Коли апостол Петро триразово запевнив Ісуса про свою любов до Нього, то Христос відповів йому на це: "Іди за Мною”. Святі Отці так пояснюють подію, що сталася уже після воскресіння Ісуса Христа: Господь немовби каже Петрові, що "якщо Мене любиш, будеш співтерпіти зі Мною”. Спів-терпіння з Христом кожного з нас є найкращим доказом, що ми Його любимо не тільки почуттями і словами, але всім своїм серцем.
Святі Отці навчають, що чеснота терпеливості – це набагато більше, як робити чуда, воскрешати мертвих, постити на хлібі й воді... Уявімо собі, що якийсь побожний священик має Божу благодать оздоровляти від усяких хвороб чи воскрешати померлих. За тиждень увесь світ буде знати про це, люди їхатимуть до нього, прославлятимуть його...
У той же час у якомусь маленькому селі побожна жінка терпітиме без нарікань чи то хворобу, чи дуже нервового і сварливого чоловіка, з вдячністю Богові, повністю здаючись на Його волю.

Люди віддадуть перевагу цьому священикові, який не сам від себе, але Божою ласкою робить чуда. А Господь поставить вище ту жінку за її велику терпеливість.

А тепер щиро запитаймо себе, як ми сприймаємо наші терпіння – по-старозавітньому, тобто як Божу кару, чи по-новозавітньому, як Божу ласку, можливість уподібнитися до Ісуса Христа у Його великих стражданнях. Багатьом з нас ще далеко до св. Марії де Пацці, яка часто повторювала у великих своїх стражданнях: "Господи, бажаю завжди терпіти. Для мене життя без терпіння – не життя”.

Терпіння – це також випробування вірності Богові. Сказав ангел до Товії: "Коли ж ти не лінувався вставати і, кинувши свій обід, пішов мерців ховати, я був посланий до тебе, щоб випробувати тебе” (Тов 12, 13).

Монахи одного монастиря попросили настоятеля, щоб дав їм духовну науку, а він доручив це брату Захарії. Брат скинув з себе плащ, походив по ньому ногами, а потім сказав: "Ви бачите, що плащ зовсім не противився. Подібними будьте і ви, коли хочете бути досконалими”.

Як би це виглядало, коли поряд з Ісусом терплячим християни хотіли прямувати життєвою дорогою у веселощах і потіхах? Для багатьох пустинножителів, монахів і простих мирян хрест був єдиною книгою, з якої вони вміли читати Божу любов до себе. Чи вміємо ми з вами читати з хреста, що хоче нам сказати Господь?

Чи вид терплячого Ісуса пробуджує у нашому серці любов до Нього? Чи дивлячись на розп’ятого Христа, ми по-християнському, тобто з терпеливістю і вдячністю переносимо хоч би й найменші терпіння? А, може, ми дивимося на хрест і на Ісуса, до нього прибитого, тільки тілесними очима невіруючого або якогось купця: чи цінний, чи старовинний, чи з чистого срібла, а не бачимо Любов, розіп’яту за наше спасіння. Святі плакали, цілували розп’яття, каялися, що їхні гріхи завдали Ісусові таких великих страждань.

Жиди закидали Христові, що Він біса має, а фарисеї говорили: "Він виганяє бісів князем бісівським!” (Мт 9, 34). А Христос не гнівався, не оборонявся перед наклепами і очорненнями. Коли б нас хтось так образив, а тим більше, якби це сказали люди, які не є практикуючими християнами, то як би ми поступили? Нашому обуренню не було б меж: "Як вони посміли? До храму не ходять, не вміють добре помолитися "Отче наш”, та й до сповіді хто знає, скільки років не були... А я щодня по три вервиці відмовляю, щонеділі приймаю св. Причастя! Та вони самі мають біса!”. А Ісус не захищається, не звертає уваги, а тільки молиться.

Добрі християни навіть у найбільших випробуваннях терпеливі, спокійні, лагідні. Каже праведний Йов: "Приймали ми добро від Бога, а лиха то й не приймати?” (Йов 2, 10). Це важко зрозуміти. Зазвичай, коли нам легко і добре, не маємо терпінь, то ми дякуємо Богові, що нас благословить, що до нас такий добрий. А ось коли приходить терпіння, хрест, тоді ми забуваємо, що це також від Бога.

Інколи Господь зсилає терпіння безпосередньо на нас (наприклад, через хвороби чи автокатастрофу), але частіше дає терпіння через посередництво інших людей: очорнення, осуд, крадіжку, навіть вбивство близької нам особи. Тоді забуваємо, що це Господь допустив усі ці страждання, і шукаємо причини тільки у людях...

