Віра Покора. Таке ім'я і прізвище дали мені батьки, про яких я нічого не знаю і яких ніколи не бачила. Деколи думаю, яке воно символічне для моєї долі.
Усе, що пам'ятаю з дитинства, - дитбудинок, а потім - школа-інтернат. Ми, сироти при живих батьках, дуже швидко дорослішали, рано вчилися відрізняти правду від фальші. Але це передчасне дорослішання не могло заглушити відчайдушного прагнення батьківської любови та уваги, якої нам так бракувало.
Пригадую, з торбинки няньки випав образочок, я кинулася, щоб його підняти. Почала розпитувати про Діву Марію, котра була на ньому зображена. То були радянські часи войовничого атеїзму, і працівниця інтернату швиденько перевела розмову на инше. Згодом, коли я допомогла їй прибрати, вона розповіла мені про те, що треба щодня молитися, але так, щоб не знала вихователька. З того часу, коли на душі було тяжко і самотньо, я молилася.
Після школи-інтернату вступила до будівельного училища, потім почала працювати на будові. Мешкала в гуртожитку. Здружилася зі сусідкою по кімнаті. Коли вона вийшла заміж і народила, попросила мене допомогти бавити дитину. Я поїхала до неї в село - там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Звичайно, його родина не була в захваті від такої невістки, як я - сироти, в якої нема нічого за душею. Я ж відразу сказала, що ні на що не претендую і не розраховую, бо ще з інтернатівських часів звикла розраховувати на власні сили. Продовжувала працювати на будові, сподіваючись із часом отримати бодай сяке-таке житло.
На жаль, стосунки з чоловіковими батьками не складалися. Не поліпшилися вони й після народження дитини. Вони від початку були негативно налаштовані до мене, так само налаштовували й чоловіка. Для їхньої родини я була людиною нижчого сорту. Мені хотілось все це змінити, налагодити наші взаємини. Ще працюючи на будові, я почала відвідувати зібрання організації "Українська молодь - Христові", мене вабило духовне життя. Вони цікавилися лише матеріяльним. Після заміжжя я думала: хай я бідна, а вони багаті, але ж і я щось можу дати їм. Та що б я не казала, щоб не робила - усе було зле.
Одне за одним народилися у нас ще троє діток. Батьки одержали нову квартиру, ми залишилися жити в батьківській. Але стосунки погіршувалися. Попри те, що ми не жили разом з батьками, вони всіляко намагалися впливати на сина, налаштовуючи вже не пише його і усю рідню, а й дітей проти мене. Життя перетворилося в пекло. Чоловік пив, бив мене і дітей, зневажав. Здавалося, що цьому не буде кінця.
Мабуть, то був найважчий період у моєму житті. А потім був суд, що позбавив його батьківських прав. Тоді, до речі, я почула звинувачення від чоловікових батьків, що то, мовляв, не його діти. Так наші шляхи розійшлися назавжди. Чоловік перебрався до мами. У ЗО років я залишилася сама з чотирма дітьми. Як жити далі? Що чекає мене і моїх дітей? Розтривожені думки заспокоювала молитва.
"Хліб наш насущний дай нам днесь..." В "Отче наш" ми не просимо, щоб Бог забезпечив нас усім до старости. Ми просимо лише шматок хліба на сьогодні.
Так я і жила одним днем: від ранку до вечора, від вечора до ранку. Отримувала допомогу на дітей, вишивала ночами на продаж. Ніч посплю, другу - не сплю. Ледь зводили кінці з кінцями, але діти не голодували, не хворіли - і дякувати Богу. Були чималі борги за квартиру (ми залишилися жити на квартирі чоловікових батьків -вони радо б вигнали нас звідти, але закон не дозволяє позбавити житлової площі неповнолітніх дітей). Я структуризувала борги на 8 років.
Зараз бавлю дитину в священичій сім'ї, вишиваю. Але вишиваю не лише на продаж, а й для душі. Якби не було тяжко - не замикаюся на своїх проблемах. Йду між люди. Й раджу всім, кому тяжко, не зосереджуватися лише на своїх проблемах, не сидіти в чотирьох стінах. Наймолодшій моїй донечці був лише місяць, а я вже брала її разом з иншими дітьми на спільноту багатодітних християнських родин, до Церкви.
Старші діти вчаться фати на бандурі. Коли записувала їх на музику, дехто докоряв: грошей й так нема, а ти на казна що витрачаєш. Воно й справді, борги за хату ще не сплачені, квартира суттєвого ремонту потребує. Та я недосплю-недоїм, ремонт відкладу, але гроші на музичну школу знайду. Мені колись в дитинстві, в інтернаті, так хотілося ходити до музичної школи...
Дітей вчу не перейматися тим, що мають і що кажуть инші діти, не перейматися нестатками, звертатися насамперед до Бога. Бо Отець Небесний знає, що нам потрібно...
Двоє синів прислуговують у церкві. У неділю, буває, кажу: "Поспіть ще трохи, підете на Службу Божу на 10 годину". А вони - ні, встануть раненько, і поспішають на першу Літургію, а потім на другу...
Горнуться до священика, бо ростуть без батька...
Тяжко мені буває на душі, що мої діти, як і я колись, обділені татовою любов'ю і турботою. Але завжди пам'ятаю сама і кажу своїм дітям: "Усі ми маємо ласкавого Небесного Батька, Він любить нас, і ніколи не залишить нас самих, ніколи".

Віра Покора, 33 роки, м. Львів