ПРОЩЕННЯ
Існує велика різниця між поняттями прощення у Старому і Новому Завітах. Замість старозавітнього заклику до помсти: "Око за око, зуб за зуб” (Вих 21, 24), – Ісус Христос запровадив закон прощення і любові навіть до ворогів: "А Я кажу вам: Любіть ворогів ваших” (Мт 5, 44). Яка велика різниця!
Спробуймо застановитися над поняттям прощення у св. Євангелії.
1.  Ісус Христос говорив, що жодна жертва є немила Богові, якщо людина, яка її приносить, на когось тримає у собі гнів. "А Я кажу вам, що кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові... Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій” (Мт 5, 22-24).
2. Христос навчає нас, що ми завжди повинні прощати ближньому його провини. "Тут підійшов Петро і каже до Нього: "Господи! Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати?”. Ісус промовив до нього: "Не кажу тобі: До сімох разів, але – до сімдесяти раз по сім” (Мт 18, 21-22).
3. У молитві "Отче наш” ми просимо Господа: "І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”. Якщо ми не простимо нашим ближнім, то і нам Господь не простить. Ось чому перш, ніж молитися Господню молитву, потрібно нам роздумати, чи маємо право її відмовляти, чи самі тим самим на себе не підписуємо Божий засуд.
4.  Прощення нашим винуватцям є умовою Божого прощення наших провин. Це дуже добре бачимо у притчі про немилосердного боржника, якому Господь прощає великий борг (багато гріхів), а той не хоче простити своєму співтоваришеві незначний борг. І фінал такий: "Розгнівавшись, його пан передав його катам, аж поки йому не поверне всього боргу. Отак і Мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого” (пор. Мт 18, 23-35).
5.  Прощення виключає осуд, дорікання чи пригадування комусь завданої образи. Пригляньмося, як Ісус Христос прощає жінці, яку спіймано на чужоложстві. У законі Мойсея наказано таких каменувати, а Ісус не дорікає, не моралізує, а тільки мовить до неї: "Іди, та вже віднині не гріши” (Ів 8, 11).
Коли Петро трикратно відрікається Христа, то Ісус ні словом йому не дорікає, а тільки, "обернувшись, глянув на Петра...” (Лк 22, 61).
А як багато християн прощають? Скільки разів у них просять прощення, а вони відтягають, поки ближній їм "ніг не поцілує”. Або перш, ніж простити, всю історію від початку до кінця знову розкажуть, щоби ще більшого болю завдати іншому.
Вершиною науки Христа про прощення є Його останні години життя на землі. Вмираючи у страшних муках на хресті під глузування юрби, Ісус каже: "Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять” (Лк 23, 34). Своїм прикладом Він заохочує нас Його наслідувати.

ПОСЛІДОВНИКИ ХРИСТА
1.  У Діяннях Апостолів описано мученицьку смерть архидиякона Стефана. "Впавши на коліна, закликав сильним голосом: "Господи, не постав їм цього за гріх!”. І промовивши це, смертю загинув” (Ді 7, 59-60). Він вірно наслідував свого Учителя.
Коли Христос так перший учинив, то ми могли би себе оправдати, що Він – Господь святий, а ми – грішні люди. А первомученик Стефан був такою самою людиною, як і ми. Якщо він зумів простити своїм убивцям, то і ми повинні його в цьому наслідувати.
2. З історії знаємо, що протягом майже тисячі років між Католицькою і Православною Церквами велася "холодна війна”. Одні одних звинувачували у гріхах. Папа Іван ХХІІІ був першим, який зробив рішучий крок до примирення. Від часу його понтифікату почалось "потепління” у відносинах між обома Церквами.
У 1965 р. Папа Римський Павло VІ запросив до Рима Патріарха Константинопольського Атенагораса І. Під час спільної молитви у Базиліці св. Апостола Петра Папа клякнув на коліна і в присутності декількох тисяч вірних, кардиналів, єпископів і священиків поцілував ноги Константинопольському патріархові на знак примирення.
3. Папа Іван Павло ІІ був відкритий на діалог з усіма. З нагоди двохтисячолітнього ювілею християнства він закликав до взаємного прощення між роз’єднаними християнами (протестантами і православними) та євреями. Він не боявся першим просити прощення за помилки свого духовного стада, хоча не завжди католики були винні більше від інших. Папа розумів, що всі ми люди і всі можемо помилитися. "Впасти – людське, встати – Боже”.
