Гілки молоденької яблуні, уквітчані білим цвітом, тремтячи від весняного вітерцю, тор-каються шибки, і веселий пташиний щебет, що долинає через глухо зачинене лікарняне вікно, нагадує нам, що надворі буяє весна. Хочеться чимдуж вирватися з похмурих стін лікарняної палати, забути про біль і страждання, вдихнути на повні груди свіжого повітря. Але... Прогнози лікарів невтішні: стан моєї маленької дівчинки погіршується, медики губляться у здогадах щодо діягнозу і кажуть, що за останні кілька місяців не пригадують дитини у такому важкому стані.
Ще кілька днів тому моє дитя весело чеберя¬ло ніжками, тішачись весняними кульбабками, а тепер, зблідле і виснажене недугою, лежить на ліжку в гарячковому забутті.
-І що це за напасть така? - скрушно хитає головою санітарка, прибираючи в палаті. - Ма¬буть, доведеться зустрічати вам Великдень у лі¬карні.
-Не може так бути, що ні з того, ні з сього ди¬тина захворіла, - категорично стверджує старша пані, що прийшла відвідати свою хвору племін¬ницю. - Не инакше, як "поробив" хтось.
 - Треба вроки зняти і сорочечку дитячу до ворожки занести. І вам раджу, - простягає вона мені газету із рекламою "знаних цілительок". - А то, знаєте, ті лікарі ще до гіршого доведуть...
Кажу у відповідь, що лікарі роблять усе, що від них залежне, що треба покладатися на Бога, а не на сумнівних "цілителів", що, можливо, наші хвороби і випробування - це Божий до¬пуст, шлях до очищення душі, до глибшого розу¬міння сенсу життя, дарованого Богом, до зміц-нення віри...
Я промовляю ці слова із запалом і вірою, не¬зважаючи на скептичне налаштування жінки. Але тут у палату приходить лікар.
- Аналізи в дитини просто загрозливі, - по¬відомляє він мені. - Ми не хочемо вас лякати, але...
Моя віра у ту ж мить розчиняється у всеохоп¬ній паніці. "Що, що вартують ці всі чергові, за-вчені фрази про сенс страждань? - бунтується моє серце. - Який сенс у тому, щоб маленька дитина так страждала, і ніхто не міг зарадити цьому? Чому, чому, чому?" - терзає запитання. І раптом з якоїсь незнаної глибини виринає: "Не запитуй: «Чому?», а стверджуй: «Нехай буде воля твоя»".
Я повторюю ці слова спочатку автоматично, гарячково, то пошепки, то вголос, немов закли-каючи себе саму віддати все у Божі руки. Повто¬рюю раз, удруге, втретє. І відчуваю, що поволі заспокоююся.
Згадую 90-й псалом, хоч давно вже не про¬мовляла його, і на диво, відновлюю у пам'яті перші рядки:
"Ти, що живеш під Всевишнього покровом,
що у Всевишнього тіні пробуваєш,
скажи до Господа: «Моє прибіжите
і моя твердине,
мій Боже, на котрого я покладаюсь».
Він бо спасе тебе..."
З цими словами поринаю у недовгий сон.
Уночі стан моєї дівчинки погіршується, і ми кличемо священика, щоб уділив їй таїнство єле-опомазання. Я, тамуючи сльози, теж готуюся до св. сповіді та св. причастя, бо не знати, коли те¬пер зможу піти до церкви.
Вчорашній панічний страх минув, я мовби в якомусь забутті.
- Моліться! - простягає священик після уді¬лення тайн текст молитви за недужих.
"Зі сльозами на очах кличу: Ісусе, оздорови мою дитину... - читаю я. - Але не моя воля, а Твоя свята воля нехай діється, як Ти хочеш цю дитину покликати до Себе, я в покорі піддаюся Твоїй святій волі..."
- Ні!! - кричить при цих словах молитви усе моє єство. І сльози затуманюють увесь білий світ. - Ні, Господи, я не готова віддати її Тобі, я не готова! Чому моя маленька крихітка має вмирати, чому?
"Не запитуй: «Чому?», а стверджуй: «Нехай буде воля твоя»", - знов виринає з якоїсь підсві-домої глибини, і я, намагаючись перемогти біль своєї душі, через силу повторюю: "Ти, Ісусе, об¬дарував мене цією дитиною, тож, якщо бажаєш, я... готова, як Авраам, Тобі її віддати. Нехай діється Твоя свята воля... Лише молю Тебе, Іс¬усе, Боже мій, укріпи мене, щоб я не впала під тягарем болю, а вистояла у терпеливому піддані твоєї волі..."
Після уділення тайн несу доньку на крапель¬ницю - дворічна дитина дуже важко переносить цю довгу і болючу процедуру. Біля розп'яття, що чиясь дбайлива рука уквітчала у лікарня-ному кутку, пошепки кажу. "Проси у Бога здоров'ячка, Андріяночко, проси, щоб тебе не боліло". І сльози знову застилають мені зір... Але - о диво! - моя виснажена маленька дівчин-ка, що вже багато годин перебуває у важкому, хворобливому напівсні і не реагує на жодні сло¬ва, раптом підводить голівку і кволо махає руч¬кою: "Дай, Бозю..."
Радість охоплює моє серце. Бог вислухав мої молитви! Бог врятував мою маленьку, він повер¬нув мені її, як Авраамові його сина. Хоч Авра¬ам, не роздумуючи, пожертвував свою дитину, а мені коштувало таких зусиль сказати: "Нехай буде воля Твоя"...
.. .Андріянка, на подив медсестер, напрочуд легко відбуває усі виснажливі процедури, а по поверненні до палати міцно й спокійно засинає. Через кілька годин прокидається, підводиться з ліжка й уперше за останні дні усміхається...
Минає ще кілька днів, і ось лікар приносить нам радісну звістку: результати обстеження доб-рі, можете виписуватися... Але, треба бути до всього готовим, можливий рецидив, бо перебіг хвороби був якийсь незвичайний, одужання не¬типове...
Але мене вже не лякають ці лікарські сумніви. Я знаю причину цього "нетипового одужання"!
- Дякувати Богу! Будемо святити пасочку удома, - цілую порожевілі щічки своєї крихітки, і вона радо усміхається.
Я відчиняю вікно, і палату наповнюють весня¬ні пахощі, пташиний спів і білий квіт, що облітає з молоденької яблуньки.
... Подякувавши лікарям, звертаюся з молит¬вою до Господа - дякую за послані випробуван¬ня, що зміцнили віру, і за чудесне зцілення.
Виходимо надвір і серце наповнюється неви¬мовною радістю. Здається, з нами тішиться уся природа, що своїм буянням трав готується до світлого свята Воскресіння Господнього.
Люба Сосяк, 33 роки, м. Львів

"Я поспішаю жити" - Кіндратович Люба