Уперше розгублення перед майбутнім і своє безсилля я відчула тоді, коли після цілковитої втрати зору перебувала на лікуванні у військовому шпиталі. Тому самому шпиталі, де працювала після закінчення медучилища. Сама хворіючи на діябет із семи років, я розуміла і любила своїх пацієнтів, і вони любили мене. Мріяла про медінститут - двічі робила спроби вступити туди. Перший раз у приймальній комісії навіть не прийняли документи - саме через діябет. Вдруге не допомогла і відповідна медична довідка - "провалилася" на іспиті. Але я особливо не переймалася - мала улюблену роботу і все віддавала їй. І коли одного разу, прийшовши додому і взявшись поратися на кухні, в одну мить перестала бачити - взагалі! - я подумала: "Це мине, це просто від перевтоми. Адже не може це бути назавжди..." Тоді я ще не знала, що ця темрява буде супроводжувати до кінця мого життя.
Наступного дня треба було йти на роботу, а я ж зовсім не бачу. Мама відвела мене до шпиталю, і наш окуліст відразу скерував на операцію до Києва. На жаль, лікарі вже були безсилими.
 Ще пів року лікарняних та відпусток за власний рахунок, а потім довелося звільнятися. То були дуже важкі часи. Я чула, як зачинившись на кухні, плаче мама, відчувала, як переживає тато, брат... Сама ж була в якомусь заціпенінні.
...І ось я проходила черговий курс лікування у тому самому шпиталі, де нещодавно працювала. Моя палата була на третьому поверсі, а лабораторія - на першому. І я вирішила піти туди самостійно - працювала ж тут не один рік, знала кожну сходинку. І зайшла в маніпуляційну сама, а повертаючись назад, ненароком зачепила відро з водою, яке санітарка поставила посеред лікарняного коридору. І тут же почула тихе бурчання: понакладали тут всіляких сліпих... Тоді я дуже гостро відчула свою безпомічність, і, повернувшись у палату, проплакала цілий день. Але, як не дивно, на зміну розпачу прийшло бажання довести, що мене ще завчасно "списувати", що я щось можу! Мабуть, Бог, посилаючи якісь випробування кожному з нас, дає і сили долати їх, простягає нам свою руку допомоги.
Повернувшись додому, почала вчитися в'язати, самостійно готувати їсти, прибирати. А згодом тато приніс додому букварик зі шрифтом для незрячих і домовився з вчителькою зі спецшколи, що вона, як настануть канікули, приходитиме навчати мене за методом Брайля. До канікул було 2 тижні, і я, щоб не гаяти часу, взялася опановувати букварик сама. До приходу вчительки вже досить вправно читала. І та, вражена такими успіхами, немовби мимохідь кинула:
"Тобі б до університету вступати!". І я серйозно замислилася над цією ідеєю...
На той час я почала відвідувати бібліотеку для незрячих і дуже захопилася історичними романами. Тоді ж і з'явилася і мрія про історичний факультет. Стаціонарне навчання було мені не під силу, бо не давало змоги вчасно колоти інсулін та харчуватися. Та й мама не могла мене щоденно водити на навчання і з навчання додому. І я подала документи у Львівський університет ім. І. Франка на експериментальну очно-заочну форму навчання.
Готуючись з мамою до вступних іспитів, страшенно переживала: чи вступлю, чи зумію? Цей вступ був для мене наче самоутвердження.
Важкою була і перша начитка лекцій. Більшість викладачів і однокурсників спочатку не знали ні про мою хворобу, ні про те, що я незряча. Довелося вислуховувати різне: і зауваження від викладачів, коли запізнювалася на лекції, не встигаючи перейти з одного корпусу в инший, і прямі запитання, навіщо тобі, мовляв, цей іс-тфак, де ти зможеш потім працювати? Але попри всі непорозуміння, я намагалася не пропустити жодної лекції. І незабаром і викладачі, і студенти звикли, що я незмінно сиджу за першим столом і записую лекції на диктофон.
На першому заліку викладач, якого хтось повідомив про незрячу студентку, заспокоював мене: " Ви не хвилюйтеся, залік не буде складним". Я ж відповіла: "Не турбуйтеся, будь ласка. Я вчуся, як і всі, а можливо, навіть більше, ніж усі, бо не можу скористатися шпаргалкою. Отож питайте мене, як усіх".
Можна, було, звичайно, просити поблажливости викладачів, але кому яка від цього користь? Одного разу, коли ми з мамою прийшли на іспит, викладач запитав: "Що, прийшли просити про оцінку?». А після іспиту попросив вибачення: "Я не думав, що ви так серйозно готуєтеся".
Був ще один майже курйозний випадок. Викладач, почувши мої відповіді на іспиті, просто не повірив, що сліпа людина могла так підготуватися, і почав ставити додаткові запитання: одне, друге, третє. Вже група почала обурюватися: людина ж не бачить, а він "завалює" додатковими питаннями. І тільки після відповіді на запитання, якого не було в білетах, бо тему вивчали аж на третьому курсі, викладач заспокоївся і поставив у залікову "відмінно".
