Радісні церковні різдвяні дзвони розбудили діда Івана. Перехрестився. Подякував Творцеві за Його найбільший дар – життя. Немічними устами старець промовив: "Господи, випробував Ти мене та й пізнав, і кості мої не сховались від Тебе. Понесуся на крилах зірниці, - то рука Твоя й там попровадить мене." Радісно на висотах підхопила відлуння Землі торжествуюча Церква. Співала-молилась Вселенна… Лунала подяка Всевишньому за благодать незалежної України, за непохитність духу, за радість пізнання пророчого Божого Слова.
Сльози покори спадали з очей діда Івана. Він не міг собі зарадити, щоб вийти на подвір'я і побачити осяяний вогнями Божий храм – вже багато років прикутий до ліжка. Серце дідуся раділо, що внучка взяла на себе усі турботи після трагічної загибелі батька і важкої недуги матері. Правда, останнім часом вона надовго кудись зникає… Молода, усього 18 років, з любов'ю виправдовував дідо онуку. Життєдайна музика дзвонів вселяла впевненість, що Оксана в церкві, адже змалку вона не пропускала жодної недільної Служби.
В гарячій молитві тихо спливав час. Несподівано у кухні тихо відчинилися двері. Хто б це міг бути? Почулися кроки.
- Хто там? – гукнув Іван.
- То я, діду…
- А ти що – не в церкві? – тривожно запитав.
- Я маю свою церкву і не потребую слухати теревені священика, - голосно відповіла Оксана з кухні.
- То ти, Оксано? – все ще не вірив стривожений старець.
- Я, я… А що таке?
- Дитино, що з тобою? Йди-но сюди!
Оксана підійшла і зухвало стала коло ліжка, на якому від несподіванки тремтів дідусь.
- Оксано, може, ти спросоння? Пробудися, дитино, - крізь сльози просив дід Іван.
А серце пронизував біль. "Невже зловили, невже занапастили душу?"
- Ні, я у повному розумі, - не відступала Оксана, так як її повчали свідки єгови.
- Боже Ісусе Христе… Оксаночко моя, я тебе благаю, не гріши, проси прощення…
- А Ісус – то не Бог, - відмовила Оксана.
- Зараз, зараз… - дід Іван гортав дев'ятий розділ пророка Ісаї, - читай: "Бо хлоп'ятко нам народилось, чудесний Порадник, сильний Бог, Отець вічності, Князь миру".
- Ну і що?.. – не знала як заперечити слова Правди.
- Читай ще… - не вгамовувався дід Іван,- ось, дивися, Євангеліє від Йоана: "бо Отець і Син – то є Одно".
- Непрада, - закипіла Оксана, - Трійця – то вигадка!
- Читай, доню, читай… - сльозами благав ревний християнин: "Престол Твій, Боже, віковічний, - сказав Отець Синові".
Дрижачими руками дідо підкреслив вірш із Біблійної книги Псалмів. Оксана перечитала ще раз і задумалася… Палало полум'я вогню Святого Духа. Господня рука провадила праведного мужа в силі віри і любові. Серце ж дівчини пильнував Ангел, який однак не міг втручатися у її свобідну волю. Якимось дивним чином очі Оксани торкнулися слів, що давно врізалися у душу: "Нащо, Господи, Ти допустив, що ми блудимо з доріг Твоїх?" – прочитала Оксана, і видно було як вона зблідла… Зринули у пам'яті прощі до святих місць, виступи молодіжного церковного хору, участь у Марійському братстві… Ще і ще онука перечитувала пророчі слова Біблії. Дідусь молитвою переливав у її душу вогонь свого люблячого серця.
Ніхто, окрім Всевишнього не чув слів цієї жертовної молитви: "Господи, якщо це можливо, покарай мене муками тяжкими, візьми мене взамін, але порятуй молоде життя…" 
Тієї миті час і простір для дідуся злилися воєдино, він перебував у вічності. Дзвонили церковні дзвони… Оксана ще раз відкрила Біблію і прочитала послання до Ефесян: "Один Бог, одна віра, одне хрещення".
- Так, дитино, Одна Єдина Свята Соборна Апостольська Церква!
- Так! – підтвердила Оксана, - Соборна Апостольська Церква!
- Моя дорогенька, згадай слова із Святого Письма: "Ти – Петро (скеля) і на оцій скелі Я побудую Церкву свою – і сили пекельні її не переможуть. Я тобі дам ключі Небесного Царства. І кому відпустите гріхи, тому відпустяться, а кому затримаєте – затримаються"…
- Так, я все це знаю, - погодилася Оксана.
- А знаєш, коли це було? – запитав дідо.
- Дві тисячі років тому.
- А ця облудна організація знаєш, коли виникла?
- Знаю.
- І це силою Святого Духа бачили апостоли: "Останніми днями прийдуть вовки в овечих шкурах, і багато-хто піде за пождливістю їхньою, а через них дорога правди зневажиться…"
Оксана жадібно припала до Слова Божого, її чарівні очі ніби збільшувались удвоє. Здавалося, що вона бачить і читає ці слова вперше. Зі сльозами на очах Оксана впала на коліна:
- Господи, прости мене грішну!
Потім вона встала і побігла. Дід Іван без сумніву знав куди – до церкви…

arhmyhail.org.ua