РІЗДВО ХРИСТОВЕ
Відколи Лука прийшов на світ, кожен раз із нагоди Різдва Христового він отримував від дідусів і бабусь, дядьків і тіток, від усіх близьких і друзів нашої родини іграшки та инші дрібні подарунки.
Коли хлопчик трохи підріс, ми почали практикувати спільне читання Євангелія, коментуючи прочитане, збагачуючи деталями, необхідними малюкові для розуміння, які, на мою думку, могли бути цілком правдоподібними. Одначе Луку вони ніколи цілковито не задовольняли, він і далі засипав мене запитаннями, пов'язаними з Різдвом Ісуса Христа. З точки зору дорослого, деталі, що непокоїли Луку, були другорядними, не вельми цікавими, але в дитячих очах вони набували особливої ваги: "Чи Мати Божа мала черевички для Ісуса? Чи в соломі були м'якенькі і теплі пера, такі, як ото зустрічаються у пташиних гніздах? Чи розпалював святий Йосиф вогнище? Звідкіля пастушки довідались, у якій саме стайні перебував Ісус?"
У відповідь на численні запитання сина я частенько змушена була визнавати, що не знаю, або що в Євангелії про це не написано. Лука сам доходив до розуміння багатьох речей, допомагаючи мені в улаштуванні вертепу. Багато відповідей він віднаходив у позах вертепних персонажів, бо майстер, що виготовляв їх, був менше доскіпливий, аніж я, в аналізі історичних документів. 1 тому історія народження Ісуса у Вифлеємі, прибуття пастухів і царів ставала пречудовою казкою, яка задовольняла живу дитячу фантазію.
Одначе я хотіла, аби Лука знав правду про походження різдвяних подарунків. Бо колись на собі переконалася, наскільки болісним може бути розчарування дитини, коли стає вона трохи старшою, й нараз відкривається, що це не Дитятко-Ісус приносить дарунки. Пригадала своє обурення, бунт, навіть відчуження, що утворилося поміж мною та Ісусом, нібито Він сам ошукав мене. Тому розповіла Луці щось на зразок байки, тремтячи при думці, що не зрозуміє її змісту. Але побоювання виявилися марними, він усе прекрасно зрозумів.
—    Чи знаєш, — запитала я, — чому Ісус покинув небо, прийшов на землю і жив серед людей?
—    Так, — відповів швиденько. — Тому, що Він любить нас. Пастушки теж любили Ісуса, і тому, коли Він народився, принесли Йому багато дарів.
—    Так само і троє царів принесли Йому дари. Згодом Ісус, проживши серед людей, помер за нас і повернувся на небо, до раю. Однак Він сказав нам, що якщо ми зробимо щось добре для одного із братів наших, то це означатиме, що зробили для Нього самого. Оскільки Ісуса вже немає серед нас на землі, тому ми, святкуючи Різдво Христове, замість обдаровувати Ісуса, як це робили пастухи і троє царів, обдаровуємо бабусь, дідусів, близьких, намагаючись побачити в них Ісуса. Те саме вони роблять й для нас.
Цю вістку Лука прийняв з ентузіязмом. Опісля, зодягнувши його у теплий плащик і вовняну шапочку, ми разом вийшли на пошуки подарунків для Ісуса. Луці дуже імпонувала роль пастиря, що шукає дарунки для близьких людей. Він вимагав від продавців, аби вибрані нами речі були якнайгарніше запаковані.
— Це подарунок для Ісуса, — з дитячою безпосередністю пояснював їм син, переконаний, що усі це зрозуміють. Продавці посміхались до нього приязно і з розумінням, ніхто не висловлював заклопотання чи здивування. І це, не знаю навіть чому, наповнювало мене радістю.
Лука, увійшовши у роль доброго пастиря, настільки захопився вибиранням подарунків, що перестав нагадувати мені про речі, які сам прагнув отримати.
Я раділа, коли бачила, що мій син зумів перемістити увагу зі своєї особи на инших. Не зважаючи на вік, він пізнав силу діяльної любови. Згідно з євангельською логікою, якій ми часто замало довіряємо, Лука осягнув радість душі, радість з того, що він дає иншим.
Одного дня, коли ми, повертаючись додому, поспішали до автобуса, Лука несподівано запитав:
-  Мамусю, чому набагато приємніше бути у ролі пастушків, аніж Дитятка-Ісуса?
У першу хвилю я взагалі не зрозуміла, про що йдеться. Лука очікувально споглядав на мене, дрібочучи поруч. Відповідь віднайшла просту і чітку:
—    Ісус створив наше серце на зразок свого, і тому ми щасливіші, коли даємо, аніж тоді, коли отримуємо.
Коли заходили в автобус, ми обмінялися з сином поглядами, сповненими розуміння.
