Кожна людина у своєму житті має обов’язок і завдання виконати місію, покладену на неї Божим Провидінням. Ті обов’язки бувають різні-прерізні. Одним із найвідповідальніших і найважчих завдань є добре і правильне виховання дітей. Батьки відповідальні за працю і сівбу, а не лише за жниво.
Коли ж починається виховання дітей? Існують різні думки і погляди. Одні вважають, що виховання починається вже зі зачаттям дитини у лоні матері, тому радять батькам, особливо матерям, правильне харчування і життя без нервових стресів. Інші кажуть, що починається тоді, коли дитина з’являється на світ, ще інші – коли дитині виповниться 6-7 років, бо тоді вона вже починає аналізувати і розрізняти добро і зло. Дехто каже, що не треба акцентувати увагу на вихованні, бо коли дитина стане дорослою і самостійною, тоді сама визначиться, що і як їй чинити.
Один аналітик сказав, що процес виховання дитини починається ще за 20 років до її народження. Як це розуміти? Перш, ніж батько і мати мали б виховувати свою дитину, вони самі повинні мати добре виховання і аж тоді зможуть добре виховати своє потомство! І хто так дивиться на цей важливий обов’язок – має надію на успіх.
Раніше, в основному, обов’язок виховання лягав на плечі батьків, особливо матері, яка вчила дітей бути чемними, шанобливо і правильно ставитись до інших людей і до Бога, навчала їх молитви, водила до церкви, наказувала шанувати природу, кажучи, що квіточки та деревця плачуть, коли їх ламати чи топтати.
А хто ж сьогодні виховує наших дітей? Дуже часто всі, крім самих батьків. Найбільш негативний вплив на дітей має вулиця. А що може вулиця, то не треба багато пояснювати: грубість, погані слова, культ сили, а далі цигарки, алкоголь, наркотики.
Не менший вплив на виховання дітей має телевізор. Деякі батьки тішаться, коли дитина цілий день сидить біля ввімкнутого телевізора і дивиться усе, що показують: і мультфільми, і бойовики, і рекламу, – а вони мають час робити свою роботу чи просто "піти на сусіди”. І не дивно, що такі діти найкращим для себе подарунком від св. Миколая вважають пістолет чи автомат і вже з дитинства з вікна чи з-за рогу будинку "розстрілюють” усіх перехожих. До того лиха можна додати комп’ютерні ігри, інтернет, відеофільми тощо.
Сьогодні велике значення також має те, в руки яких учителів батьки віддають своїх дітей. У моєму рідному селі одного року до першого класу набрали тільки восьмеро дітей, а на наступний рік – більше тридцяти, бо всі чекали доброї вчительки, якій можуть довірити свій найбільший скарб – дитину. А хіба всі вчителі не мають бути добрими? Дай, Боже, щоб ця надзвичайно важлива професія вчителя була належно пошанована у нашій християнській державі, бо від неї у великій мірі залежить наше майбутнє.
Що головніше: дитина чи курка або корова? Інколи виглядає, що курка чи корова важливіші. Добра господиня, коли не дорахується ввечері бодай однієї курки, то кличе, питає всіх, півсела обійде, а вже точно не піде спати, поки не знайде загублену корову. І, навпаки, немало з батьків спокійно реагують, коли дитини немає в хаті до півночі чи й до самого ранку. А з ким вона пристає, в якому стані перебуває, їх не цікавить... І не все запитають, де та дитина, часто неповнолітня, була цілу ніч…
Відбуваючи часті поїздки до Варшави, можна було бачити вздовж траси молодих дівчат (розпусниць), які зупиняли автомашини. Ця "мода” сьогодні прийшла і в Україну. Цікаво, а де їхні батьки? Можливо, ходять до церкви, постять, моляться, та не цікавляться, чому їхня дитина не вдома і де вона може бути цілу ніч або навіть декілька днів.
Процес виховання дуже складний і відповідальний. Вимагає не тільки доброї волі, але і великих зусиль, співпраці батька і матері. Не є добре, коли один будує, а другий руйнує. Батько своїм авторитетом повинен підтримувати добрі настанови матері.
