Часто у нас є невідповідне розуміння молитви. Ми вважаємо, що для молитви слід усамітнитися, забути про все: і про ближнього, і про нашу родину, і про працю... Та це не зовсім так.
Молитва повинна бути тісно пов’язана з нашим життям. Ми не можемо розмовляти з Богом, забуваючи про людей. Ми навчимося молитися тільки тоді, коли будемо, подібно до Христа, бачити:
– людський гріх;
– голодного ближнього;
– людську несправедливість;
– брехню і лукавство.
Ревнішою стає молитва, коли ми залишимо затишний куточок і підемо між людей. Там ми побачимо пиятику, бійки, заплаканих матерів, наркоманів та інше зло, гріх. Після повернення додому наша молитва не буде сонною, лінивою. Часто будемо плакати над собою і над іншими. І тоді кожен з нас проситиме Бога:
– навчи мене, як краще те чи інше зробити;
– прости, що до кінця не люблю їх;
– прости, що ще не вмію добром віддячувати за насмішки, слова погорди, осудження...
Якщо так будемо поєднувати життя і молитву, служіння і любов, між ними ніколи не буде розриву, а життя перетвориться в палаючий кущ – поєднання нашої немочі й Божої досконалості, любові.
Неможливо правильно молитися, якщо не будемо мати розуміння чи відчуття ЖИВОГО БОГА. Необхідно ставитися до Бога, як до живої особи, як до найкращого приятеля. В іншому випадку молитва переміниться в обов’язок, який мусимо виконати.
З досвіду людських відносин знаємо, що любов і дружба є тоді міцні, коли люди можуть просто мовчати один із одним. Якщо для підтримання контакту нам необхідно постійно говорити, то будьмо певні, що наші стосунки ще поверхові. Подібно є і у ставленні до Бога: ми повинні навчитися відчувати радість у мовчазному єднанні з Ним.
Одного разу Арський пастир св. Іван Віаней запитав старшого селянина, що той робить, годинами сидячи на самоті в церкві. "Я дивлюся на Бога, а Він дивиться на мене, і нам добре разом”, – відповів селянин поважно. Цей чоловік навчився молитися без слів, у своєму серці.
Молитва єднає в одне ціле "я” і "Він”. Доки існують окремо "я” і "Він”, нас є двоє. Два різні погляди, два різні думання. Пресвята Богородиця під хрестом стояла не в наріканні на ворогів, можливо, навіть і не в сльозах. Вона досягла такої повноти єднання з Христом, що ні в чому не противилася Божому плану спасіння через страждання. Вона тільки співстраждала і проходила через співстраждання разом зі своїм Сином. Ні вона, ані св. Іван не протестували проти Божої волі. Вони разом з Христом були розіп’яті.
А ми ще, як Петро, в дорозі до повного єднання з Божою волею. Коли по дорозі до Єрусалиму Христос говорив про Свої страждання, Петро промовив: "Нехай цього не станеться з Тобою”. А Ісус відповів: "Геть від Мене, сатано, бо думаєш не про Боже, а про людське” (пор. Мк 8, 33).
Один священик зовсім молодим попав за Христову віру у в’язницю. Коли він вийшов з тюрми, його запитали, що від нього залишилось. Він відповів: "Залишилась тільки любов”.
А ось французький Єзуїт Жан Даниїл пише, що страждання – це поєднуюча ланка між праведниками і грішниками. Праведник переносить страждання, а грішник йому цих страждань завдає (хоч і він часом терпить). Без цього вони були б на різних орбітах і ніколи не зустрілися б. У такому випадку праведник ніколи не мав би влади над грішником, не було б зустрічі. Таким чином грішники спасаються через праведників.
Часто чуємо, що суєта, клопоти, шум, гамір не дозволяють спокійно молитися. Це так, але розповім одну історію.