ОТЧЕ НАШ
Було це весняної днини, коли через раптове потепління відчуваємо якусь особливу втому. Я мала владнати декілька справ і аж тоді запровадила Луку до парку, аби він трохи побавився на свіжому повітрі.
Лука був рухливішим, аніж зазвичай, й водночас — упертий і вередливий.
Дорогою додому я мало що не тягнула його за собою, утримуючи за зап'ястя. Нічого доброго це не віщувало. Нещодавно Лука ствердив:
— Коли мама не подає мені руки, а просто хапає (тут указав на власне зап'ястя) — це означає, що вона не задоволена мною, бо я був нечемним.
Так ми дійшли до східців, що вели до храму. Я відчула внутрішню потребу увійти всередину, аби трохи відпочити біля ніг Ісуса від усілякої суєти. Сказала Луці:
—    Нині у нас був, мабуть, не найкращий день, ходімо до Ісуса, попросимо у Нього вибачення за все і почнімо знову любити одне одного, як Він того прагне.
У погляді сина з'явилися здивовані іскорки. Але рішення моє схвалив й, полегшено зітхнувши, сказав:
—    Добре, мамо.
Увійшли до храму. Привітав нас холодний, повен спокою напівморок. Я приклякла, а Лука присів біля мене на лавці. Почала тихцем "Отче наш". Не встигла й закінчити молитви, як Лука сповз із лавки на долівку. На мармуровій підлозі відлунювали звуки швидких його крочків, він майже біг. Призупинивши молитву, підняла голову — шукала його поглядом. Побачила сина біля поставника зі свічками, він уже був звівся навшпиньки. Коли я підійшла до нього — встиг задути кілька свічок, а дві перекинув і поламав.
Декілька осіб, що були у храмі, обернулися і спостерігали за цією сценою. У кожному їх погляді відчувала, як мені здавалося, осуд. Вхопила Луку за плечі, і ми чимшвидше покинули храм. Лише коли вийшли — відпустила його. Йшла зашвидко, Лука мовчки дріботів поруч, та я не уповільнювала ходи. Почали спускатися зі сходів. Лука не оминав жодної сходини, висуваючи вперед завжди одну і ту ж ніжку. Хоч я не дивилася на нього, однак відчувала, що син не зводить із мене очей. Напевно, прораховував мою подальшу реакцію. Коли спуск закінчувався, підійшов ближче
—    Мамусю! — почав несміливо. Я трохи повернулася у його бік.
—    Мамусю, — повторив іще раз. — Я буду чемний, якщо мене поцілуєш.
Я різко обернулася до нього і холодно глянула. У ту хвилину навіть нуртувало відчуття, що не люблю його.
—    Як це?.. — розпочала.
Мала напоготові фразу: "Як можу тобі повірити? Ти завжди кажеш, що більше так не чинитимеш, а потім..." Пригадала й те, що не встигла відмовити "Отче наш" — "...і відпусти нам провини наші, як і ми відпускаємо винуватцям нашим...".
Знову глянула на Луку, він теж дивився на мене. Очікував. Блискавицею майнула думка: "А як же милосердя — Божа педагогіка? Скільки ж то разів під час сповіді у глибині душі прошу у Нього пробачення і обіцяю, що більше такого не станеться, а опісля... Однак, Він завжди мені вибачає. А тут переді мною мій маленький грішник, і я не хочу відпустити йому його провини?"
Чимало коштувало мені зусиль, аби нахилитись і поцілувати повнощоке личко, бо гнів усе ще не втишився у мені.
І сталося чудо. Здалося, що душа звільняється від ярма, що тягар, який увесь день висів наді мною, тане.
Лука мовчки вклав долоньку у мою руку. Так ми дійшли аж додому, відчуваючи дивну легкість і спокій на душі.
Того вечора Лука, аби задовольнити мене, демонстрував чудеса працездатности і послуху —допоміг вилущити горох, накрити стіл, скласти простирадла, які ми разом здійняли з балкону. Кожен наш рух, здавалося, був сповнений гармонії.
ДОБРА СМЕРТЬ
Два дні відділяли нас від Різдва. Луці вже минуло три з половиною роки. Ми щойно завершили нашу мандрівку по магазинах у пошуках різдвяних подарунків для близьких і їхали у переповненому автобусі до бабусі мого чоловіка. Аби втримати рівновагу, доводилося докладати чимало зусиль. Однією рукою я пригортала Луку, иншою притримувала горщик із великою квітучою рослиною — дарунком для бабусі. Крізь листя й квіти виднілося кругленьке личко Луки. Трохи затиснутий опасистим пасажиром, син із викривленим голубим беретиком на голові виглядав досить кумедно, але споглядала на нього з ніжністю.