Буває інколи в родині велике непорозуміння: мати намагається, щоби діти в хаті молилися, щоб до церкви ходили, щоб якогось порядку дотримувалися, то їм це не подобається і тому вони її не слухають, а батько дітям, навпаки, все дозволяє і вони його люблять. Співпраця батьків у вихованні дітей повинна бути і тоді, коли діти малі, і коли виростають. Коли мати покарає дитину, яка вередує або погано поводиться, то батько повинен так само відреагувати, і навпаки. Тоді дитина відчуває однозгідність батьків.
Дітей краще виховувати не покаранням (традиційним ремінцем), а добрим, щирим словом і прикладом свого життя. На дітей більший вплив має добрий приклад батьків, ніж тисяча добрих повчальних слів. Дитина одним вухом слухає, другим же – випускає, а побачене і пережите надовго закарбовується у її серці.
Кожна дитина, як і доросла людина, відрізняється від іншої. Як до кожного замка потрібен відповідний ключ, так і до кожної дитини – індивідуальний підхід. Одна дитина потребує твердої батьківської руки, а інша – прагне ласки. Часто батьки картають дітей за помилки, довго їм про них згадують, а краще було б у процесі виховання акцентувати на позитивних моментах, ніж негативних.
Наприклад, Андрійко гарно вимив свої черевики і поставив їх на місце. За це дитину слід похвалити і тоді вона захоче зробити так ще не один раз. Похвалою і заохоченням досягається набагато більше, ніж критикою і сваркою.
Інша ситуація. Дитина нехотячи розбиває горнятко. Вона це, звичайно, боляче переживає, відчуває себе винною, шкодує, що так сталося. Батьки повинні не "доливати оливи до вогню”, а, навпаки, показати, що вони розуміють стан дитини, що вона не хотіла зробити шкоду і що та дитина дорожча батькам за горнятко.
Буває й таке. Приходять батьки до священика чи до сусідів з малим синочком і всюди в його присутності говорять тільки про одне: "Ой, та він такий у нас нечемний, такий збиточник, неслухняний...”. Це найгірше, що батьки можуть зробити. В дитячій свідомості вже надалеко вперед відкладеться, що вона погана, недобра, зла. І такою та дитина може стати. Чи ви бачили колись, щоб котрийсь єврей так про свою дитину сказав, хоч би вона і найгірша. Ніколи! Навпаки, буде її ще й прихвалювати: "Який ти в мене розумненький, який гарний і чемний”. Звичайно, не завжди можна прихвалювати, бо це також може не на добро вийти. Найкраще триматися золотої середини.
Трапляється, що коли батьки таки покарають дитину, вона починає плакати. Можливо, у вихованні тої дитини вже раніше був зроблений неправильний крок. Тоді, щоб дитину заспокоїти, все їй дають, усе дозволяють, щоб тільки не плакала. Таким чином, батьки сформують капризний, неврівноважений характер у своєї дитини, яка плачем і криком, а згодом і кулаками домагатиметься свого.
Говорячи про батьківство і материнство, пригадую один випадок. Це трапилося у варшавському автобусі, яким наші брати Василіяни їхали в семінарію на заняття. Дивлячись на їхні молоді обличчя, одна полька сказала до своєї приятельки: "Яка з них користь? Краще працювали б на землі чи були б службовцями. Тільки даремно зароблений важкою працею хліб їдять...”.
А тепер подивімося, хто є правдивими батьками наших дітей. Чи ті, хто їх породив, вигодував, одягнув і постарався, щоб отримали добру освіту? Чи священики, монахи і монахині, які тим дітям покажуть вищі духовні цінності, навчать катехи-зму, молитви, вкажуть дорогу до неба? Що цінніше? Тіло й земне (дочасне) щастя чи душа і вічне щастя?
Нехай ці думки послужать батькам у їхній нелегкій праці – доброму християнському вихованні дітей, які є найбільшим земним скарбом. Господь його довірив їм і прийде час, коли Він попросить дати звіт за його збереження і зріст.

