понад 500 тис. потрапили в полон.

За попередньо підписаним таємним „Договором про дружбу і кордони” між СРСР Німеччиною, відомим історикам та світовій громадськості як „пакт Молотова Ріббентропа”, Червона армія вступила у Східну Галичину і Волинь. Внаслідок дій обидвох агресорів територію ІІ Речі Посполитої було поділено навпіл. Цей акт у свідомості багатьох поляків ототожнювався з „четвертим поділом” Польщі. Він став для них катастрофою, яка поставила під загрозу існування нації. На значній території, окупованій нацистами, було створене Генеральне Губернаторство для окупованих польських теренів, яке пізніше було визнане осердям німецького „життєвого простору”. Тут негайно розпочалися репресії, депортації і терор проти поляків та євреїв. На території, приєднаній більшовиками до УРСР, було створено 6 областей. Три хвилі депортацій (лютий, квітень і червень 1940 р.) у віддалені райони СРСР із Західної України охопили 550 тис. осіб.

Відразу після розгрому Польщі на еміграції у Франції було сформовано коаліційний польський уряд, який очолив генерал В. Сікорський, що наприкінці 1939 о. оприлюднив Декларацію про цілі Польщі у війні. Головними постулатами документа стали: захист польських інтересів на міжнародній арені, створення збройних сил та опір окупантам з метою відновлення довоєнної держави.

Для українців в умовах війни головним також став державотворчий чинник. Найбільший вплив на його формування мала ОУН, тому з її ініціативи незабаром постав Український Центральний Комітет на чолі з В. Кубійовичем, який координував громадську, культурно-освітню та господарську діяльність українців на території Генерал-Губернаторства, створюючи фундамент для Української Самостійної Соборної Держави.

З розв’язанням німецько-радянської війни 22 червня 1941 року шляхи українців і поляків для осягнення своїх державотворчих цілей особливо актуалізувалися, але ніяк не узгоджувалися між собою.

Однією з головних причин українсько-польського міжнаціонального конфлікту часів війни стала та обставина, що поляки ні на мить не сумнівалися: ця територія — польська. Вони високо цінували власний, справді значний економічний і культурний внесок у розвиток західноукраїнського регіону, та помилково вважали, що цього внеску не заперечуватиме жодна з країн. На думку польської сторони, єдиним народом, з яким слід було б рахуватися при визначенні повоєнного статусу Волині і Східної Галичини, були місцеві українці.

Втім, провідні польські військово-політичні кола розглядали цю проблему, по-перше, як внутрішню, здебільшого ігноруючи існування «Великої України», а, по-друге, під час переговорів з урегулювання територіальної суперечки вони ставилися до місцевих українців як до нерівноправних партнерів. Від останніх вимагалося передусім, аби вони залишалися лояльними щодо польської держави як її колишні громадяни. Про подібну позицію свідчить діяльність вже згадуваного еміграційного уряду і підпорядкованого йому підпілля Армії Крайової (АК), що функціонувало в Західній Україні. А це суперечило планам найвпливовішої на той час в західноукраїнському суспільстві політичної сили — Організації Українських Націоналістів (ОУН) бандерівської фракції: вона прагнула створити на всіх без винятку українських етнічних землях Українську Соборну Самостійну Державу, Акт про відновлення якої було офіційно проголошено 30 червня 1941 року у Львові. Всі ці фактори викликали особливе напруження в українсько-польських відносинах, які були доволі непростими ще в довоєнні часи.

ВОЛИНСЬКА ТРАГЕДІЯ:

ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ

Ситуація на українських територіях (передусім на Волині, що належала до райхс-комісаріату „Україна” в Східній Галичині, яка входила до Генерал-Губернаторства з окремим статусом — дістрікт „Галіція”), що їх домагався польський уряд в екзилі, особливо ускладнилась у 1943 році. Польська меншина і польські організації вважали ці території польськими. Військове командування польського опору розробило план повстання до приходу Червоної армії, щоб реально взяти владу і поставити Москву перед доконаним фактом, що на цих територіях відновлено польський суверенітет. В усіх польських планах стосовно української території українців розглядали як ворогів, яких треба знищувати.

Винищення українців, за українськими джерелами, почалося з 1942 року на територіях, що межували з етнографічною польською територією (Грубешів, Холм, Володава та інші райони на захід від річок Буг і Сян). З 1942 по 1943 тут було вбито більше 2000 українців.