Прийшов до одного господаря подорожній. Вони розмовляли між собою, а всі домашні тихо сиділи навколо вогню. Потім господар сказав до гостя: "Мені час молитися”. Увесь дім ожив, усі почали розмовляти, сміятися, ходити по хаті. Гість здивувався: "Що ви робите? Він молиться, а ви йому перешкоджаєте”. Хтось відказав: "Не турбуйся. Поки він говорив із тобою, найменший шум міг йому перешкодити. Але тепер, коли він говорить з Богом, ніщо не відірве його від цієї розмови”.
Ми ще не є настільки заглиблені в своїй молитві до Бога, щоб усе для нас було другорядне, коли розмовляємо з Ним. Ми недосконалі, тому потребуємо тиші для молитви. Однак пам’ятаймо, що Бог повинен завжди бути в центрі наших думок, розмов, усього нашого життя.

МОЛИТВА – ЗБРОЯ ХРИСТИЯНИНА
Молитва – це найбільша сила в наших руках. Хто з молитвою, той завжди перемагає. Завдяки молитві на нашу сторону стає Господь. Коли Бог з нами, то хто проти нас? Молитва не тільки залізо ламає, для неї не існує ні найглибших океанів, ні найвищих гір. Щира молитва все небо обіймає. Особливо літургійна молитва, спільна молитва в родині, молитва на вервиці, Ісусова молитва.
Однак, щоб наша молитва мала таку безмежну силу, потрібно бути досконалим. Навчає св. апостол Яків: "Ревна молитва праведника має велику силу” (Як 5, 16). Кожного разу на молитві ми повинні просити Бога, щоб допоміг нам ставати кращими, покірнішими, людянішими...
Про велику силу молитви читаємо у Старому Завіті, коли ізраїльський народ воював з амалекитами. Велике військо Амалека супроти малочисленного війська Ісуса Навина. "Зробив Ісус так, як повелів йому Мойсей, і почав битися з Амалеком. А Мойсей, Арон та Хур вийшли на вершину горба. І сталось: як підіймав руки Мойсей (молився), то брав гору Ізраїль, а як опускав (переставав молитися), брав гору Амалек” (пор. Вих 17).
Військо билося на рівній долині, а високо на горі молився Мойсей. Від його щирої молитви залежало, хто переможе. Долю цілого народу вирішила молитва однієї святої людини, а не велика, добре озброєна армія.
Подібних випадків у історії людства багато. Коли на Філіпінах до влади повторно прийшла диктатура президента Маркоса, майже весь народ, очолюваний Церквою, з вервицями в руках протиставився озброєній армії. І молитва перемогла. Вояки зупинили танки, опустили зброю, бо Господь стояв на боці людей, які воювали молитвою.
Гарним прикладом може послужити і доля нашого народу. П’ятдесят років Греко-Католицька Церква в Україні була переслідувана, та її вірні не переставали молитися. І Господь став на їхньому боці. Впала страшна несправедлива безбожницька система. Сила молитви виявилася сильнішою.
Та народ продовжував молитися. Пригадую, як цілу зиму парафіяни, члени Апостольства Молитви і Третього Чину св. Василія Великого, молилися біля каплиці на Високому Замку у Львові. А зима того року була суворою, з сильними морозами. Цілу ніч чоловіки і жінки перебували під відкритим небом. Інколи хтось з них уночі приходив до брами монастиря св. Онуфрія, просячи якусь теплішу одежину або покривало, бо холод пробирав до кісток...
А скільки молитов, нічних чувань по храмах України, скільки постів і відмовлених вервиць пожертвував наш побожний люд у час виборів Президента України 2004 р. У Києві на Майдані Незалежності, де проходила "головна лінія фронту”, постійно лунало: "Україна”, "Ющенко”, "Ми разом”, а в той же час по всіх храмах і монастирях не стихала тиха молитва: "Пресвята Богородице, спаси нас...”.