Нахилившись до сина, мовила:
—    Чао, Лука!
—    Чао, мамусю! — посміхнувся у відповідь. Звільнилося одне місце — маленька затишна
оаза біля вікна. Я підштовхнула туди Луку. Опісля й сама присіла зі своїм вазонком.
—    Ідемо до бабусі Франчески, — нагадала. — Будеш там чемно поводитися, правда?
—    Так! — пообіцяв повагом.
У бабусиній домівці було безліч маленьких пречудових дрібничок, дуже старих і дуже делікатних, які, мов магнітом, притягували Луку, а в мене, коли він до них наближався, будили занепокоєння.
—    Знаєш, — мовила до нього. — Ми їдемо до бабусі, аби сказати, що дуже її любимо, а ти, щоб це довести, складеш їй найкращі побажання.
Лука слухав мене, піднявши голівку і дивлячись широко розплющеними очима. Нараз відвернувся до вікна. Видавалося, що на хвилину запав у глибоку задуму, а опісля, вочевидь задоволений, мовив повагом, як особа, що хоче повідомити щось важливе:
—    Якщо насправді маю скласти гарні побажання, то... побажаю бабусі доброї смерти.
—    Тільки не це, Лука! На милість Божу, перестань! — майже вигукнула.
Ось уже десять років бабуся Франческа отримувала листи, написані донькою від імени давно вже померлого брата. Річ у тім, що старенька панічно боялась смерти, на кожну вістку про смерть старших осіб, своїх ровесників, реагувала драматично. Нещодавно, довідавшись про серйозну хворобу своєї знайомої, вона мало що не захворіла сама.
Лука, щиро здивований моєю реакцією, запитав з дитячою безпосередністю:
—    Чому, мамо? Хіба бабуся аж так боїться смерти? Чому їй не порадіти, що піде до неба разом із Кеннеді і Святим Отцем Іваном? (Лука дуже поважав цих двох осіб).
—    Бачиш, — намагалася йому це якось пояснити. — Ти з Ісусом у близьких, приятельських стосунках. Ти знаєш, що небо Він приготував, аби усіх нас ощасливити, воно найпрекрасніше з усього, що тільки можемо собі уявити, але бабусі, можливо, про це ніхто не розповідав.
— Якраз для того ми їдемо, аби їй про все це розповісти. Тоді вона радітиме своїй смерті!
Ця беззаперечна, категорична логіка малого Луки дозволила багато чого зрозуміти мені самій. Пізніше, коли я залишилася з бабусею наодинці, власне наша розмова з Лукою в автобусі заохотила мене, аби усі ті постулати викласти їй у грайливій і легкій формі. Це поклало початок моїх із нею ближчих стосунків. Я мала нагоду розповісти їй про Ісуса, про Євхаристію, про те, що Ісус є нашою надією і радістю, що тільки од Нього можемо очікувати допомоги.
Раніше бабуся панічно боялася візиту священика — вважала його якби віщуном смерти, тепер сама захотіла цієї зустрічі. А коли вона відбулася, наполягала на частіших відвідинах, бо мала з ним обговорити багато справ. Бабуся часто приступала до сповіди і просила священика, аби у святому причасті приносив їй Ісуса. Коли стан її погіршився, незадовго перед смертю як цілком природну річ прийняла таїнство єлеопомазання.
БОЖА ВОЛЯ
Лука забавлявся з іграшковими солдатиками у себе в кімнаті. Я ж, нарешті закінчивши порядкувати, присіла й відкрила Євангеліє. Хотіла зосередитися, аби уможливити контакт із Богом.
 Потихенько двері, що вели в коридор, прочинилися, і в шпарину просунулася голівка Луки:
—    Що поробляєш, мамусю?
—    Читаю Євангеліє.
Лука, лишень раз ковзнувши у своїх блакитних фетрових капцях по відполірованій підлозі, уже був поряд, усівся на килимі біля моїх ніг і рішуче мовив:
—    Почитай і мені!
Я часто читала йому Святе Письмо для дітей.
—    Це не твоя книжка, — пояснила. — Тобі почитаю трохи пізніше.
—    Ні. Почитай мені зараз!
Отож я почала поволі читати: "Як вам здається? Один чоловік мав двох синів. Звернувшись до першого, він мовив: «Піди, дитино, нині працювати у винограднику». Той озвався: «Піду, Господи», — і не пішов. Звернувшись до другого, сказав так само. А цей відповів: «Не хочу». Але потім, розкаявшись, пішов. Котрий з двох учинив волю батька?" (Мт. 21, 28-31).
—    Той другий, — відповів одразу Лука, не даючи мені закінчити.
Пізніше, якби заполонений иншою думкою, встав і повернувся до своєї кімнати. Незабаром почула, що наспівує пісеньку, почуту у садочку.