Ось так я вчилася... Для багатьох було незрозумілим, навіщо мені при діябеті й цілковитій втраті зору якісь університети, лекції, іспити, дипломні... Але саме навчання не давало розпачу і безнадії оволодіти моїм серцем, саме воно дарувало спілкування, нові знайомства, новий досвід.
"Я можу, я це змогла!", - говорила я собі після кожного іспиту, захисту курсової, закінчення ще одного року навчання. "Не зупинятися на досягнутому" - це стало девізом мого життя. Але це не було якоюсь самоціллю чи прагненням вдовольнити свої амбіції. Я виявляла у собі якісь нові приховані можливості, і як у тій Христовій притчі про таланти, намагалася не закопати їх у землю, а розвивати, не капітулюючи перед хворобою, не даючи їй обмежити мій світ до чорного безпросвітного простору чотирьох стін.
Для дипломної мені радили обрати тему, з якої є багато літератури. Але я вирішила обрати малодосліджену тему про історію медичних установ Львова. Хотілося, щоб дипломна робота була не просто формальністю, а цікавим для мене і корисним для инших дослідженням. До думки обрати саме таку тему дипломної мене підштовхнула помилка одного з викладачів, який, розповідаючи про долю однієї історичної постаті, сказав явну нісенітницю з медичного погляду. Я тоді й подумала: "А чому б мені не використати свою медичну освіту і не обрати тему дипломної, пов'язану з медициною? Адже істориків з медичною освітою не так багато..." І я почала роботу в архівах, у бібліотеках, їздила навіть до Києва - в архів Центральної медичної бібліотеки, в Музей історії медицини. Усі підручники писала шрифтом Брайля собі сама: хтось з рідних диктував мені тексти, а я записувала.
Мій "червоний" диплом - єдиний у групі - це і зламані стереотипи у ставленні до незрячих студентів. Бо, чого таїти, дехто думає: якщо, мовляв, зрячі зараз не дуже охоче вчаться, то що вже казати про незрячих...
А після закінчення навчання я вступила до аспірантури. Тема дисертації, як і дипломної, була історично-медична - про розвиток медицини у Львові у ХІV-ХVШ століттях. Давалася мені ця дисертація дуже тяжко: відповідної літератури не те що шрифтом Брайля - навіть українською не було: архівні папери писані польською, латинською, німецькою, старослов'янською мовами. Мені дуже допомагала мама і дядько; вони читали тексти на диктофон, а я записувала і потім перекладала. Та й взагалі, щастило мені на добрих, чуйних людей, що всіляко підтримували й допомагали.
Щастило у моєму житті на все: і на недолю, і на долю. Але коли постають на твоєму шляху труднощі, а ти не обходиш їх, не здаєшся, а долаєш, життя наповнюється особливим сенсом.
І коли мені запропонували очолити міську, а згодом і обласну організацію Українського товариства сліпих, я не змогла відмовитися. Чомусь зринули у пам'яті десь почуті рядки: "Якщо не я, то хто? Якщо не тепер, то коли?". А стан справ у цій організації був просто жахливий: приміщення доведено до повної руйнації, гроші, що виділяли на потреби незрячих, до інвалідів не доходили...
Боляче мені було й усвідомлювати те, що чимало моїх друзів по нещастю просто животіють у замкненому просторі своїх квартир.
І першим своїм завданням я вважала зміну психологічних стереотипів: "Ми - інваліди, життя для нас скінчилося, і все, що нам потрібно - матеріяльна допомога від держави та спонсорів". Звичайно, і держава, і доброчинні структури повинні дбати про неповносправних. Я знаю, як це - бути незрячим, як існувати на мізерну пенсію, як жити у суспільстві, що на кожному кроці обділяє тих, хто і так вже обділений здоров'ям і фізичними можливостями.
І все ж незрячість - це не кінець повноцінного життя. Це не крах надій! Я знаю це на власному досвіді, на досвіді тих, хто, втративши зір, не втратив віру й надію. І сьогодні опановує комп'ютер в обладнаному нами завдяки виграному гранту комп'ютерному класі, працює у новоствореній студії звукозапису, приводить своїх незрячих дітей у театр дитячої естрадної пісні, опановує фах масажиста у спеціяльній групі для незрячих при медичному коледжі, вчиться в університетах та інститутах. І я тішуся, що сьогодні для них відкриваються нові можливості.
Я тішуся, що кожен мій день - це можливість і для мене щось змінити на краще у цьому житті, у цьому світі.
Тепер, коли за плечима - захист дисертації, перебуваю на певному роздоріжжі - що обрати: продовження наукової праці чи роботу у товаристві незрячих. Перша - спокійніша, престижніша, високооплачуваніша... Але на другій ще стільки не втілених ідей і задумів! Та й кажуть, що не відпустять мене з товариства. Хто зна, може, справді Бог привів мене сюди своєю стежиною, бо тут мене найбільше потребують...