У неї був непростий і надміру гордий характер. Самотньо, без чоловіка й дітей, прожила все своє життя. Працювала, будувала хату, а на старості тільки й залишилося втіхи, що влітку -поратися поволі на городі й у садку, узимку -дивитися старенький телевізор. А ще любила їздити до онучат сестри. Приходила радитися до мене, що їм купити на день народження, чим потішити. Часто навідувалася до нас і довгими годинами сиділа на кухні - переповідала останні новини, що трапилися по сусідству, бідкалася своїми болячками, нарікала на владу, переймалася, чи буде урожай... Деколи це починало дратувати: "І чого ото вона сидить годинами..." Деколи - обурювати, особливо, коли втручалася до процесу виховання дітей. "Ну вони ж ще маленькі, вони ж більше не будуть такими нечемними..." І пригощала їх солодощами... Гостра на язик і характер, вона дуже любила дітей, була з ними лагідною й турботливою.
Ті гостинці згадалися після того, як я сердито виповіла їй, тяжкохворій, своє обурення: "Ось так мучитеся тепер, пані Олено... А чому ж ви від лікарні відмовилися, у шпиталі для учасників війни мали б безкоштовне лікування, догляд... Чому лікарів зі швидкої випровадили? Зрештою, чому не записали своєї хати на когось з племінників? Вони б приходили і доглядали вас. А так - вже починаються непорозуміння за спадок..."
За инших обставин пані Олена, що не терпіла критики й заперечень, могла б вибухнути гнівом (а тобі, що, мовляв, до того?) і вказати мені на двері. А тут лише звела на мене втомлений, стражденний погляд і кволо промовила: "Не хочу лікарень, помру вдома. І хай собі ділять тоді мою хату - зі собою в могилу не заберу. Хай ділять, якщо для них хата найважніша".
Мені стало не по собі від того погляду і слів, Їй і так тяжко - вже місяць прикута до ліжка й терпить біль, а я ще раню її своїми словами. І згадалися знову ті гостинці, що приносила вона моїм дітям, згадалося, як навесні ділилася насінням, улітку - городиною чи яблуками... Так, вона затята і не бажає прислухатися ні до чиїх порад, сама собі шкодить своєю впертістю й непоступливістю. Але ж не може хвора, прикута до ліжка людина, залишатися без догляду, самотньою у великій хаті.
Але ж і я не можу щодня по кілька разів бігати сюди! - відразу знайшла я собі виправдання. У мене робота зранку до вечора, діти... А тут -запалити-загасити піч двічі на день, змінити памперси і ліжкову білизну, дати щось їсти... Зрештою, я не проти забігти провідати, але все ж таки постійний догляд - це обов'язок родичів. Їм же, навіть якщо немає заповіту, хата однаково перейде. Отож хай ходять, доглядають...
Ну от, і я про хату. А дивуюся родичам. Ті, як не як, часом навідуються, памперси й харчі привозять. Спочатку навіть цілодобове чергування організували, а потім... потім з'ясували, що заповіту немає і ніхто не хотів взяти на себе більше обов'язків, аніж инший. Мовляв, я доглядатиму, а хата иншому дістанеться, хіба це справедливо? Зрештою, я їх розумію: у кожного - свої клопоти...
Але що робити? Я - на роботі, старенькій мамі не під силу бігати сюди по кілька разів на день, але ж і залишити вмираючу людину напризволяще ми не можемо. Телефоную до одних родичів, до инших. Ніхто не може. Обережно з'ясовують, чи я не знаю нічого про заповіт. Я не знаю! Але знаю, що хтось на цілу велику родину повинен, без огляду на хату, виявити людяність! Так, йдеться про чималі гроші, - така нерухомість у передмісті Львова коштує десь близько сотні тисяч доларів. Але ж не все вимірюється грошима, хто зна, можливо, на старість і нас не буде кому доглянути... І чи хотілось би комусь, щоб милосердя і співчуття до нього ставили б у залежність від його нерухомосте.
Круговерть думок у моїй голові перериває кволий голос пані Олени:
— Пити...