Декілька днів по тому, коли звечоріло, я приготувала вечерю і гукнула сина. Почула швидкі кроки у коридорі, і за хвилину Лука вже стояв у дверях.
—    Прибери свою кімнату, поскладай забавки,
незабаром повернеться татусь і сядемо вечеряти.
Лука невдоволено скривився:
—    Мамо, ти ж знаєш, я весь день бавився і дуже втомився. Мені не хочеться зараз складати
забавки, зрештою, я ще й гри своєї не закінчив!
—    Добре, роби, як хочеш.
За хвилину стіл було накрито і я пішла вимити своєму дитяті руки. Кімната була повністю прибрана. Лука саме підняв мале слоненя, що лежало неподалік вікна.
—    Як же це? Адже ти казав, що не маєш охоти до порядкування!
—    Так, — відповів Лука, зітхнувши. — Але знаєш, я схожий на того сина, про якого ми читали в Євангелії, і який сказав, що не піде працювати, але потім виконав Божу волю.
КЕННЕДІ
Того дня ми, як завжди, читали розділ зі Святого Письма для дітей, а саме притчу про виноградарів-убивць (Мт. 21, 33-40).
Лука сидів, опершись ліктями на маленький розкладний столик, на якому зазвичай малював. Слухав уважно. На його чолі можна було угледіти три маленькі зморшки — ознаку великого напруження й скупчення думки.
Читання затягнулося, бо Лука щохвилини перебивав черговим запитанням, з'ясовуючи те, що йому було незрозуміле: "Чому слуги не хотіли віддати землі, яка їм не належала? Чому власник, коли побачив, що злі люди повбивали його слуг, усе ж послав свого сина?"
 Почала пояснювати йому, що власником виноградника є Бог, і що син власника...
—    Так, так, знаю — це Ісус! Якого бичували й "умерли".
—    Якого вбили, — поправила я.
—    Так, Його вбили, — повторив нетерпляче. — Недобрі люди, які чинили зло, хоч Ісус просив, аби вони були добрими.
Розмова протікала досить хаотично, але Лука був задоволений, бо все для себе з'ясував, усе зрозумів. Врешті ми дійшли до запитання, вміщеного в кінці розділу: "Коли повернеться виноградар, що вчинить із цими робітниками?"
Лука із задоволенням, буцімто в його владі було карати злих людей, переконливо мовив:
—    Поб'є й вижене їх.
Коли я визнала, що учні так само відповіли на запитання Ісуса, це не справило на нього великого враження. Тоді до мене дійшло: у дітей є таке глибоке почуття справедливости — вони завжди прагнуть, аби погана людина була покарана, і вважають це самозрозумілим.
Для Луки розмова була закінчена. Встав, узяв коробочку олівців, великий аркуш обгорткового паперу і намалював блакитне небо з білими та рожевими круглястими хмаринками.
Минуло декілька днів. Одного пополудня Лука сидів у своєму плетеному з лози кріселку і переглядав телепрограму для дітей. Був вбраний у блакитний халатик з великою кишенею у формі палітри. Нараз трансляцію перервали, і диктор сповістив про замах на Джона Кеннеді, про те, що поцілили у нього двома кулями, і пораненого відвезли у лікарню. У той час я саме прасувала. Враз почула, що Лука мчить коридором. Не встигла навіть здивуватися, що він залишив місце біля телевізора. Вбіг схвильований:
—    Мамо! Мамо! — крикнув, і неспроможний був вимовити більше жодного слова.
Підхопила його і піднесла до свого обличчя:
—    Що сталося, моя мишко?
—    "Умерли" Кеннеді!
Нараз, міцно тримаючи мене за шию, почав розпачливо плакати. Лука відчував до Кеннеді нікому не зрозумілу дитячу симпатію. Зазвичай, діти пов'язані глибокими почуттями лише з тими особами, з якими контактують безпосередньо. Ця виняткова любов сина дуже нас дивувала. Ще як був цілком крихітним, на кожній фотографії у газеті розпізнавав свого "улюбленого політика" і з гордістю проголошував, вказуючи пухким пальчиком: "Це — Кеннеді".
Згодом радіо й телебачення повідомили, що Кеннеді помер. Важко було приховати це від Луки. Мало того, він щоразу вимагав нових подробиць, дорікав поліції, що не змогли нічого зробити, а також людям, що дозволили його вбити.