4. Знаю одну християнську практикуючу родину, яка тільки завдяки великій вірі й любові до Бога простила вбивці рідної доньки, хоч це було дуже нелегко. Мали тільки одну дочку...

РОЗУМІННЯ ПРОЩЕННЯ
Багато з нас, християн, часто дивляться на все очима світу, вважаючи, що першому попросити прощення, першому простягнути руку примирення – це ознака боязливості, пониження. У світі, коли хтось когось вдарить, то не відповісти на удар ударом – це вияв слабкості. А як насправді?
У християнському розумінні простити першому – це великий мужній крок. Тільки людина справді духовна має силу волі й духа побороти себе, відкинути образу і сказати: "Прости”, – навіть якщо не відчуває своєї вини.
Ісус назвав Юду Своїм другом, коли той прийшов до Оливного городу з вояками, щоб Його зрадити. Таким чином Христос простив Своєму зраднику і дав йому останню нагоду до навернення.
Коли Ісуса Христа вдарив один із воїнів, то Він озвався до того: "Якщо Я зле сказав, доведи, що воно погано. А якщо добре, то за віщо б’єш Мене?” (Ів 18, 23). Бачимо, що хоч несправедливо вдарив Христа цей вояк, то Він не гнівається, а лагідно говорить до нього.
У 50-ту річницю шлюбу запитали чоловіка і жінку про секрет їхнього довгого мирного співжиття, а вони сказали: "Ніколи після суперечки ми не йшли до сну без взаємного прощення”.
Простити слід обов’язково і то негайно, бо потім може бути пізно. Святий апостол Павло сказав: "Хай сонце не заходить над вашим гнівом” (Еф 4, 26).
Якщо сьогодні хтось є жертвою, то існує небезпека, що завтра він може стати агресором.
а)  діти успадковують агресивність від батьків. Якщо батьки з ними по-злому поводяться, то діти, коли стануть дорослими, так само можуть поводитися зі своїми дітьми;
б)  у війську часто має місце явище "дідовщини”. Перший період молодий призовник терпить знущання від "стариків”, а в другому періоді служби вже він сам стає "стариком” і тоді нерідко знущається над молодшими;
в)  інколи навіть цілий народ, постійно утискуваний, гноблений і переслідуваний, може стати з часом узурпатором щодо іншого народу. Пригадую, як у мого старшого брата було весілля, на якому побили середущого брата. Я мав тоді 11-12 років. Знав тих старших хлопців-нападників. І часто я, малий, роздумував про цю велику несправедливість: дали їм їсти, випити, а вони так віддячились! Більше року в своєму серці носив я до тих хлопців велику ненависть, гнів. Часто думав, як їм відімстити. Сьогодні розумію, що так думати – великий гріх, але надіюся, що Господь простив мені, бо тоді я не усвідомлював того.
Навіть медицина сьогодні твердить, що поганий внутрішній стан, агресія, злість, бажання помсти є тим скритим початком багатьох фізичних і нервових недуг, як, наприклад, цукриця. Один хірург з Івано-Франківська, порозмовлявши зі своїм пацієнтом, часто направляв його до Гошівського василіянського монастиря, щоб той міг перед лікуванням щиро висповідатись і помолитись, і щоб священик над ним помолився.

НЕПРАВИЛЬНЕ РОЗУМІННЯ ПРОЩЕННЯ
1.  Простити – це щось інше як забути. Часто можемо почути, як хтось каже: "Не можу простити, бо не можу забути”. Це помилкове твердження. Такий спосіб не вирішить конфлікту, бо дехто має дуже добру пам’ять, та й це прояв злопам’ятності. Забути без прощення – це те саме, що носити у своєму серці скриту хворобу, яка раніше чи пізніше себе проявить.
Деяких речей людина ніколи не забуде, але простити повинна відразу, тобто викинути зі серця усі завдані їй образи і кривди. Пам’ятати образу – це людське, але бути злопам’ятним – це від диявола.
Інші кажуть: "Добре, я тобі прощаю, але ніколи того не забуду”. Це також не є прощення.
2. Прощення – це не тільки сказати: "Прости” чи "Пробачаю”.
Наведу приклад. Учителька ставить двом учням негативні оцінки з поведінки за те, що на перерві побилися. Викликає їх на середину класу і заставляє їх перед усіма помиритися. Вони помирилися, подали взаємно собі руки, але повного прощення у їхніх серцях ще немає. Інколи ще кілька днів на вулиці продовжують з’ясовувати свої стосунки.