Тоді багато хто з нас подібний, вибачте, до нерозумного песика. Коли хтось кине в нього палицею, то він зі злістю кусає її, яка нічого не винна, але винен той, хто нею кинув. Так і ми поступаємо – гніваємося на ближнього, який приносить нам біль, але не пам’ятаємо, що Господь зсилає на нас терпіння через людей.

Причиною наших терпінь можуть бути наші гріхи чи гріхи когось з нашої родини, але також і наша доброта та праведність, бо кого Господь любить, того досвідчає.

Інколи чуємо людські судження: "Чому злим, грішним людям у цьому житті щастить, а добрим людям, побожним, віруючим так нелегко, постійно вони мають терпіння?”

Знаймо, що навіть найбільш злі, недобрі люди час від часу щось доброго зроблять. А Господь є справедливий: за подану склянку води обіцяє людині нагороду, а за кожне пусте слово вона дасть звіт на Страшному суді. За свої добрі вчинки злі люди отримують віддяку від Господа вже тут, на землі, бо за все інше їх чекає вічна кара.

Чому добрі люди терплять у своєму житті? А хто з нас є добрий і безгрішний? Хто в житті хоч раз не згрішив? То чи не краще вже на землі спокутувати свої гріхи?

Не завидуймо грішникам короткотривалого щастя, бо їх чекає вічне пекло, якщо вони щиро не розкаються зі своїх гріхів. Не нарікаймо на коротке терпіння, після якого Господь дарує вічне щастя у небі.

Прийшла якось до мене старенька бабуся і почала скаржитися на своє життя, що у своїй хаті не має спокою. І діти, і внуки до неї погано ставляться. Прикро, що не все добре в її родині. Та коли приглянемося глибше і розважимо про ціле життя тієї старенької, то виявиться, що й вона, коли була молодою, не краще ставилася до своїх батьків... Ось де криється причина зла. Кажуть у народі: "Хто як собі постелить, так і виспиться”.

Одного разу виникла дискусія між двома священиками Василіянами на тему: "Чи страждає сьогодні Христос через гріхи людства, чи ні?”. Один твердив, що нині в світі вже переповнилась чаша беззаконня й Ісус не може не плакати на вид такої поганої поведінки людей, не може це не торкатися Христового Пресвятого Серця. Другий же говорив, що Христос вознісся на небо і сидить по правиці Свого Отця у небесній славі й радості, тож не може Він у небі терпіти, бо тоді небо не було би небом, місцем безконечного щастя. По довгій дискусії кожен залишився при своїй думці. Виглядає, що обидва священики мали рацію. Однак через якийсь час, читаючи одну духовну книгу, я, здається, знайшов відповідь на це питання.

Так, Христос і сьогодні страждає через наші гріхи, але не у прославленому Своєму тілі в небі, але в Містичному Тілі, яким є Церква, тобто ми – Божий народ. Кожен наш гріх, зло, яке чинимо у світі, повертаються стражданнями і терпіннями до нас самих і наших ближніх. Усе, що ми вчинили нашому ближньому, вчинили Христові. Гріх не має обмеженого простору і часу. І наші гріхи, які ми скоїли вчора, є причиною страждань Ісуса Христа дві тисячі років тому, подібно як гріх Адама луною проходить через усі тисячоліття аж до кінця віку.

Одній побожній монахині, яка багато часу присвячувала роздумам про Христові страждання і смерть, Божественний Спаситель об’явив про Свої страждання під час бичування. Вона побачила, як чотири вояки, оп’янілі від вина і злоби, немилосердно бичували Ісуса. Потім їх змінили інші вояки, які жорстоко сікли бичами Його святе тіло.

Коли черниця пильно приглянулась, то замість вояків побачила християн-фарисеїв, які по-святотатському причащалися, священиків та богопосвячених осіб, що грішно жили. У цей час Христос дуже терпів не тільки на тілі, але ще більше на душі, бо це були ті, яких Він обдарував Своїми особливими ласками.

У наступних життєвих прикладах побачимо, як через терпіння багато людей віднайшли Бога, шлях до свого навернення і спасіння. Терпіння, яке Господь зсилає на людину, є найкращими ліками для її душі.

 

ЖІНКА НА ВІЗОЧКУ

Телефонний дзвінок до монастиря. Знайома парафіянка з Апостольства молитви попросила відвідати одну хвору жінку, яка ще ніколи не сповідалася. "Тільки не сваріть її, отче, бо дуже переживає і трохи боїться”, – додала.