Напоюю її з ложечки.
-  Зараз буде легше. Постарайтеся заснути. А я прийду ще увечері.
-Я знаю, ти не даси мені пропасти..
Мені до горла підкочується клубок. Вона вірить у мене, покладається на мене, як я можу залишати її напризволяще? Але ж є родичі, хай їм грець, що вони собі думають?
Удома якась дрібна суперечка переростає у конфлікт, настрій геть кепський, але мушу ще забігти перед сном до сусідки.
Почувши, як скрипнули двері, не розплющуючи очей, пані Олена ледь чутно промовляє:
"Любцю, ти прийшла..."
Мені знову підкочується клубок до горла. Вона впізнала мене за кроками, вона чекала на мене...
Поправляю їй ковдру і подушку. Мить вона вдивляється в моє обличчя, а потім із зусиллям мовить: "Що у тебе сталося? Ти якась смутна... У мене у холодильнику, в морозильнику ще має бути морозиво, візьми собі..."
Я змахую непрохану сльозу... Її не можна залишати саму на ніч. Але я мушу йти...
Наступного дня, бачу, що пані Олені погіршало. Лікар викликаної "Швидкої" дає зрозуміти, що тут вже нічим не зарадиш: "Завтра неділя, почекаємо, а в понеділок..."
Годилося б, щоб хтось побув з нею уночі, і я знову подумки серджуся на родичів: "Де ж вони? Зрештою, це їхній обов'язок Я не можу тут ночувати...."
"Ви спіть. Усе буде добре. А я раненько прийду запалити пічку і приготувати чай."
Йду додому, залишаючи її саму на ніч. Як потім виявилося, її останню ніч.
До понеділка пані Олена не дожила. Померла у неділю.
Похорон і поминки родина справила на рівні. Тим, що довгими тижнями хвора, прикута до ліжка жінка була сама, особливо ніхто не переймався.
Втім, яке я маю право докоряти иншим?
Я теж не була поруч з нею в ту останню ніч. І чого варте самовиправдання, що вона мала численну родину, а я не належала до її близьких. Але вона, вона була моїм ближнім, якого Христос закликав любити, як самого себе, і чинити з ним так, як ти хочеш, щоб чинили з тобою. Можливо, вона чекала на мене тієї ночі, силкувалася розчути у гнітючій темряві мої кроки... Можливо, у ті останні важкі години своєї життєвої мандрівки вона потребувала саме мене...
Так само як тоді потребувала когось, коли приходила до нас, стомившись від самоти, а я не розуміла цього й инколи дратувалася: у мене повно роботи, мені не до балачок.
Згодом потраплять мені на очі рядки Ліни Костенко, і стане на душі щемно-щемно...
"Нехай підождуть невідкладні справи, Я надивлюсь на сонце і на трави, Наговорюся з добрими людьми, не час минає, а минаєм ми..."
…Будинок пані Олени і брама глухо зачинені. Нові власники поки що не з'явилися. Мабуть, тривають з'ясування за спадок. Щодня, коли виходжу надвір, зі сусіднього подвір'я на мене віє пусткою. Хтось оселиться в тому домі, хтось засіє той город, але вже ніхто не принесе моїм дітям скуштувати смачнющого маківника, ніхто не гукне із-за тину: "Візьми-но кабачка дітям стушкувати, дивись який жовтий, з тоненькою шкірочкою..."
А може, то не пустка віє, а німий докір: чому, чому ми часто байдужо-поверхово ставимося до тих, хто поруч з нами? Шукаємо собі виправдання: це не мій безпосередній обов'язок, своїх проблем доволі - хто ж їх вирішуватиме? Шукаємо вигоди: а що я з того матиму? Шукаємо комфорту: а навіщо мені цей клопіт?
А в той час, для когось ми є, можливо, останньою надією — на розуміння, підтримку, поміч...
Змилосерди наші серця, Господи...

Люба Сосяк, 33 роки м. Львів
"Я поспішаю жити" - Кіндратович Люба