Була неділя, вісімнадцятого червня року Божого двотисячного. Вам нічого не нагадує ця дата? Це один із найпам'ятливіших днів у моєму житті. День, коли якось по-особливому впливали на людей магнітні бурі, була підвищена радіація, відкрилась іще одна озонова діра чи стався якийсь незнаний катаклізм, що їх ми повсякчас провокує-мо своїм "пофігістським" ставленням до матінки-природи, — сказати не можу. Але щось, безумовно, вплинуло на нашу свідомість. Про це свідчив хоча б той невпорядкований рух мешканців у вісімнадцятому мешканні при вулиці князя Романа, 9, простіше кажучи, у моїй власній квартирі. Ми, п'ятеро, давали собі раду в трьох кімнатах й крихітному коридорі. За п'ятнадцять років нашого тут перебування ми освоїлись, як Робінзон на своєму пріснопам'ятному острові, уміли один одному не заважати, часами й узагалі не помічати чиєїсь присутности.
Того ж Божого дня ніхто не пішов на недільну літургію. Шарварку, який ми влаштували, світ не бачив: двосторонній рух у коридорі, втрьох готувати сніданок на газовій плиті, дивитись дві телепередачі, сидіти в Інтернеті й водночас розмовляти по телефону. Один одного дратували. Кожен споглядав на ближнього як на зловмисника, а то й потенційного злочинця, нагадували європейські вулкани, у яких піднялась лава й вони задумали вибухнути на радість дияволу — всі водночас. А треба сказати, що взагалі були ми надзвичай дружною сімейкою, щодня намагались лишень допомогти один одному, та аж ніяк не нашкодити.
Нині ж не могли дійти згоди. Ні на мить не вмовкав телефон. Донька Юстина секретарювала в Товаристві студентів-католиків "Обнова". Оскільки б'юра свого не мали, то координаційний центр був у нашій хаті. Треба сказати, що досі нікому це не заважало. Ми були в курсі всіх поточних справ організації, будь-хто міг прийняти і передати потрібну інформацію. Оскільки телефонні дзвінки здебільшого були до Юстини, я, підіймаючи слухавку, частенько говорив: "Особистий секретар панни Юстини слухає".
...Але під час великих катаклізмів, дивну природу яких ніхто ще не дослідив, стан свідомости у дивний спосіб перемінюється, люди починають говорити різними мовами, хоча здатні почути лишень самих себе...
Знову пролунав дзвінок, тепер уже у двері. До Юсті наступних двоє відвідувачів, двері мушу відчиняти я, бо вона вже має гостя та ще розмовляє по телефону.
— Це тут "Обнова"? — запитують двійко дівчаток, завантажені наплічниками так, що їх під ними й не видно.
— Хіба ж не видно? — відповідаю питанням на запитання.
— А ви хто ж будете? — запитують трохи здивовано.
— Трофейний динозавр, — випалюю перше, що приходить у мою перегріту злостивими думками голову.
Дівчата запитливо переглядаються. Тут з'являється Юстина:
— Заходьте, заходьте, дівчатка. Ви з Тернополя? Вибачте, що не зустріли.
"Обновлята" обновлюють мою кімнату двома столітровими наплічниками, вочевидь вирішивши, що кімната найбільше підходить для залу очікувань.
— Татуську, чи не зробив би ти дівчаткам чаю, вони з дороги, а я маю закінчити розмову.
— Швидше рак на Говерлі свисне, — відповідаю, демонструючи традиційну львівську гостинність, увічливість, інтелігентність і самоповажно відходжу.
Але куди подітись? У кімнаті син, ні на що не реагуючи, переглядає стрічку з Брусом Лі. Ще одне для мене випробування. Усе, що сам задумав тої неділі зробити, йде шкереберть!
— Боже, дай мені мудрости й стійкости все це винести. Дай мені любови, Боже, я ж мушу їх любити...
У коридорі моя вісімдесятилітня мати в нічній сорочці покрадьки пробирається до туалету, притримуючись за стіну. У неї висока температура — запалення сечового міхура. Допомагаю їй дійти, але туалет зайняли приїжджі щебетушки, що засіли поправити косметику, заодно затягнули баляндраси. А в хаті — ще й дружина хвора, у якої грип.