Наступного дня після св. Літургії поїхав я за вказаною адресою. Багатоповерховий будинок, ось і потрібна квартира. Натискаю на дзвінок раз, другий, третій... Ніхто не озивається, не відчиняє. Помилився адресою чи нікого вдома немає?

Уже хотів іти, але чую, ніби щось стукнуло за дверима. Чекаю. Відчиняє жінка років 35-40 на інвалідному візочку. Приємним голосом запрошує до хати. Помалу розговорилися.

Захворіла недавно – рік, може, два. Бог обдарував талантом до малювання. Мала в минулому дві великі виставки у Львові. Було все – молодість, краса, здоров’я, гроші, визнання, друзі – що ще потрібно?.. Тільки Бога не було потрібно...

Однак Господь не покинув заблукану овечку. Відвідав її терпіннями. Важка хвороба, потім параліч ніг. Здавалося, що все втратила. Прийшла самотність. Було багато часу на роздуми. Почала усвідомлювати марноту і грішність свого життя. Читання Святого Письма і духовної літератури, щирі молитви – усе це радикально змінило її погляди на життя і ставлення до Бога, Який тепер на першому місці. Прийшло покаяння за гріхи, за втрачені роки.

Живе сама, чоловік покинув. Коли я необережно, щиро бажаючи поспівчувати жінці, сказав: "Хто хоче біля каліки ходити”, – то вона сказала: "І ви нічого не розумієте, отче! Яка я каліка? Я колись була калікою – коли жила без Бога, грішила. А тепер я найщасливіша людина у світі! Я зустріла Бога”.

Уже пройшло багато часу, а я все ще пам’ятаю цю розмову, яка була дуже повчальною для мене.

 

ФРАНЦУЗЬКА СПІВАЧКА

Якось, подорожуючи по Франції, мав я можливість відвідати Паре-ле-Моніал, невеличке мальовниче містечко, де у ХVII ст. Ісус Христос з’явився побожній монахині Марії Маргариті Аля-кок. Саме з цього місця поширилось почитання Пресвятого Христового Серця.

Після обіду я відвідав місцевий монастир і церкву, в правій наві якої знаходяться мощі святої Христової обручниці. Деякий час я провів у щирій молитві. Довідавшись, що ввечері буде відправлятися Служба Божа, вирішив долучитися до двох французьких священиків.

На св. Літургії я взяв українською мовою малу ектенію і величання Матері Божій: "Особливо за Пресвяту...”. Вірних було у храмі близько 30 осіб. Я уділяв Найсвятіші Тайни. Після св. Причастя я хотів уже повертатись до престолу, але хтось вказав мені на старшу жінку, яка сиділа в лавці, бо не могла підійти. Запричастив і її. Після Богослужіння і короткого благодарення усі розійшлись.

Стало тихо. Вечоріло. Хотілось довше побути в храмі... Коли вийшов на подвір’я, то побачив у інвалідному візочку ту саму жінку, яку запричащав останньою. Розповіла мені історію свого життя. Була співачкою, мала від Бога справді великий талант до співу. Багато гастролювала. Спочатку Франція, потім інші країни Європи, згодом Америка. Молодість, гроші, слава і популярність. Вела грішне і розпусне життя... Народила позашлюбного сина.

І ось на 55-му році її життя прийшов до неї Господь, як Лікар, щоб лікувати Своє дитя. Зіслав важку недугу. Мала великі терпіння. Почався параліч ніг. З того часу пройшло багато років. У минуле відійшли поїздки, друзі, шанувальники.

Залишилась сама зі своїм болем і з Богом. Прийшло щире розкаяння, потім бажання висповідатися з цілого життя.

Бог зайняв найголовніше місце в її житті й у серці. Колись на найсучасніших автомобілях їздила по світі, шукаючи грішних утіх, а тепер щодня, на скромному інвалідному візочку, прямує до храму на св. Літургію. Щаслива, що хоч пізно, але все ж таки віднайшла зміст свого життя. Тільки одна рана ще не загоєна. Дуже хоче, щоб і син змінився, який став наркоманом і веде грішне життя (наслідує свою матір). Вірить, що Господь і йому, як Своїй дитині, не дасть пропасти. Багато молиться за нього, покутує...

 

ІЛЬКО

У св. Євангелії розповідається про паралізованого чоловіка, який лежав біля Силоамської купелі і чекав когось, хто йому допоміг би першим увійти у воду, щоб оздоровитися. А слабував він уже 38 років. Це досить великий проміжок людського життя. Іноді нам доводиться хворіти і полежати в ліжку тиждень чи два, і як нам це здається довго і багато!