Я не знала, що й чинити з такою "політичною заангажованістю" малюка. Коли врешті на екрані поміж двома поліціянтами з'явився вбивця президента — Освальд, Лука, випрямившись на увесь зріст й ґвалтовно піднявши у пориві люті руки, почав викрикувати:
    Поганий! Поганий! Врізав би йому кулаком! Знайшовши якийсь привід, ми таки вимкнули телевізор, але наступного дня, перебуваючи у домі сусідів, Лука випадково довідався, що Освальда вбили. В особі його вбивці син одразу віднайшов героя, вартого найбільшого захоплення, і сказав мені:
—    Бачиш, мамо? Він справді вчинив добре!
Хто з нас, дорослих, інстинктивно не обурювався би так само? І я також, коли побачила фотографію убивці Кеннеді, відчула до цієї людини лише антипатію й погорду. Проте зараз, спостерігаючи, як інстинкт месника щораз більше опановував маленьку душу сина, на перший погляд виправдано, почулася пригніченою й сумною.
—    Лука, — розпочала. — Не слід так говорити! Освальд справді здійснив страшний вчинок, але ми не можемо його ненавидіти. Він не любив Джона Кеннеді, і це огидно, бо усі ми повинні любити одне одного, але коли й ми почнемо ненавидіти Освальда, що ж діятиметься? Ненависть буде поширюватися і ставатиме усе більшою і більшою. А Ісус не хоче, аби ненависть поширювалася. Ісус прагне, аби поширювалось що...?
Лука дивився на мене, і помітно було, що замислився. З позиції чотирирічної дитини заново аналізував ситуацію, думав над відповіддю.
—    Любов, — промовив врешті, опустивши очі, якби говорив щось супроти власної волі.
—    Так, справді. Якщо ти сам дійшов до такої думки, знаєш, що зробимо зараз? Помолимося за Освальда. Хто знає, можливо перед смертю він зрозумів, що набагато краще є любити, аніж ненавидіти та вбивати.
Коли ми спільно відмовили молитву, я почулася спокійнішою. Видавалося, що таке рішення задовільнило як мене, так і сина.
Минуло ще два дні. Був вечір. Лука закінчив витинати малих звіряток, що їх віднайшов у якомусь часописі. Я пов'язала йому на шию серветку.
—    Досить, мишко, — сказала, забираючи з його рук ножиці і підбираючи скравки паперу. — Час вечеряти. Вранці зможеш продовжити гру.
Без слова протесту, якось розсіяно він присів на краєчку кріселка.
—    Мамо! — мовив нараз. — Ти казала, що Рубі недобре вчинив, караючи Освальда за вбивство Кеннеді, а в Євангелії господар побив і вбив... як там їх називали?
—    Наймитів, — відповіла механічно.
Я відчула, що надійшла відповідальна, поважна мить.
—    Так, наймитів, — продовжував, — які вбили його слуг і його сина. Здається мені, що господар добре зробив, покаравши їх, чому ж тоді Рубі вчинив недобре, вбиваючи Освальда?
На якусь мить я розгубилася. Зате упродовж наступних кількох секунд запізнала всю силу світла, яке батьки отримують від Бога, аби добре виховати своїх дітей, бо відповідь, що прийшла мені на думку, була настільки неочікуваною, аж сама здивувалася.
—    Бачиш, Лука, якщо якась мама має кількох дітей, і одне з них зробить ганебний учинок, або скаже щось гидке, хто, на твою думку, мав би спам'ятати і покарати цю дитину, брати чи мама?
—    Мама, — відповів Лука впевнено, без хвилі задуми.
—    Звичайно ж, — підтвердила я. — Бо це мамі Бог довірив дітей, аби виховала з них добрих людей. Так само й господар виноградника знає, що добре, а що — зле, і Він сам, своєю волею, карає наймитів. А яку владу мав Рубі над Освальдом? Був якби його братом. Не йому належало виміряти кару!
—    Ай справді.
Ця відповідь переконала хлопця, з нею він внутрішньо погодився. Вмостився зручніше на кріселку й з усмішкою почав вечеряти.
ЧОБІТКИ
Із взуттєвого магазину ми вийшли уже досить пізно, я поспішала, бо треба було купити щось на вечерю.
Лука біг попереду, витворяючи довгі викрутаси і наспівуючи. Зупинявся, підносив якомога вище ніжку, вигукуючи:
— Мамо, поглянь, як вилискують!
Ми купили пару чорних гумових чобіт на сльоту, і хлопець не міг ними натішитися. Він раптово відбігав і так само швиденько повертався до мене. Радісно кидався на шию з вигуками:
—    Ці чобітки такі самісінькі, як у ковбоїв! Він знову бігав, підстрибував і намагався
найменшу калюжу розбризкати по цілому тротуару. Зорив на мене усміхненими очима, підозрюючи, що я не схвалюю його забав, але й не бороню, аби не зіпсувати йому дитячої радости. Так ми дійшли до лікарні. До входу провадив стрімкий підйом. Лука, не зменшуючи швидкости, вбіг нагору, обернувся і глянув на мене. Від натуги щічки його порожевіли.