ХРИСТОС ТАКОЖ МОЛИВСЯ
Чому Ісус Христос, будучи Богом, молиться? Знаємо, що молитва – це розмова людини з Богом. Христос Господь є Другою Особою Божою. Для Христа молитва – це спілкування з Отцем і Святим Духом. Це розмова, розмова в любові. Вдень Христос мав багато праці: навчає, оздоровляє, долає великі відстані. А вночі, як бачимо, часто усамітнювався і молився.
Ісус Христос Своїм прикладом показує нам, що ми також повинні багато молитися. Про молитву написано багато книг, але це нам не допоможе, коли не будемо мати досвіду молитовної практики.
Виконуючи чотири роки обов’язки Протоігумена, я постійно відчував брак часу на особисту молитву. Адміністративні обов’язки, інші справи по наших василіянських монастирях забирали весь мій вільний час. Думав собі, що після закінчення цього урядування 24 години на добу буду молитися!
Господь дав мені таку бажану мною можливість. Сім тижнів перебував я в такому монастирі, де, крім недільної св. Літургії для невеличкої кількості людей, мав я багато вільного часу. І що думаєте? Може, один тиждень більш-менш я молився. А поза тим завжди шукав собі щось "важливе”. Не використав цієї можливості, щоб здобути духа молитви. Молився, але замало.
У Святих Отців читаємо маленький діалог між братами-монахами і аввою Агатоном: "Отче, яка чеснота чи праця найважчі?” – "Мені здається, що немає важчої праці від молитви. Бо завжди, як людина молиться, вороги намагаються їй перешкодити”.
Розповім один приклад великої наполегливості. Я вчився і працював разом із добрим приятелем Володимиром зі Львова у майстернях поліграфічного технікуму. Володя хотів поступити в університет на історичний факультет. На вступних іспитах потрібно було здавати англійську.
Мені запам’яталось, як він постійно сидів за книжками. Навколо шум від друкарських машин, повно студентів, а він кожної вільної хвилини брав до рук книжку і вчився. Так міг відключатися, що ніщо йому не перешкоджало. Коли перший раз поступав, то не набрав потрібної кількості балів. Потім знову цілий рік проводив увесь свій вільний час з підручниками англійської мови. Його працелюбність і наполегливість взяли гору.
Якось зустрів його, розговорились. Вчителює в одній із львівських шкіл, викладає історію. Одного року не було вчителя англійської у молодших класах, то він викладав і англійську.
Якби ми з такою наполегливістю молилися, то, напевно, за короткий час досягли б значних висот у молитовному єднанні з Богом.
Попросив якось у ректора Духовної семінарії знайомий студент-музикант дозволу замешкати якийсь час у гуртожитку Семінарії. Через кілька тижнів при зустрічі з ректором сказав, що дивується, як майбутні священнослужителі, які мають стати вчителями духовного життя, так мало моляться. Він сам, бажаючи стати вчителем музики, по 8-10 годин кожного дня присвячує музиці.
Цей приклад показує нам, що ми, християни, повинні присвячувати молитві більше часу, ставити її вище над іншими нашими заняттями.
Легше осягнути духа молитви тому, хто є маломовний, мовчазливий. Хто ж багато говорить, швидко втрачає те, чого досягнув. Щоб молитва "йшла”, потрібно мати чисте серце не тільки від важких гріхів, але і від малих, а також від свідомих недосконалостей. Цьому сприяє часта і щира сповідь.

СЛІПИЙ ХЛОПЕЦЬ
В Оливному городі перед Своїми страстями Христос молиться, навчаючи нас, як маємо поступати у наших терпіннях. Він просить у Небесного Отця: "Авва, Отче, усе Тобі можливе: віддали від Мене цю чашу! Та не що Я хочу, а що Ти...” (Мк 14, 36).