Урешті Юстина по черзі відпроваджує своїх гостей. Заплющивши очі, намагаюсь розслабитись, вкладаючи ноги на височенного рюкзака. Знову дзеленчить телефон. Слухавку не беру. Із сусідньої кімнати долинає дуже жвава розмова. Раптом:
— Антоне, — волає до брата Юстя, — ти на футбол ідеш? Грає тернопільська "Обнова" із нашою. Треба зорганізувати групу підтримки.
— Нєа. Маю передивитись Лі та нині повернути касети.
Слава Богу, в доньки вистачає глузду, аби не запрошувати мене... Десяток хвилин блаженної тиші, звичайно, якщо не зважати на виляски бійки темпераментного Бруса Лі.
Знову дзвінок у двері. По тупотінню й почутих словах тямлю, що в хату завітала "група підтримки". Дружно пройшли в кімнату. Матусі вдається непомітною ковзнути в туалет. Знеможено постогнує дружина.
Донька відчинила двері:
— Тату, нам треба швиденько виготовити транспаранти, аби підтримати свою команду. Ти б не знайшов для нас "ватману" та фарб?
Оце, здається, і є та остання краплина, той невдало перетятий дротик, що спричинює вибух. Думав сказати: "Чи ти, доню, несповна розуму, чи тебе засліпило, що не годна оцінити ситуацію? Нюхни нашатир! Прийди до тями, бо дістанеш прочухана, якщо всі домашні й усе, що відбувається в хаті, тобі до шмиги. Коли ота громадська робота заслонила тобі світ Божий, то забирайся з хати деинде!" Та всі ці слова не виражали мого справедливого обурення, усього того, що обов'язково треба було б виповісти. Як на мене, були не досить дошкульні для такої ситуації. Подумки добирав нових, бовваніючи, мов твержа, посеред кімнати в цілковитій мовчанці. Коли розплющив свої "праведні очі" й окинув нищівним поглядом своє недостойне дівченя, іскристою блискавицею пронизала голову думка: "Зроби навпаки!" Це якраз та нагода, про яку говорили на реколекціях єзуїти: "Коли стовідсотково упевнений у своїй правоті, зроби навпаки!". Важко дались перші слова:
— Маю я, звичайно, папір і фарби, зараз їх принесу... Але ж надворі дошить, то "ватман" вам у руках розлізеться. Маю трохи провощеного з одного боку паперу й фарбу ліпше взяти акрилову. Але навіщо я тобі все це балакаю? Давай текст і я вам швиденько все змалюю.
Коли малював плакати, то відчув, що роблю це не з обов'язку, а залюбки. Єзуїтська порада принесла користь передовсім мені, бо вулкан, що вирував у мені, раптово затих. У хаті відбувалося щось добре. Це засвідчував мій ентузіязм і добрий настрій, який дивним чином передався й усім домашнім. Грозова атмосфера змінилась на погідний день.
Наступного раннього ранку, коли вів свою зацікавлену розмову з комп'ютером, ніжні руки донечки мовчки обвили шию. А ще за хвилину її гарячі сльози добряче зволожили голову.
— Ти чого, доню? — повернувся, її заплакане личко опинилось в мене на плечі.
— Я дуже й дуже дякую тобі, таточку, за вчорашній день, — говорила крізь сльози. — Ніколи не думала, що ти зможеш так повестися. Що ти в мене такий прекрасний. Я увесь день ходила, мов по вуглинах. Знала, що все роблю не так. Але день такий удався, розумієш, як на зло, у хаті лазарет, а тут дзвінки без кінця й без краю. Та й люди поприїздили без попередження, а тут ще хлопці зателефонували, вони у гуртожитку живуть. Де б мали в неділю узяти той папір, фарби... Не було иншого виходу, як запросити їх додому. Я до тебе й підійти боялася, видавалось мені, що ти, немов та наповнена амоналом бочка, одразу ж зірвешся. Який ти в мене добрий, таточку! Вибач за мої такі думки! Я у всіх рідних за вчорашній день повинна попросити вибачення. Ви найкращі в мене, найдорожчі.
Добре, що не підіймала голову, бо угледіла б і мої сльози, які теж чомусь рясно зросили очі...
Декілька разів, особливо коли надто вже зважені й "праведні" думки обсідали мою голову, як горобці соняшник, і я відкривав рота, аби виповісти якусь "сакральну думку", в підсвідомості виринав безглуздий вислів "трофейний динозавр". І я чинив навпаки. Які благословенні результати... Просив у Бога, аби той динозавр поселився в мене назавжди. На жаль, на жаль...
Юрій Кирик
БОЖИЙ ДАРУНОК