—    Дивися, мамусю, як я біжу у своїх прекрасних чобітках. Як кіт у чоботях!
Коли я підійшла до нього, дихав пришвидшено, як марафонець наприкінці дистанції, а обличчя ясніло від щастя.
—    Які гарні ці чобітки! — захоплювався. — Мамо, чи можна їх і вдома носити? А дозволиш мені їх завтра взути до садочка?
—    Синку, ти надто ними захоплюєшся. Не можна аж так прив'язуватися до пари чобіток. Так само, як і зодягати їх на щодень. Швидко знищаться, зрештою, виростеш, стануть тобі малими. Не можна повсякчас думати лише про свої чобітки!
Розмірковуючи так уголос, дуже логічно і по-дорослому я, напевно, щось зіпсувала. Зрозуміла це тільки згодом. Лука якусь хвилину розчаровано споглядав на мене. На щастя, зреагував у типовий для себе спосіб.
—    Ну що ж, добре, — зітхнув. — Але тепер дозволь мені натішитися тими прекрасними чобітками. Живімо сьогоднішнім днем, навіщо думати про те, що колись вони постаріють!
Я вибухнула сміхом, взяла дитинча за руку, і ми разом пробігли останній відрізок шляху, голосно щось вигукуючи й співаючи.
ДОБРАНІЧ, СИНКУ!
Повечеряли, і Лука пішов у свою кімнату, аби укластись до ліжка. Зазвичай, як тільки встигав пірнути під ковдру, я підходила до нього, сідала на краю ліжечка, і починалася розмова. Часто і Піно приєднувався до нас. Лука оповідав про всі події, які трапилися упродовж дня, про "відкриття", які встиг сьогодні зробити, про забавки і друзів. Але передусім, завдяки дружній атмосфері, яка панувала у нашій родині, ділився своїми проблемами, ставив запитання, повертався до певних епізодів минулого дня, щиро визнавав свої провини. Казав:
— Якщо не розповім мамі про все, що сьогодні зробив, — не зможу спокійно заснути.
Проте того вечора чогось навмисне отягався. Й у мене не було особливого бажання підходити до нього для спільної молитви. Увесь день вередував, дісталися мені від нього самі лише капості. Узяла зі столу гірку тарілок, які треба було перемити, поклала у гарячу воду, насипала порошок. На поверхні з'явилися малі різнокольорові бульбашки і тріскали одна за одною.
Лука не відважувався мене покликати. "Добре, що відчуває свою провину, вранці попросить вибачення і буде поводитися чемніше..." — переконувала саму себе. Проте не давала спокою инша думка, яку намагалася прогнати якнайдалі: "Нинішнього вечора Лука потребує мене, як ніколи". Витерла фартухом руки і попрямувала у кімнату сина.
Учора під вечір Лука, якому мій родич читав дитячу Біблію, прибіг до мене захеканий:
—    Мамо, — сказав стурбовано.— Дядько прочитав мені дивну історію з Євангелія.
І не дочікуючись ознак зацікавлення з мого боку, почав швиденько, по пам'яті, цитувати почутий уривок, який був для нього незрозумілим: "Уранці, повертаючись до міста, Він зголоднів. Побачивши одну смоківницю край дороги, Він підійшов до неї, та не знайшов на ній нічого, крім самого листя, тож сказав до неї: «Нехай повік не буде з тебе плоду!» І негайно же смоківниця всохла" (Мт. 21, 18-19).
У тому місці Лука, акцентуючи на слові "всохла", затримався, а оскільки зауважив, що дивлюся на нього запитливо — мовив:
—    А отже, Ісус карає тих, котрі не видають плодів!
Аби переконати його у цьому, ми разом пригадали ще багато прикладів про те, що Ісус дарує нам багато благодати, але вимагає від нас якоїсь віддачі, щоб ми не уподібнювалися до смоківниці — буйної, прекрасної, із соковитою зеленню, але без плодів, які могла б приносити. Такий підхід завдяки його дитячому, а відтак сильному почуттю справедливости, дуже йому сподобався, і він повернувся до своїх забав спокійний і задоволений.
Зараз лежав у ліжечку із широко розплющеними очима, закладеними під голову ручками, задивлений у темінь ночі. Я ледве бачила його у мороці, бо прийшла з освітленого коридору. Присіла на низькому кріселку біля його ліжка і відразу ж відчула полегшення. Еманація спокою, здавалося, йшла від подушки сина.
—    Як почуваєшся, синку? — запитала тихенько.
—    Зле, — відповів коротко. Але можливість порозмовляти зі мною, вочевидь, окрилила його.
—    Чимось невдоволений?
