У нашій сім'ї було шестеро дітей. Батько часто випивав, мама мусила на нас усіх заробляти. Спочатку я вчився в інтернаті, але потім ублагав маму віддати мене до звичайної школи. Втім, і там я не особливо вчився, часто прогулював уроки... Після дев'ятого класу подався до ПТУ. Деколи у мене виринало бажання вчитися, здобути добрий фах, але середовище, в якому я перебував, не сприяло цьому. У ПТУ я так і не до¬вчився - пішов на "Львівприлад" учнем майстра, щоб заробляти гроші. Потім почав працювати на заводі "Електрон" слюсарем. Вбогість і без¬радісні сірі будні у дома, батьків алкоголізм де¬далі більше пригнічували мене.
Я намагався якось знайти себе в житті, думав, що зміню роботу, товариство, все буде инакше, але на душі й далі був неспокій, незадоволення, розчарування. Я тоді ще не знав причини цього неспокою. Тепер знаю. У моєму серці була пуст¬ка, бо в ньому тоді не було Бога. І всі мої сподівання, що от-от має життя зміниться і я заживу весело й безтурботно, були самообманом.
Якось я знічев'я вештався вулицею і, проходя¬чи повз якийсь готель, звернув увагу на яскраву афішу, на якій було написано, що тут відбуватиметься з'їзд організації "Українська молодь -Христові". Підійшовши ближче і прислухавшись до розмови, зрозумів, що на з'їзді буде багато гостей з української діяспори. "Напевно, що ці дядьки з Америки та Канади мають при собі купу долярів, - майнула в голові думка. - А що, як і собі якось прилаштуватися на тому з'їзді та скористати з нього."
Тут же прогнав цю думку: "Та хто мене, ні¬кчему, туди допустить? Либонь, відразу розку¬сять мої наміри..."
Але ноги вже самі несли мене до середини готелю. "Можливо, вам потрібна допомога?" -спитав я в якоїсь старшої пані, і відчув, як мій голос зрадливо затремтів.
"Ми якраз потребуємо помічників, - привітно відповіли мені, на моє здивування, нічого не за¬підозривши. - Чи могли би ви роздати ось ці за¬прошення?"
Я був на сьомому небі від щастя! Таке поваж¬не зібрання, такі поважні люди, скільки священи¬ків зі всього світу, і мені довірили таке важливе завдання. Мені, людині з вулиці, повірили! Враз стало соромно за свої підлі наміри. Як я так міг! Немов спокутуючи свої гріховні думки, із запа¬лом кинувся до роботи. Працював, аж упрів. Упоравшись, прийшов за иншим завданням. Мене похвалили, і все єство моє сповнилося гордістю: виходить, я здатний не лише до чогось поганого, а й до доброго! Втіхи додав бланк з подякою, які вручили усім, хто допомагав при організації з'їзду. Я пригас його до грудей, немов найдорожчу річ у світі. На душі було радіс¬но й піднесено. З роздаткових матеріялів більше дізнався про організацію "Українська молодь Христові", почав ходити на її збори. "Чим ми можемо тобі допомогти?" - запитали мене якось у доброчинному фонді св. Володимира. І я чес¬но відповів: "Милом і порошком". Удома в мене скрізь панував бруд і сморід... Та домашня ат¬мосфера вже менше пригнічувала мене. У мене з'явилося потреба ходити до храму, виникло бажання вчитися... Я залишив завод і пішов до вечірньої школи, щоб здобути середню освіту. Хотів вступати до поліграфічного училища, але знову з'явилася думка: "Хто мене туди візьме? Без зв'язків, без грошей, та й як не крути, без особливих знань". Надумав піти у міський відділ освіти, просити, щоб посприяли моєму вступові. Показав там отой бланк з подякою. Він для мене був наче доброю рекомендацією, свідченням мо¬їх серйозних намірів. І мені як абітурієнтові з не¬заможної, багатодітної сім'ї посприяли - я став студентом технікуму. Дедалі більше віддалявся від своїх приятелів, які пиячили, дедалі глибше цікавився духовним життям. Якось мені запро¬понували поїхати у складі української делегації до Мюнхену на з'їзд християнських організацій. Буваючи в тамтешніх магазинах, мимоволі за¬уважив, що тут нескладно щось поцупити. Але тут же прогнав від себе цю думку: "З минулим покінчено назавжди!".