Або інший випадок. Батько заставляє сина перепросити свою сестричку, бо той взяв її записник і сміявся з того, що там вона собі які-небудь свої віршики чи думки позаписувала. Формальне перепрошення відбудеться, але ще довго між собою не будуть розмовляти.
Отож, прощення – це не тільки сказати певні слова. Це процес довший, бо не завжди легко простити образу, яка може бути великою і навіть прилюдною. Процес прощення залежить від величини образи, вразливості серця, інтелігентності, характеру особи.
3.  Простити – це не обов’язково, щоб відносини стали такими, якими були перед образою.
Одна жінка сказала: "Не маю настільки багато сили, щоб ставитися до своєї знайомої так само, як колись, бо вона зрадила мою таємницю”. Чи можна з яєшні зробити знову сире яйце? Чи можна зі спеченого хліба зробити муку?
Прощення не вимагає поєднання, яке було до того. Часто примирення навіть неможливе, а прощення завжди є можливе. З особою, яка нас образила можемо вже ніколи не зустрітись (наприклад, вона могла кудись далеко від’їхати), але простити в серці можемо завжди, навіть коли її не бачимо. І не обов’язково даній особі звірятися як раніше, ділитися з нею своїми таємницями. Вистачає, щоб у своєму серці ми не мали гніву до цієї людини, не осуджували її, погано про неї не думали.
4. Простити – не означає зрікатися своїх прав або здорових засад християнської моралі.
Хоч Святіший Отець Іван Павло ІІ пробачив чоловікові, який намагався його вбити 13 травня 1981 р., однак, тюремне покарання злочинця не обминуло. І Господь наші гріхи нам прощає, коли каємося, але покуту за гріхи ми все одно понесемо – або на землі, або в чистилищі.
Наприклад, мама виїхала на заробітки. Син закінчує школу, претендує на золоту медаль, але з математики відстає. Вчителька бачить, що не дуже той учень старається, пропускає іноді уроки. Мама пише до чоловіка, щоб взяв гроші, пішов до вчительки і просив, аби поставила якнайвищу оцінку. Однак учителька не дає себе підкупити: "Я б вашому синові "натягнула” оцінку з математики, якщо би бачила його старання, але він просто ігнорує математику...”. Добре вчинила ця вчителька, чесно і порядно. Гарний урок дала учневі – не все купується і продається за гроші. Чи ж мають право батьки ображатися на вчительку? Не повинні вони гніватися на неї, бо вона виконала свій обов’язок.

ПРОБАЧАЄМО НАСТІЛЬКИ, НАСКІЛЬКИ ЛЮБИМО
Здебільшого не величина образи нас заторкує, а особа, яка образила. Одному прощаємо великий "гріх”, бо його любимо, він є нашим добрим приятелем. І коли така особа скаже нам щось, що нам не хочеться чути, наприклад, болючу правду, чи навіть помилково твердитиме щось таке, чого в дійсності не було, а ми знаємо, що каже щиро і бажає нам тільки добра, то ми легко їй пробачаємо. Іншому ж навіть маленької провини не можемо простити, бо його не любимо, він своєю поведінкою нас дратує.
Мав я можливість кілька разів зустріти двох людей, які вже довший час перебували разом. Вони так себе вже взаємно вивчили, що найменше необережне слово могло викликати між ними зіткнення і суперечки. І ось я з однією з них говорив про добрі сторони іншої, про прощення і вибачення, однак, бачив, що вона того не може навіть слухати. Так само з другою особою пробував говорити про першу – була схожа реакція. Все добре, що було в них обох, взаємно відкидалося, заперечувалося, не сприймалося...
Любімо більше і щиріше, то й прощати зможемо скоріше.

КОРИСТІ З ОБРАЗ
Якщо все у нас складається добре, немає жодних труднощів, перешкод, тоді ми думаємо, що до праведності нам один крок. Але як тільки хтось нас скривдить, несправедливо осудить, зранить, тоді ми "пускаємо фарбу”, тоді бачимо, наскільки мало маємо покори, терпеливості, любові.
Образа і прощення дають нам правдивий погляд на себе і можливість у собі розібратися. Коли ми заспокоїмося, втихомиримо свої розбурхані емоції, то ще раз проаналізуємо, що сталося, і свою на це реакцію. Таким чином, можемо на проблему поглянути іншими очима. Може бути, що ми однаково винні, мало винні або зовсім невинні. В останньому випадку можемо порівняти свої терпіння з Ісусовими стражданнями, роздумати, як ми переносимо їх, а як Ісус, Якого звинуватили безпідставно. Тоді можемо зробити постанову в майбутньому вести себе по-іншому.