—    Так. Бо сьогодні було огидно... Запала довга мовчанка, упродовж якої, як
мені здавалося, Лука подумки перебирає кожну хвилину минулого дня і робить із них звіт.
—    Ох! — врешті важко зітхнув. — Коли б Ісус прийшов нині ввечері і глянув на мене, напевно б сказав: "Немає тут жодного плоду!".
Я мовчала, аби не спостеріг, що його щире визнання розсмішило мене.
—    Але я, — вибухнув раптово, — викинув  усе листя, і зараз з'явиться смоква.
Він вислизнув з-під ковдри і повис у мене на шиї.
—    Добраніч, мамусю!
За хвилину уже знову лежав у ліжку. Я вкрила його ковдрою і ніжно погладила по чолі:
—    Добраніч, синку!
 
РАЗОМ ДО НАШОГО ОТЦЯ
Під час обіду, коли я розрізала м'ясо на тарілці Луки і водночас розмовляла зі своїм чоловіком Піно, у нас несподівано дійшло до непорозуміння. Ішлося про прийняття певного рішення, яке стосувалось сина.
Я мала свою концепцію, свій план, і замість того, аби спокійно усе обговорити, почала, підвищуючи голос, висловлюватися надміру гостро, рішучо. А щонайгірше — це відбувалося у присутності Луки.
Після обіду чоловік пішов до праці, і ми, як зазвичай, попрощались з ним у дверях.
Отож, залишилась з Лукою вдома, зайнялася домашніми справами. Лука трохи побавився, зробив уроки й сів переглядати телепрограму для дітей. Усе йшло як належить, у звичному ритмі. Але мене не покидало почуття ніяковости. Навіть не могла, як завжди, перевірити, як син виконав завдання, щось підказати, підправити... Видавалося, що не маю на це морального права.
Під вечір гукнула сина, аби пішов зі мною на св. Літургію. Ми вийшли з дому. Коли входили в храм, Служба Божа тільки-но розпочиналась. Я помітила у сповідальниці священика і, не замислюючись, підійшла. Хоч не мала у тому конечної потреби, однак не могла б наблизитись до Ісуса у Пресвятій Євхаристії, попередньо не звільнившись від почуття провини, що не давало мені спокою ціле пополудня. Лука сумирно всівся на кріселку і чекав на мене. Коли я повернулася після сповіди, він сидів на тому самому місці, з рученятами, складеними у молитві. Його ніжки, мов маятник, коливалися уперед і назад. Округла лінія щоки підкреслювала лагідність милого личка. Я відчула, що мушу ще щось зробити, аби запанувала повна гармонія між мною і світом.
—    Синку!
Глянув на мене запитливо, але спокійно.
—    Хочу попросити у тебе пробачення. Сьогодні за столом, коли ми розмовляли з татусем, я була занадто роздратованою і не подала тобі прикладу справжньої любови. Хочу, аби ти мені пробачив.
Лука дивився на мене широко розплющеними очима. Був здивований. Раптом усміхнувся. Не зумію переказати, що тоді відбулося. Усмішка як усмішка, але здавалось мені, що в очах сина, немов у дзеркалі, побачила його душу.
—    Я уже тобі вибачив! — вигукнув. — Взагалі, то я мав би просити у тебе пробачення, бо усе сталося через мене.
Я не чекала на відповідь, тим паче на таку, але власне це дуже хотіла почути. Коли повернулися  дала йому деякі завдання по дому. Він одразу ж їх виконав. Внутрішнє порозуміння, особливий контакт, що запанував між нами, були невимовно прекрасні.
"Мама й тато можуть помилятися, вони недосконалі. Досконалий лише Бог," — цю думку Лука засвоїв змалечку. Як і те, що своїм християнським життям ми робимо лише потуги на шляху до досконалости, аби бути як Отець наш у небі. Він є зразком для всіх. Так і в родині: ми є ніби братами, які допомагають собі навзаєм, аби ставати щораз кращими. Однак батьки отримують особливий дар від Бога, щоб могли виховувати дітей, і цю нашу "перевагу" Лука добре розумів і шанував.
Того вечора краще, аніж будь-коли, я зрозуміла, що визнаючи перед сином свою помилку, не втратила авторитет, навпаки — ще більше утвердила його. Знову почулася у своїй тарілці. Мої прохання й зауваги звучали впевнено й переконливо. Та й Лука виконував їх із задоволенням і без вагань. Відчувала, що це не я вимагаю чогось від сина, але що через мене висловлюється Божа воля.
ПОВІНЬ
Телефон задзеленчав саме у ту мить, коли я протирала у спальні меблі. Телефонувала моя мама. Вона часто це робить, аби привітатися і довідатись про наше самопочуття. Однак того ранку розмова тривала довше.