У ДОНЕЦЬКУ НА ВОКЗАЛІ
Одного разу повертався я до Львова зі с. Званівки Артемівського р-ну, що на Донеччині. Очікуючи поїзда, я сидів на вокзалі у Донецьку. Слід сказати,  що  у  Званівці  й  навколишніх  селах Роздолівці та Чубарівці є наші греко-католицькі церкви. Сюди були переселені наші земляки з польсько-українського кордону. У цю духовну пустелю наші краяни привезли багату релігійну спадщину. За часів жорстокого комуністичного режиму вони навіть святкували Різдво Христове і Великдень, вчили дітей молитися і колядувати.
Але повернемося на вокзал. Сиджу я, роздумую про побачене, згадую щирі розмови з дорослими і дітьми в тих селах. Раптом чую якийсь крик, сварку. Навпроти мене батько наказує 10-12-річному синові, щоб не засмічував підлогу насінням соняшника. Та хлопчина не слухав батька, а далі продовжував плювати лушпиння на підлогу. Навіть погроза, що прийде міліція і покарає його, не допомагала. До хлопця не доходило ні по-доброму, ні по-злому. Тоді батько не витримав і кілька разів ударив хлопця зимовою шапкою, що її тримав у руці.
І тут сталося те, чого й слід було очікувати. Через цілий зал біжить жінка, підбігає до них, забирає в чоловіка шапку і починає нею бити його по голові: "Що ти від дитини хочеш? Нехай плює, тут є люди, які отримують гроші за те, що прибирають...”. Малий і від себе додав кілька штурханів батькові. Суперечка швидко стихла – двоє перемогли одного...
Що можна на це сказати? Невторопна мама, бо прийде час і вона пожинатиме плоди свого "доброго” виховання. Тепер дозволяє дитині робити все, що хоче, навіть руку піднімати на рідного батька. Коли ж син виросте – запізно буде щось сказати, заперечити, навчити. На кого ж тоді вона буде нарікати? Може, на дитину? Ні, тільки на себе.
Ось така сліпа любов є одним зі способів зіпсувати життя собі і, що гірше, своїм дітям.

ДОНЬКА
Інколи все навколо нас виглядає у чорних фарбах. Один недобрий вчинок кидається в очі більше, як десяток добрих. Колись пророк Ілля скаржився Господеві, що всі відступили від Його заповідей, а віддають шану божкам. Але Господь промовив до Іллі, що так не є, як він думає, бо сім тисяч людей залишились вірні Йому і живуть за Його законами.
Так було, є і буде. Зло часто себе афішує, а добро живе у скромності й тихості. І сьогодні добрих людей є багато, але ми їх не бачимо, бо вони не афішують себе по дискотеках, барах і шумних вулицях. Добрі й щирі на роботі чи під час навчання, у родинному колі чи у церковній спільноті – сіють зерна добра і любові.
Якось наші парафіяни попросили посвятити їм помешкання і висповідати стареньку бабуню. Приємно я провів десь годину часу в цьому затишному родинному колі, де все відзначалося любов’ю, щирістю, спокоєм, особливим ставленням до старенької усіх членів родини... Коли чоловік з жінкою відвозили мене до монастиря, то дуже хвалили свою доньку. Вчиться в інституті, а вони працюють. До їхнього повернення з роботи донька і їсти наварить, і в хаті прибере. Не можуть нею натішитись: ніколи не пропускає Служби Божої, належить до Марійської Дружини, має багато добрих друзів.
Такі випадки не поодинокі. Є багато у нас доброї молоді. Багато залежить від родинного клімату, від стосунків між батьками. Потрібно, щоб вже змалку батьки засівали у невинні дитячі серця добрі зерна, які згодом принесуть добрий урожай.