Немає зла, щоб не вийшло на добро. Якщо дивитися на наше життя, на кривди, образи тільки очима цього світу, то бачимо все дуже односторонньо. Завжди втрата дочасна, земна, матеріальна компенсується набуттям духовних цінностей. У жодному випадку не можемо зневірятися в труднощах, бо це Господь випробовує нашу віру. Коли ми по-християнському перенесемо наші випробування, будемо всім прощати, то Бог винагородить наше терпіння і втрати, оберне зло на добро, ще й з відсотком.
Стародавня китайська легенда повчає нас, що після терпінь приходить поміч від Бога. Одного дня у господаря втік його найкращий кінь. Сусіди співчували чоловікові, розраджували його, бідкалися, кажучи, що він дуже нещасливий. А господар тільки відповідав: "Можливо”.
Уже наступного дня його кінь повернувся, привівши зі собою трьох диких кобил. Сусіди поспішили привітати його, сказати, що він дуже щасливий. Чоловік тільки й відповів: "Можливо”.
За якийсь час син того господаря осідлав одну з тих диких кобил, бажаючи проїхатися на ній верхи, але впав і зламав ногу. Сусіди знову співчували нещастю господаря, та почули від нього ту саму відповідь: "Можливо”.
Через кілька днів усіх сусідських хлопців мобілізували до війська, а сина "нещасливого” господаря через травмовану ногу не взяли. "Яке щастя”, – знову не забарились сусіди. "Можливо”, – як звичайно, відповів господар.

НЕ НОСИТИ У СОБІ ОБРАЗУ
В одному монастирі помирав молодий брат-монах, дуже спокійно, без найменшого страху. Для багатьох його співбратів це було незрозуміле. Тим більше, що він не був з тих найпобожніших. Коли помирали старші, сиві, ревні й праведні монахи, то мали страх перед справедливим судом Божим і гірко оплакували свої гріхи з цілого життя... А цей спокійний, ніби жартує зі смертю. Може, не усвідомлює собі важливості цієї хвилини, від якої залежить вічність, яку потім ніяким чином не змінити? Ідуть до настоятеля, щоби з ним поговорив.
Під час розмови з настоятелем брат пояснив причину свого спокою: "Отче-ігумене, я добре розумію важливість цієї хвилини. Я також усвідомлюю, що не належу до найкращих, найревніших монахів. Але одне дає мені спокій перед Божим судом: вірю, що Господь буде до мене милосердний, простить мені всі мої недосконалості. Щодня я молився: "... І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”. Я завжди прощав усім, хто мене чимось образив. Ні однієї години не носив я у собі образу, а викидав її зі свого серця, щиро стараючись якнайшвидше простити своїм кривдникам. І тому дуже вірю у Боже прощення і милосердя до мене”.
Як бачимо, прощення дає в годині смерті більшу надію на Боже милосердя, ніж довгі моління і піст та інші побожні практики. Наслідуймо молодого брата у чесноті прощення, намагаймося усім і завжди прощати, і Господь нам також простить.

ПОДІЛИТИСЯ З ІНШИМ
Ізоляція завжди небезпечна, а особливо тоді, коли в нашому серці загніздиться гнів і образа. Це може дорого коштувати найперше нам самим, а часто є небезпекою для життя інших. Скільки є випадків самогубства через ізоляцію і замкнутість. Самотність часто веде до безвихідного стану чи нерозважливих кроків у простій і неважливій справі.
Слід поділитися з кимось своїм болем чи образою, поділивши його таким чином на двох. Існують різні способи:
а)  поділитися своїм болем з тим, від кого ми його отримали. Можливо, та людина нас зовсім не хотіла образити. Просто не подумала, пожартувала собі. А, може, перед тим хтось її дуже образив і під впливом цього вона цю образу частково перенесла на нас;
б) дехто радить застосовувати мову серця перед порожнім кріслом, уявляючи, ніби на ньому сидить наш кривдник. Перший раз ми йому бурхливо все, що найгірше, скажемо. За другим разом вже будемо менш різкі. А в кінці захочемо помиритись, щоб жити у спокої. Після цього вже можна буде порозумітися з реальним кривдником;
в)  найкраще у щирій молитві вдатися за поміччю до Бога і Матері Божої. Отець Антоній Масюк, ЧСВВ у своїх спогадах пише, що часто серед великих труднощів монашого життя, коли вже думав залишити монастир, пізно ввечері або вночі припадав у Крехові перед чудотворною іконою Пресвятої Богородиці. Виплакався, виговорив, що мав на серці, і після цього приходило полегшення, прощення. У такий спосіб витримав у своєму покликанні.