— Знаєш, — розпочала мама. — Все ж сучасні діти дуже відрізняються від колишніх поколінь. Пригадую, коли ви були маленькими (мала на увазі мене з братом), все виглядало набагато простіше. Якими зосередженими були ви у день першого причастя! Ходили до храму на катехизацію, але не ставили стільки запитань, стільки сумнівів не зароджувалось у ваших головах. Знаєш, що повідомив учора Фабіо (другий зряду синок мого брата)? Сказав, що не полюбляє ходити на катехитичні науки, бо не розуміє дуже багатьох речей. Як може сестра-монахиня говорити, що Ісус безконечно добрий, що любить нас, коли помирає стільки невинних дітей, виникають щораз нові повені й війни. І так каже восьмирічна дитина! Що робити з такими дітьми?
—    Те, що малюки мають свої проблеми, і відчувають потребу якось їх розв'язати, не вважаю за зло, — відповіла я несміливо. — Звичайно ж, на тих, хто ними опікується, лягає ще більша відповідальність.
По обіді Лука на шкільний урок релігії мав вивчити "Вірую". Коли вже почувся упевненим у своїх знаннях, прийшов до мене і сказав:
—    Повторю тобі, перевір, чи добре засвоїв. Я визнала, що таки добре.
—    А тепер став мені запитання, аби переконатись, чи усе зрозумів. Зазирай сюди — вказав мені на останню сторінку, де було пояснення кожного пункту.
Поставила йому декілька запитань. Лука відповідав упевнено, вносячи особистий аспект, інтерпретував сказане, значно доповнюючи й розширюючи відповіді, подані у книзі. Я була вражена. Відчувалося, що усе перейшло через його серце, було внутрішньо ним прийняте і стало його особистим переконанням. І тут мені спала на гадку розмова з мамою. У голову прийшла авантюрна думка:
—    Слухай, Лука, бачу, що ти добре підготувався. Чи можеш відповісти мені на одне запитання?
—     Так — відповів одразу.
—    Хотіла б довідатися про твою думку стосовно однієї справи.
—    Якої саме?
Він був виразно гордий, що я запропонувала йому взяти участь у поважній розмові. Досі, повторюючи заданий урок, стояв попереду мене і бавився книжковою закладкою. Зараз же наблизився до крісла і присів.
—    Послухай, — розпочала. — Ми завжди твердимо, що Бог нас любить, що Бог є любов'ю, але як це погодити з фактом, що часто через нещасні випадки помирають малі невинні діти, у світі повсякчас виникають війни і повені, які завдають страхітливих лих.
Я ще не закінчила, коли у Луки заблищали очі і він із запалом почав пояснювати:
—    О, дуже просто! Що стосується дітей, які помирають, то все зрозуміло: адже вони йдуть до неба! Бог їх любить і хоче мати біля себе! Війни? ... Війни існують, бо ж Бог обдарував нас свободою, і ми можемо обирати — або добро, або зло. І Бог... пригадуєш, мамо, притчу про добре зерно і полову? Господь дозволяє їм вирости аж до кінця.
Слухала його роздумування із завмиранням серця. У цю хвилину Лука зробив паузу і глянув на мене. Хотів переконатися, чи задовільняє мене його відповідь.
—    Так, це правда, — відповіла я. — Але що скажеш про повені?
Вагалася, чи добре роблю, ставлячи перед Лукою запитання, над яким, можливо, і не задумувався ніколи. Одначе я відчувала, що маю продовжувати. Треба дати відповідь маленькому сину мого брата, пояснення, яке зродиться у дитячому розумі, він сприйме набагато краще, аніж від дорослого. Це для нього прозвучить набагато переконливіше...
—    Війни, — продовжила я. — Справді справа людських рук, але повені — ні. Це сили природи, створені Богом, спричинюють нещастя і людські жертви.
Чекала із занепокоєнням. Лука відповів не відразу. Долонькою прикрив собі очі і сказав:
—    Почекай хвилину, бо тут справа трохи важча.
Опісля раптово підвів голову, очі знову запалали.
—    Не знаю, чи це саме так, але думаю, що Бог допускає це, аби розбудити серед людей взаємну любов. Ти, мамо, певно сама бачила по телевізору, скільки людей віддавали свою одежу, їжу, гроші тим, хто потерпів від повені. Коли б не було повеней, усі ці люди затримали б ці речі для себе і не зробили б стільки добрих, милосердних учинків, завдяки яким підуть до неба. Вони, може, забули б, що треба любити ближніх, так як того прагне Ісус.
Лука продовжував говорити, а я від усієї душі складала подяку Господу за світло, яким наділив мого хлопчика.
Маріель Джортана, Лука, Citta
Рим, 1969.