ПЛАЩ НА ДВОХ
Історія світу, поодиноких держав і навіть окремих осіб, звичайно, повторюється. Це також слід мати на увазі у вихованні дітей і в стосунках між людьми, бо становить той бумеранг, який колись повернеться до нас. Як ми ставимось до своїх батьків, так наші діти будуть ставитись і до нас. Хочемо мати добру старість, зробімо таку і нашим батькам; хочемо терпіти страждання від наших дітей, завдаймо болю нашим батькам…
В одній легенді розповідається про дорослого сина, який уже мав свою сім’ю, і старенького батька, котрий уже не мав сили працювати. Якось під час обіду молодий господар каже: "Тату, ви вже постаріли, нічого не робите, тільки даремно хліб їсте, а користі з вас немає жодної. Краще взяли б на плечі торбу і пішли по світу...”.
Прикро було батькові чути такі слова свого сина, для якого старався ціле життя. Вивів його в люди, вивчив, хату йому поставив. "Але як так, то нехай буде, – подумав батько. – Може, десь між людьми притулюся. Світ не без добрих людей”.
А за вікном зима, мороз. Просить батько в сина теплу одежину. Той наказує малому синочкові: "Піди, Васильку, в комору і принеси дідові старий теплий плащ”. Довго не було Василька. Нарешті приносить, але половину плаща. "Що ти зробив, малий збиточнику, чому плащ розірвав?”. А той у відповідь: "Тату, коли ви постарієтеся і підете по світу жебрати, то я не пущу вас голим, тому півплаща я залишив для вас”.
Ось ця маленька повчальна розповідь є підтвердженням істини: якщо ми хочемо, щоб наші діти добре ставились до нас, то так само ми маємо ставитись до наших стареньких, часто немічних батьків. "Хто має вуха слухати, хай слухає” (Мк 4, 9).

ДОРОСЛИЙ СИН
Ще на один важливий аспект хочу звернути увагу: на стосунки між батьками і дорослими дітьми. Часто батьки припускаються недопустимих помилок – на дорослого 20-25-літнього сина кричать, як на 7-річного хлопчика (хоч і на малих дітей кричати – не найкращий метод). Таким чином, вони провокують у родині сварки, деколи навіть і бійки.
Пам’ятайте, дорогі батьки, що до дорослого сина чи доньки потрібно так ставитись, як до свого молодшого брата або сестри, чи як до товариша. У жодному разі не з криком чи сваркою, а з повагою до його особи. Всі непорозуміння найкраще вирішувати через розмову, мирний діалог. Дорослі діти люблять, коли батьки з ними радяться, як краще те чи інше зробити. Коли батьки будуть зі своїми дітьми рахуватися, шанувати їхню думку, то і вони так само будуть чинити.
Одного разу посвячував я помешкання у Львові. Крім батьків удома був їхній дорослий син, який вже відслужив у армії. Був вищий від батька. Не все було ще приготоване до посвячення, то батько кілька разів з криком звертався до сина, чому щось не так зробив, або наказував ще щось принести. У моїй присутності син старанно виконував усі вказівки батька, але я відчував, що в душі він був дуже ображений, чому той підвищує на нього голос.
Коли господар відпроваджував мене до монастиря, то я порадив йому намагатися кожну справу зі сином вирішувати без криків і нервів. Хлопець є добрий, але колись не витримає, зірветься. Таким чином, батько може сам спровокувати сина до сварки чи чогось гіршого. Адже і доросла дитина може вчинити помилку. Та й усі ми також час від часу можемо помилятись.
Як ми буваємо вдячні іншим, які в нелегкий для нас час наших власних помилок чи недобрих вчинків, яких ми самі не схвалюємо, не критикують нас, не вказують на наші недоліки, не кричать, не висміюють, а, навпаки, підтримують, щиро нас розраджують. Так само і ми поступаймо щодо наших дорослих дітей.
Тільки добром будується добро. У таких ситуаціях часто згадуймо нашу юність, молоді роки, як нам було приємно, коли старші нас поважали, хвалили, розуміли. Це нас тоді найбільше спонукувало до добрих вчинків, чесності й порядності. Цього і наші діти очікують від нас, батьків.

о.Йосиф Будай, ЧСВВ
І ВИЙШОВ СІЯЧ