МИХАЙЛО І ОКСАНА
Вони проживали в мальовничому куточку на краю села, в гарній хатині. Жили заможно.
Михайло – похмурий, маломовний, роботящий. Для нього на першому місці була робота, господарка. Оксана – весела, до всіх привітна. Багато терпіла від свого чоловіка, бо ніколи від нього доброго слова не чула. Шкодувала, що вийшла за нього заміж. Не хотіла його, але їхні батьки колись домовились про одруження, бо хлопець був добрий, не пив, роботящий, до церкви ходив...
Одного разу Михайло прийшов з роботи швидше, ніж завжди, і застав у хаті сусіда на чужоложстві зі своєю жінкою. Той утік, а Оксана кидається на коліна до ніг чоловіка і у сльозах просить прощення. Михайло, і так малослівний, а тепер обурений, змовк зовсім, повний зла і образи.
Ця подія швидко стала відома в селі. Всі думали, що він прожене жінку, але так не сталося.
Прийшла неділя. Обидвоє йдуть до церкви. Михайло з високо піднятою головою, а вона, маленька, дріботить у покорі за ним. Іде час. Оксана в душі терпить, а він з нахмуреним обличчям мовчить. Та мовчанка найбільше її гнітить. Краще набив би, насварив. Він це розуміє і навмисно так себе веде.
Побожний і мудрий був у селі отець-парох. Якось зустрічає Михайла і просить, щоб прийшов, має з ним дещо порадитись. Увечері зустрілися. Парох після деяких питань щодо ремонтних робіт у церкві перевів розмову на ситуацію у родині Михайла. Чоловік доказував свою праведність, а жінчину грішність.
Парох виклав своє бачення ситуації: "Тут, Михайле, є половина і твоєї вини. Пригадай собі ваше життя. Ти думаєш, що найголовніше – господарка, багато грошей, добре оброблені поля, а жінка у тебе на останньому місці. Мало ти приділяв уваги своїй дружині, а вона в тебе весела, гарна, хотіла б, щоб ти і на люди з нею коли вийшов. Не будь таким похмурим щодо неї, нехай почує від тебе якесь ласкаве слово, подяку”.
Ця перша розмова, здається, нічого не дала. Михайло не усвідомлював своєї провини. Та священик часто розмовляв з ним про це. Михайло почав якось лагідніше дивитись на свою дружину, усвідомлювати своє, не завжди правильне до неї ставлення. Відчував, як камінь, який мав на душі, поволі скочується.
А одного недільного ранку він підійшов до дружини, попросив пробачення за все, пригорнув до себе і обидвоє щиро й радісно заплакали. Це були щасливі сльози прощення.
Отож, прощенню передує роз’яснення, щирість і відкритість обох сторін.

БРАТ ГРИГОРІЙ
Деколи є особи, поведінка яких нас дратує. Ми не розуміємо, чому вони так поводяться. Нам важко з ними співжити. Ще в родині це якось сприймається, бо така особа з дитинства проживає у своєму оточенні. Але на місці праці чи навчання, у чужому колективі, де її не знають, часто виникають конфліктні ситуації. Таке можливе і в монастирі.
Описує у своїх спогадах о. Матей Шипітка († 1969 р.) таку історію. Прийшов до Крехова на новіціят один кандидат вже старшого віку. Спочатку все було добре. Склав перші обіти. Перевели його до Жовкви. І ось тут вилізло шило з мішка – почала проявлятись у ньому стара грішна людина. Виконував він там служіння на фірті.
Цей брат, а він називався Григорій, кожному другому, хто приходив до монастиря у якійсь справі, міг не тільки висловити гострі зауваження, але й накричати і випровадити за двері. Така поведінка аж ніяк не була монашою. Також у ставленні до своїх співбратів брат Григорій часто зривався, сварився. Можна сказати, що мало хто його розумів і любив. Від того чув себе самотнім. Не мав радості від перебування у монашій спільноті.