Виконання Божої волі повинно бути головною метою у нашому житті. Розповідають, що св. Тереза Авільська постійно молилася: "Не моя, Господи, воля нехай буде, а Твоя”. Це була її Ісусова (безперервна) молитва. Наша воля, хоч би і найкраща, є недосконала стосовно Божої волі.
Чудовий приклад дає нам сліпий хлопець, який був біля о. Піо. Кожного ранку люди бачили як він ішов попереду о. Піо на ранкову св. Літургію, уважно її вислуховував, а опісля знову повертався у захристію.
Отець Піо бачив великий його поступ у духовному житті. Одного разу, щоб упевнитись у чесноті хлопця, він запитав його, чи хоче той прозріти. "Мати Божа мене завжди вислуховує і доносить мої молитви до свого Сина, попрошу її і ти будеш бачити”, – сказав священик до хлопця. Той мовчав. "Хочеш чи ні?”, – вдруге запитав о. Піо. Знову мовчання. Втретє, з притиском, питає хлопчика, чи має за нього молитися, щоб прозрів.
Тоді на такі настирливі питання о. Піо хлопчина відповів: "Я колись, отче, бачив. Та одного разу сталось так, що я по Божій волі осліп. Напевно Господь знає, що це краще для моєї душі. Якщо Він колись відкриє мої очі, то я буду так само Йому вдячний, як і тепер, коли я сліпий”.
Та о. Піо й далі продовжував його випробовувати: "Але ж написано, що просіть і одержите”. "Та це написано для тих, що не мають великої віри... А для тих, що у всьому довіряють Богові, нічого не треба просити, як тільки за все дякувати. Господь сам дає, що для нас найкраще”, – відповів хлопець. Отець Піо, сильно зворушений, міцно притулив малого до своїх грудей і поцілував у чоло.
Ось приклад зрілої молитви і повної довіри до Божого Провидіння.

МОЛІЛЬНИЦЯ
Коли мені було 10-11 років, мама вирішила запровадити в нашій родині спільну вечірню молитву. Це було нелегко. До того часу ми всі молилися, але кожен окремо, коли хотів і скільки хотів.
Десь з півроку мама "воювала” з нами. То батько приходив з роботи змучений, то ми, діти, хотіли телевізор подивитися, бо в той час був футбол чи цікавий фільм, то уроки мали вчити. Але мама від свого не відступала.
Згодом ми вже звикли до спільної сімейної молитви. У деякі дні молитва тривала довше. Наприклад, у п’ятницю мама проводила Хресну Дорогу, в понеділок – Акафіст до св. Архангела Михаїла.
Коли спільна молитва закінчувалась, мама ще довго молилась сама. Молилася і плакала. Ці сльози мені дуже запам’яталися. Тоді, бувши малим, я не розумів, чому вона плаче, думав, може, ми або хтось інший її образив. Тепер розумію... Це були сльози щирої, сердечної молитви.
Після молитви мама читала Святе Письмо. Якщо ми не спали, то вголос, а якщо мали якесь заняття, то тихо. Наступного дня, коли з жінками працювала в полі, то розповідала про прочитане. Мала добру пам’ять і розповідала, ніби читала.
Так у житті трапляється, що те, що батьки говорять, діти одним вухом послухають, а через друге – випустять. Але те, що діти могли побачити, – приклад батька чи матері, як добрий, так і злий – залишиться в пам’яті на все життя.
Думаю, що на життя мами такий самий вплив мала наша бабуня. Вона, скільки її пам’ятаю, була щира молільниця. Коли вже не могла ходити до церкви через далеку дорогу і похилий вік, то завжди, з ранку до обіду, вдома молилася. Особливо любила Акафісти.
Роздумуючи про це, можу сказати, що у наших християнських родинах здебільшого бабусі мають найбільший вплив на релігійне виховання дітей. Вони є ніби тими родинними священиками, які повчають своєю молитвою і живим прикладом.

о.Йосиф Будай, ЧСВВ
І ВИЙШОВ СІЯЧ