Як за часів Ісуса Христа, так і сьогодні, хоч наука і медицина пішли далеко вперед, хвороби, а з ними людські терпіння не зникли. Якою мірою збільшується гріх і зло у світі, так само зростають і людські страждання.

Попросили мене піти до одного хворого, помолитися, висповідати, потішити добрим словом. Це було недалеко від нашого монастиря у Львові. Зайшовши до кімнати, я побачив старшого чоловіка, який лежав у ліжку: обличчя дорослої людини, а ріст дитячий...

Мене чекали. Сів я біля хворого, помалу розговорилися. Більше говорив він, розповідав про себе і своє життя. Йому 53 роки. І ось усі ці 53 роки він так і лежить... Голова та руки рухомі, а ноги – паралізовані.

Коли Ілько (так називався цей чоловік) був малим, то мама брала його на руки, виносила з другого поверху на вулицю, клала до візочка і гуляла з ним по вулиці, часом навіть везла на Високий Замок. Присутність люблячої матері, теплі промені сонця, спів пташок, багато людей, – все це розважувало його і він на деякий час навіть забував про свою недугу.

Але з часом мама постаріла, він став дорослим і вони все рідше могли виходити на вулицю, бачити Божий світ. Потім мама померла. Залишився сам. Правда, має дуже добру сестру. Щодня після праці вона приходить, доглядає його – миє, переодягає, годує, а тоді поспішає додому, бо має свою родину. Цілими днями Ілько залишається сам.

Питаю, чи не нарікає на таке страдницьке життя. Каже, що ні. Багато слухає релігійних передач – з України і Ватикану, знаходить духовну потіху. Молиться, трохи читає. Деколи загляне до нього хтось зі знайомих... І ось так не якийсь час, а ціле своє життя він, Ілько, – страдник…

Десь через два місяці після нашої зустрічі довідався я, що цей чоловік помер, відійшов до вічності. Скінчилась тихо і без нарікань його земна хресна дорога.

 

ЩАСЛИВИЙ ДІМ

Свята Тереза без терпіння не уявляла свого життя і часто говорила: "Господи, або терпіти, або вмерти!”. Вона також сказала: "Щасливий той дім (монастир), де є хоча б одна терпляча душа”. Ми ж запитаємо: "Чи є на світі хоч одна хата, де не було б терпіння?”. У кожну домівку час від часу заглядає страждання. Проте велика свята має на увазі геройську душу, яка з любов’ю, не нарікаючи, переносить терпіння, випрошуючи Божої ласки для інших, які її оточують.

Святий Вінкентій, засновник Згромадження сестер Милосердя, каже: "Більшу вартість має знесення без нарікання однієї зневаги, ніж піст на хлібі й воді протягом цілого дня”.

Під час моєї поїздки до Італії я відвідав місто Торіно, де знаходиться велика лікарня, яка займає більше десяти гектарів. Її так і називають – "місто у місті”. Засновником цього доброго діла був св.Йосиф Котоленго, який багатьох бездомних, хворих і вмираючих примістив у невеличкій хаті.

Сьогодні це мале гірчичне зерно розрослося у величезне дерево. Крім численного медичного персоналу цей шпиталь обслуговують понад 700 сестер-монахинь, близько 60 братів-монахів і близько десяти священиків. Крім того щодня приходять місцеві жителі: робітники і пенсіонери, щоб прислужитися (хто скільки може і чим уміє) хворим і немічним. Одні приходять у певний час, щоб допомогти їм помитися, інші – щоб нагодувати тих, які самі не можуть. А одна жінка, власниця магазину, щоразу, повертаючись з роботи, на столику біля ліжка кожного старенького кладе по два цукерки.

І, що цікаво, кожне монаше Згромадження Італії посилає своїх молодих братів і сестер до цього шпиталю на 40-денну обслугу хворих, щоб вони вчилися милосердя, співчуття і, можливо, вдячності Богові за дар покликання і здоров’я.

Пригадую, як у вересні 2004 р. проводив я реколекції для монахів Студійського Уставу в містечку Яремче. Між науками завжди було кілька годин вільного часу. Якось я пішов до міста купити фотоплівку. За прилавком стояли дві молоді жінки. Покупців не було і ми розговорилися про віру.

Одна з них сказала, що члени її родини раніше були не дуже віруючими. До церкви ходили рідко. Але Господь на їхню родину (зі сторони чоловіка) зіслав кілька важких випробувань. За короткий час померли три особи, яких він дуже любив. Це на чоловіка так вплинуло, що він тепер кожної неділі й свята, а деколи і в будні ходить до церкви, часто сповідається, вдома вранці й увечері щиро молиться. Навіть вона не завжди так робить...