Одного разу настоятель вислав його до міста купити цукру. Прийшов до крамниці, замовив цукор і хотів вже оплатити, та продавець побачила, що не буде мати здачі з тої купюри, яку дав їй брат. Просить його піти до сусіднього магазину і розміняти гроші. І ось тут він не стерпів. Почав сварити продавця, що він ні при чому, що не піде міняти гроші, бо це не його обов’язок...
Бідна жінка спочатку не знала, що й сказати, але коли трохи прийшла до себе, то в делікатний і лагідний спосіб мовила, що не личить йому, як особі духовній, так кричати, і як він може інших вчити доброти та лагідності, коли сам так гнівається.
Звичайно, брат Григорій зрозумів і відчув, що повівся дуже негарно. Коли повернувся до монастиря, то розповів про цей випадок о. Матею. Після того, як згадує отець, вони сіли і брат оповів йому історію свого життя ще перед вступом до монастиря.
Його батьки дітьми майже не займалися. Батько пив, а мама ніколи до церкви не ходила. В хаті постійно були сварки. Старший брат пішов дорогою батька. Та й він, Григорій, з часом почав наслідувати старшого брата. Постійні випивки, п’яні викрики – це стало нормою їхнього життя. Перестав молитися, як колись бабуня навчила. Отже, постійно пиятика, друзі, забави, бійки...
Господь не хотів загибелі грішника. Можливо, за молитвами побожної бабуні одного дня вирішив покинути грішне життя і йти іншою дорогою – дорогою покаяння і навернення. Кілька днів молився, плакав, перепрошував родину і всіх, кого скривдив. Щиро сповідається. Отримав розуміння і підтримку свого пароха. Почав ходити до церкви, читати релігійні книжки. Врешті приймає рішення піти до монастиря.
Спочатку в монастирі тримався добре. Був одним із кращих. Але через якийсь час втратив пильність, звик до проказування монаших молитов. Можливо, вважав, що став добрим монахом. Тоді почали давати про себе знати давні злі схильності, розхитані нерви. Мав запальний характер – спочатку наробить зла, а потім усвідомлює, що це погано, кається, плаче, сповідається...
З того часу, як пише о. Матей, він дуже полюбив брата Григорія. З вирозумінням ставився до його помилок. Усміхався при зустрічі. Коли брат осуджував себе у присутності о. Матея, то отець його завжди оправдував...
Я не випадково наводжу цю історію, бо в житті кожного з нас зустрічаються люди, яких не можемо зрозуміти. Що ж потрібно зробити? Сісти колись і так само щиро порозмовляти, пізнати їх глибше, як вони жили, чому себе так ведуть.
Тоді багато хто з нас буде ще більше вдячний Богові, що мав добрих батьків, щасливе дитинство, щирих друзів. Адже є багато таких, що цим були обділені. Їм менше було дано і менше вимагатиме від них Господь. Тоді не гнів і образа до них у нашому серці пануватиме, а співчуття, доброзичливість, прощення.

НЕНАВМИСНЕ
Було це одного звичайного ранку після св. Літургії в церкві св. Онуфрія у Львові. Підійшла до мене жінка середнього віку і так щиро каже: "Отче Йосифе, я цілий рік тримала образу на вас. Минулого року ось тут, біля церкви, я стояла і мала в серці смуток, біль, а ви щось мені, жартуючи, сказали. І я собі подумала: "У мене горе, а отець собі радіє”. І так цілий рік у моєму серці точилася велика боротьба. З одного боку, розумію, що не можна так гніватися, а з другого, болить мене, чому ви так себе повели. Але вже більше не хочу так жити, тому не хочу цієї образи тримати у своєму серці. Вибачте, що недобре думала про вас”.
Правду кажучи, мені було досить незручно чути від жінки про такий жаль на мене. Не пам’ятав, щоб колись навмисне завдав їй болю. Та, можливо, Господь це мені на науку зробив, бо й мені хтось може заподіяти кривду, зовсім цього не бажаючи, може сказати щось жартома, не задумуючись, а мене те слово вразить і буде дуже боліти...
Кожного вечора і в часі сповіді ми повинні перепрошувати Господа не тільки за свідомо зроблені гріхи, але також і за несвідомі (вільні і невільні гріхи). Часто ми можемо іншим завдати болю, не бажаючи цього. Тому і в ставленні інших до нас не все берімо за кривду і образу, а як прояв їхньої людської немочі.
о.Йосиф Будай, ЧСВВ
І ВИЙШОВ СІЯЧ