Навесні 1943 р. Крайовий провід ОУН-Б на Волині і Поліссі змушений був організувати широкомасштабну акцію з деполонізації західноукраїнських земель, метою якої було усунення звідти місцевих поляків. Спочатку дії українських повстанців були спрямовані проти польських співробітників німецької адміністрації, що працювали в службах охорони лісів, шляхів сполучень та держмаєтків. Поступово вони поширилися на польських селян, причому як на колоністів міжвоєнного періоду, так і на автохтонів. З лютого 1943 р. антипольські акції охопили східні райони Волині — Сарненський, Костопільський, Рівненський та Здолбунівський. У червні вбивства трапилися у Дубненському, Кременецькому та Луцькому районах, у липні — в Горохівському, Володимирському та Ковельському, а наприкінці серпня — в останньому волинському районі — Любомльському.

З другого кварталу 1943 р. вбивства поляків Волині фактично набувають масового характеру. Бандерівці створювали власні повстанські загони, їх підтримувала значна частина місцевих українців. Важливою причиною антипольської акції стало також розуміння керівництвом ОУН-Б того, що війна наближається до завершення. Напередодні вирішальних для обох народів подій слід було нейтралізувати прагнення потенційного претендента на відновлення влади на українських етнічних територіях, де на той час ще мешкали спільно і українці, і поляки. У березні-квітні 1943 р. до лав УПА влилося близько п'яти тисяч озброєних українських поліцаїв, які до того часу знаходилися на німецькій службі. До них приєдналася українська молодь, якій загрожувало вивезення на примусову працю до рейху. На середину 1943 р. в УПА налічувалося до 10-12 тисяч чоловік.

Антипольську акцію УПА підтримали широкі верстви місцевих українців. Насамперед через земельну політику керівництва ОУН-Б на Волині відібрану у поляків землю розподіляли поміж українських селян. Керівництво ОУН-Б обґрунтовувало необхідність антипольських виступів ще й іншими чинниками, зокрема: ганебною політикою урядів Другої Речі Посполитої стосовно української меншини; співпрацею частини місцевих поляків з німцями, які пішли на службу до останніх (після втечі з неї українських шуцман-поліцаїв) здебільшого з метою отримати зброю і помститися українцям; співпрацею з радянськими партизанськими загонами, які нерідко робили місцеві польські поселення своїми продовольчими базами; вбивствами польськими партизанами українських громадських діячів на Холмщині в 1942-1943 рр. під час переселення та створення німецької осадницької території (т. зв. Гіммлерштадту) тощо. Сьогодні важко докладно встановити, якою мірою антиукраїнські дії поляків на Холмщині і Грубешівщині спричинили масовий антипольський терор загонів УПА на Волині. Але документи українського підпілля переконують, що саме діяльність частини місцевих поляків підштовхнула ОУН-Б до прийняття рішення про проведення «деполонізації» на Волині. Одним з найбільш показових документів є відозва Крайового проводу ОУН на Волині і Поліссі від 18 травня 1943 р. із закликом до місцевої польської громадськості вплинути на співвітчизників і примусити їх полишити службу в німецьких адмінорганах та поліції. Якщо цього не станеться, то «...гнів українського народу виллється на всіх тих поляків, які мешкають на українських землях». Це звернення залишилося без відповіді.

БРАТОВБИВСТВО

Криваві події на Волині досягли апогею 11-13 липня 1943 р. Коли майже одночасно загони УПА атакували понад сотню польських поселень, їхні мешканці почали шукати порятунку у радянських партизанів. Відтак українсько-польські відносини загострилися ще більше. На Волині в складі радянських партизанських загонів воювало кілька тисяч польських селян.

Іншим наслідком масових антипольських липневих нападів стало те, що командування польської Армії Крайової Волинського округу нарешті зважилося на часткову деконспірацію своїх сил і застосування радикальних заходів у протидії загонам УПА та місцевим українцям. З цією метою в другій половині 1943 р. було створено власні партизанські загони, залучено офіцерів і рядових бійців кадрового складу АК до заснування в польських поселеннях баз самооборони: найпотужніші з них існували в поселеннях Пшебраже на Луччині, Гута Степанська і Стара Гута на Костопільщині, Панська Долина на Дубненщині, Засмики на Ковельщині, Білин на Володимирщині та деякі інші. Переважна більшість пунктів польського опору не витримали натиску загонів УПА і були знищені. Деяким польським селам на Волині зброю давали також німці або польська допоміжна поліція, щоб поляки могли боронитися самостійно. Як правило, це робилося в тих місцевостях (найчастіше Луцького, Горохівського і Кременецького районів), звідки окупанти вивозили збіжжя (скажімо, колонія Гали біля м. Сарни).