Не оминуло терпіння і мій рідний дім. Хоч добре не пам’ятаю, бо був малим, але сьогодні часто згадую бабцю Агафію, батькову мати. Спочатку на носі у неї з’явилася злоякісна виразка, яка поволі з’їдала шкіру носа, а потім перекинулася на ціле обличчя – щоки, губи. Вкінці вже не було видно лиця, а одну суцільну рану, яка постійно нестерпно боліла.

Бабуня не хотіла, щоб ми знали, що її ця рана болить, тому часто міняла місце проживання. Мала чотирьох синів, – то в одного побуде місяць, то в іншого. Хоч я був тоді дуже малим, та пригадую, як мама говорила, прокинувшись уночі: "Напевно, бабцю дуже болить, бо стогне”.

Не знаю причини цих терпінь бабуні, але сподіваюся, що ці болі, які вона перенесла без найменшого нарікання, усій нашій великій родині ще й сьогодні допомагають іти назустріч Христові.

Одному священикові загрожувала повна втрата зору, а він без нарікань сказав: "Це велика ласка для мене. Маю надію, що ще страчу слух і тоді вже повністю буду думати тільки про Бога”.

 

ІВАН ДАМАСКИН

Часом настоятелі монастирів до ревних і побожних монахів ставляться досить вимогливо. Вони вказують їм навіть на їхні невеликі провини, намагаючись їм допомогти у ще більшому зрості до святості. До напівмонахів же, або, як дехто каже, "євромонахів”, які не дуже ревні у своєму духовному зрості, настоятелі, навпаки, не такі вимогливі. Бо такі монахи, зазвичай, не сприймають порад чи зауважень, шукають на свою поведінку оправдання, ображаються на зауваги, не хочуть поправитися. Такий стан триває довше чи коротше. Потрібно вибирати: змінюватися і працювати над собою або залишити монаший стан.

Своїх вибраних Господь різним способом випробовує, очищуючи, як золото у вогні. І чим достойніше місце має хтось посісти у Божому Царстві, то нехай приготується на велику пробу.

Одним із гарних прикладів є життя св. Івана Дамаскина. Будучи високим достойником на цісарському дворі, він полишає світську кар’єру і йде в монастир. Господь через настоятеля хотів усім показати, яку велику чесноту монашого духа він має.

І ось посилають його, щоб Іван ішов продавати кошики у тому місці, де його всі знали. Ціну на товар поставили набагато вищу, ніж у інших продавців. Цілий день він простояв з кошиками, але ніхто в нього не купував.

Хто його впізнавав, то сміявся з нього, жартуючи: "Дивіться, до чого дожився наш колишній міністр!”. Однак він не ображався, а навіть радів, що може хоч трохи уподібнитися до Христа Спасителя. Тільки пізно ввечері один його приятель викупив увесь товар у святого, щоб його звільнити.

Наслідуймо св. Івана в терпеливому зношенні Господніх досвідчень і добровільному впокоренні.

 

ДІВЧИНА З КАРПАТ

Якось після св. Літургії у Римській василіянській обителі (на Авентині) підійшла до мене на духовну розмову одна заробітчанка.

Історія її молодого життя уже повна терпінь і хрестів. Походить вона з карпатського села. Зі самого дитинства, скільки себе пам’ятає, батько часто випивав. Коли приходив додому, то всі діти з мамою мусили втікати, бо батько жорстоко над ними знущався. Через це часто доводилось ночувати по сусідах чи в стодолі на сіні. І так було, доки не пішла з дому до міста, на навчання і працю. Потім опинилася у Римі.

Питаю, чи має у душі ненависть до батька, гнів і образу, що таке нерадісне і чорне мала дитинство. "Ні, – каже, – зовсім не гніваюся, пишу листи додому, до мами і тата. Інколи якусь пораду батькові можу написати. Хоч я ще молода, та дивлюся на життя не так, як багато моїх ровесниць. Ці терпіння допомогли мені уникнути багатьох нерозважливих кроків у житті. Господь мене таким чином підготовляє до якоїсь місії. Навіть ці труднощі, які ми, заробітчани, зустрічаємо в Італії, для мене не є такими великими, як для багатьох моїх знайомих”.

Ось ще один приклад, як через терпіння та хрести Господь вміло провадить Своїх вибраних до досконалості.

о.Йосиф Будай, ЧСВВ
І ВИЙШОВ СІЯЧ