Жив я у помешканні священика. Удома у ньо¬го був невеличкий престолик. Якось, коли ніко¬го не було вдома, я запалив свічку і почав молитися. Молитва до Бога, що увійшов у моє серце, перетворивши одноманітне сіре, безрадісне іс¬нування на сповнене сенсу різнобарвне життя, линула з моїх вуст до небес і мені здавалося, що душа моя підноситься десь увись - там, де є ві¬чний спокій і щастя. Молячись, так і заснув біля того престолу - там мене і застав священик -господар помешкання.
Повернувшись до Львова, спитав тих, котрі колись довірили мені роботу на з'їзді УМХ: "Чо¬му ви повірили мені? Я був тоді вуличним хлоп¬чиськом з нечистими намірами".
"Неважливо, ким тим був тоді, важливо, ким ти є зараз", - відповіли мені.
Духовне життя все більше вабило мене, і я вступив до дяківсько-регентського училища. Піс¬ля першого курсу ми проходили практику у львівській церкві св. Михайла. Божа краса у спі¬ві монахів, тихе й розмірене монастирське жит¬тя зачарували мене. Я відчув себе Божою дити¬ною і вирішив піти до монастиря, щоб спокуту¬вати своїх колишні гріхи... Своїми молитвами в монастирі я хотів також випросити кращого життя для своїх батьків, братів, сестер... Зібрав речі у Великодню суботу і пішов...
У монастирі я пробув 6 років. Ніколи не шко¬дую за ними, не вважаю цей час втраченим - це був час глибшого розуміння себе, свого призна¬чення, глибшого пізнання Бога. Розпізнати своє покликання у житті часом дуже тяжко. Деколи здається: "Ось, це твоє". А потім, з плином часу розумієш: ти покликаний до иншого. Так було і зі мною. Напевно, треба покладатися не лише на власну інтуїцію, а й просити Бога, щоб Він допоміг розпізнати своє покликання. Не керу¬ватися імпульсивними емоціями (як я свого ча¬су, мовляв, у мене вдома пекло, а тут, в монас¬тирі - спокій й тиша), а спокійно все роздумати. І Бог допоможе зробити правильний вибір.
Добувши тимчасові обіти, я пішов з монасти¬ря. Далося мені це рішення нелегко, але усі свої сумніви й вагання віддав у Божі руки. Почав дякувати в одній із львівських церков. Там і по¬знайомився зі своєю майбутньою дружиною -Мар'яна прийшла до священика, якому малю¬вала ікони. З першої зустрічі ми відчули якусь особливу близькість. Та й долі наші були в чо¬мусь подібними... Коли глибше пізнали одне од¬ного, упевнилися у взаємних почуття - вирішили побратися.
Тепер виховуємо трьох діток. Я й далі дякую у церкві, Мар'яна малює ікони. Инколи, як за¬снуть наші малята, дивлюся на них і думаю, що я - найщасливіший чоловік у світі. Не знаю, як дякувати Богові за такий безцінний дар.
Згадую, як був злодійкуватим вуличним хлоп¬чиськом і як Господь виявив на мені свою лас¬ку. Соромно стає за свою юначу поведінку, але завжди згадую слова: "Неважливо, ким ти був. Важливо, ким ти є зараз". Господь, як той бать¬ко у притчі про блудного сина, чекає кожного з нас, обтяженого гріхами і немочами, чекає, щоб пригорнути до себе і обдарувати кращою част¬кою своєї небесної спадщини.

Ігор, 3О років, м. Львів
"Я поспішаю жити" - Кіндратович Люба