Окупанти намагалися використати польську самооборону також для боротьби з УПА, яка все більше міцнішала, а також проти тих українців, які підтримували її дії. Вирішальним чинником для протиборства служили не накази керівників підпілля, а інстинкт самозбереження. Німецька окупаційна адміністрація чи радянські партизани були єдиною силою, як здавалося полякам, на котру вони могли розраховувати. Саме за участі польських поліцаїв і жандармів (серед останніх було чимало привезених німцями з Генерал-Губернаторства) на Волині постраждало найбільше місцевих українців.

Так, у Дермані (на південь від Рівного) 30 травня 1943 р. польська поліція спалила 80 хат і вбила 70 українських селян. Батальйон польської поліції Клевані у селах Новосілки і Новожуків провів численні арешти українців, яких було розстріляно. У ході цієї операції поліцаї замкнули у стодолі українського священика Олександра Карбовича та його доньку і спалили їх дім. Тоді ж убили ще п’ятьох українців з Сухівців і Голехова і повернулися з каральної експедиції з 9-ма возами награбованого майна. Під час жнив 1943-го польські загони продовжували нападати на українські села Повче, Суйми, Ступно в околицях Рівного, У Ступно розграбували і зруйнували церкву та багато будинків. У Білашевому спалили багато хат і вбили шість осіб. В районі Дубно німці і поляки знищили село Малин з усіма жителями. В околицях Ковеля спалили село Туличів і вбили 100 осіб. Більше як 500 заручників та ув’язнених членів ОУН та їх симпатиків, а також багато українських священиків було знищено між 12 і 22 жовтня 1943 р. в багатьох тюрмах Волині.

Численні випадки наруги поляків над українцями мали місце і в Східній Галичині. Так, зокрема, 15 березня 1944 р. поляки спровокували криваву масакру українців у Більшівцях, що поблизу Галича. Усіх мешканців разом зі священиками німці замкнули у замінованій греко-католицькій церкві Різдва Христового, під час облави загинув малолітній син о. Побігущого. Опісля чоловіків нацисти вивезли до Станиславівської тюрми, де майже всіх розстріляли. Восени 1944 р. польські боївки АК разом з батальйоном внутрішніх військ НКВД, озброєних мінометами, напали на с. Тумир Галицького р-ну, спаливши його дощенту.

Підсумовуючи факти братовбивства, наведені вище, слід особливо наголосити, що українці чекали від польського підпілля певних кроків назустріч їхнім прагненням. Однак цього не сталося. 31 березня 1943 р. польський уряд в екзилі у Лондоні схвалив Тези у справі української політики, які не вносили жодних нових елементів, а 30 липня поширив Відозву до українського народу, в якій у провокативному тоні звучали погрози відплати за „колабораціонізм” українців, підкреслювалося, що поляки ніколи не відмовляться від східних „кресів”, „на яких польська нація впродовж століть зробила величезний цивілізаційний і господарський внесок”. Це ще більше посилило напругу конфлікту між поляками і українцями, який і вилився у криваву бойню. В обстановці взаємного поборювання такі заклики спровокували ланцюгову реакцію насильства, часто на побутовому грунті, жертвами якого на Волині і в Східній Галичині стали близько 75 тисяч поляків і 35 тисяч українців.

ДЕПОРТАЦІЯ ДО СРСР

ТА АКЦІЯ „ВІСЛА”

У міру звільнення українських та польських земель від нацистів у 1944 р. протистояння, на жаль, не припинилося. Особливо великого розмаху напади польських боївок на українські оселі набувають навесні 1944 р., зокрема на Холмщині. Так, 13-14 березня організовані банди спалили 14 українських сіл, замордували 1500 українців, серед яких 70 відсотків були діти і жінки. На Перемишльщині, Ярославщині, Лежайщині та інших місцевостях також зафіксовані численні випадки мордерства і грабежу.

А 9 вересня 1944 року уряди СРСР і Польщі підписали Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території України, яка стала початком справжньої Голготи: за радянськими джерелами, протягом періоду з 1.11.1944 по 12.07.1946 р.р. з Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя було насильно депортовано в СРСР 122622 родини або 482880 українців. Впродовж 24/48 годин вивозили родини і цілі села, відриваючи людей від прадідних земель та осель і кидаючи у голі степи півдня України. Зрозуміло, що таке насилля спричиняло відчайдушний опір з боку переселенців і жорстоке насилля з боку карних органів.

Так, на Лемківщині з ініціативи та під опікою комуністичних властей організовуються польські банди у селах Климівка, Любатова, Глубоке, Довге. Під час погромницьких нападів тих банд замордовано у с. Синява – 22 особи, Вислічок – 5 осіб.

У с. Туринське спалено 5 хат, вбито 2 особи, у селах Кальниця і Завадка вбито відповідно 20 і 32 особи, а села повністю спалено. Спалене дощенту село Павлокома стало символом нескореності українського духа перед гнобителями. Польські банди замордували в селах: Вислик Долішній – 7 осіб, Поляни Суровичні – 9, Ратнавиця – 4, Белхівка – 3, Дарів -3, Карликів – 17, Завадка Морохівська – 78, Морохів – 12, Терка – 30, Явірник 9... Під кулями терористів до залізничних станцій Сянока, Ліська, Коросна, Ясла, Горлиць, Нового Санча пішки і на возах тягнулися знедолені лемки. Вони з сумом і плачем вирушали на схід, покидаючи свій прекрасний край з надією, що колись повернуться до нього...

Але, незважаючи на таке апокаліптичне переселення, Лемківщина і надалі залишалася українською. І тоді у Варшаві розробляється план підступної операції „Вісла” – повного виселення українців на північно-західні, ще донедавна – німецькі, землі. Насильство над українцями пов’язується зі страшним словом „Освєнцім” — найбільшим нацистським концтабором. Саме на станції Освєнцім фільтрували українців південно-східної Польщі, котрих десятками ешелонів насильно вивозили на балтійське узбережжя. З 19 травня по 23 липня 1947 року через Освєнцім переїхало 269 транспортів (!) з депортованими українцями: всього 140575 осіб. Щоб унеможливити нелегальні повернення українців на рідні землі, декретом від 27.07.1949 р. їх позбавлено права на залишені господарства, майно і землю. На жаль, цей закон не втратив своєї чинності і досі.

Після завершення операції „Вісла” почалося замітання слідів присутності українців на південно-східних землях Польщі. На Лемківщині 70 сіл повністю припинили існування. Жертвою злоби і ненависті падали в першу чергу пам’ятки української духовної культури: церкви, цвинтарі, хрести, архіви, музеї, бібліотеки, українські назви сіл і вулиць у містах. Так, перед ІІ світовою війною у Перемиській греко-католицькій Єпархії проживало 540 тисяч українців, об’єднаних у 363 парафії, діяло 689 церков. На сьогоднішній час 346 церков зруйновано, 245 перетворено в костели, 61 церква пустує, 28 передано православним, 9 переобладнано в музеї. Лемківщина перетворилася на дику пустку, заростаючи дикими кущами і бур’янами...

ЩО ДАЛІ?!

У спільній заяві від 11 липня 2003 року з нагоди 60-х роковин трагічних подій на Волині Президенти України та Польщі, вкотре наголосивши на необхідності продовжити пошук історичної істини щодо тих подій, підкреслили: „Ми не можемо ні змінити нашої історії, ні відкидати її, не можемо її ні замовчати, ні виправдати, навпаки, ми повинні знайти в собі відвагу сприйняти правду, щоб злочин назвати злочином, оскільки лише на повазі до правди можна будувати майбутнє”. Ці слова через рік, під час велелюдної міжнародної прощі до Зарваниці, підтвердили на урочистій Літургії Глава УГКЦ Блаженніший Любомир Гузар та Примас Польщі Кардинал Юзеф Глємп. Ці слова, зрештою, є найкращим підходом у пошуку відповідей на численні трагічні сторінки українсько-польських взаємин у ХХ ст.

Польща першою визнала незалежність України, отже нею зроблено мужній висновок з уроків історії. Тому було б дуже нерозумно, щоб замість зважених та об’єктивних поглядів на складні українсько-польські взаємини в минулому брали гору емоції, що, зокрема, на жаль, спостерігаємо зі сторінок часопису „Волання з Волині” – офіційного видання Луцької Римо-Католицької Дієцезії — за 2008-2010 роки. Тому дуже актуальними залишаються слова Ординарія цієї Дієцезії Преосв. Владики Маркіяна Трофим’яка: „Історії не можна переписати, мусимо її приймати такою, яка є. (...) Живемо у незалежних країнах (...). Вміймо тим даром скористатися, молімося, щоб ми були мудрі. Любов є над усе” („ВзВ”, 2008.- №4, с. 9).

А завершити цю статтю, вважаємо, буде дуже доречним думками, яку на шпальтах того ж числа „ВзВ” (с.15-16) висловив редактор видання о. Вітольд-Йосиф Ковалів: „Час вдарити в груди, але – як це хтось влучно підмітив — у свої власні, а не інших. Спільна віра в Бога і Ісуса Христа закликають нас до поєднання. Час ліквідувати взаємні упередження, також заповнити простори незнання. Все-таки колись прийде, віримо, час нормального сусідства між нашими народами (...). Пам’ятаймо, що Бог буде нас судити за любов!..”

Сподоби, Господи, не тільки промовляти устами, але й почути серцем ці слова і полякам, і українцям...

о. Ігор ПЕЛЕХАТИЙ.
www.novazorya.if.ua