Великий піст 2004 р. Місійна станиця у Новому Ульмі (Німеччина). Велика п’ятниця. З о. Робертом Лисейком, ЧСВВ ми відслужили вранці Обряд виставлення Плащаниці.
Парафіяни йшли до Плащаниці, молилися зі сестрами Служебницями, а ми з отцем обговорювали графік Богослужінь. Потім між нами почалася дискусія.
Я твердив, що страсті Христові, Його терпіння задля нашого спасіння якось більше промовляють до мого серця. Через страждання і смерть Ісуса ми викуплені. Молодий богослов о. Роберт наголошував на Воскресінні Христовому, згідно з навчанням св. апостола Павла: "Коли ж немає воскресіння мертвих, то і Христос не воскрес. А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша” (1 Кор 15, 13-14). Ми розійшлись. Кожен, очевидно, залишився при своїй думці.
Настав Великдень. Прокинувшись вдосвіта, я думав, що маю сказати людям. Не буду ж говорити сьогодні, в цей радісний день про страсті Христові. Треба говорити про Воскресіння.
Після молитви знову почав роздумувати: як ми, християни ХХІ ст., переживаємо Воскресіння Ісуса Христа. Зовсім по-іншому, ніж Апостоли і ті, що повірили в Христа.
Перші учні Христові, які пішли за Ним, побачивши Його страждання і смерть, почали зневірятися і сумніватися, чи такий кінець Христа (Месії, пророка) приніс те, що вони чекали – визволення Ізраїля. Боялися, що тепер буде з ними. Вони у Його могутність повірили, а Він вмер скатований на хресті.
І ось, коли вони перебували у таких сумнівах, приходить звістка від жінок-мироносиць, що Його немає в гробі, що Він воскрес і об’являється багатьом... Тоді їхній смуток перемінився в радість. Вони, напевно, як малі діти бігали, раділи, кричали, що Христос Воскрес! Для них це була подія, яка сталася на їхніх очах.
А як ми переживаємо Воскресіння Ісуса? Зовсім спокійно. Для нас це не є вже жива подія, а історія, яка сталася дві тисячі років тому. Кожного року ми про це чуємо. Хоч маємо добрий звичай вітатися: "Христос Воскрес”, – але робимо це часто формально, за звичаєм. Не бігаємо по вулиці, не скачемо з радості, як діти, не телефонуємо всім знайомим і незнайомим, щоб їх про це повідомити. Якщо б ми вели себе так, як Апостоли й учні Христа, то ми видавалися би смішними для оточуючих.
Ось так я роздумував, готуючись до проповіді. Не хотілося цього разу формально щось говорити парафіянам. Хотілося Воскресіння Христове пов’язати з сьогоднішнім життям. І тут Господь відкрив мені, що для нас означає Христове Воскресіння. Сказав хтось із святих: "Якщо б Христос задля тебе тисячу разів помер і тисячу разів воскрес, то нічого тобі не поможе, якщо ти не помреш для гріха і не воскреснеш для любові”.
Отже, для нас Воскресіння – це досконала любов. Я почав розуміти, що коли є на світі хоч би одна людина, яку я не люблю або ненавиджу, то для мене ще не настало Воскресіння Христове, я ще лежу в гробі гріха. І аж тут я почав розуміти, що Воскресіння є головніше, найвище, бо це – любов. Любов до Бога і ближнього. Саме страждання без любові (без Воскресіння) не є щось велике. Багато у світі є людей, які страждають, але з наріканнями, зі злістю, і після смерті йдуть до пекла. Тільки ті, що терплять з цілковитим відданням себе Божій волі, заслуговують на небо.
Тепер я вже трохи був готовий до великодньої проповіді. Для того, щоб наука не була основана тільки на гарних словах, а пристосована до життя, я продовжував свої роздуми. Мав я інформацію, що деякі наші старші парафіяни ніяк не можуть прийняти до своєї спільноти нових емігрантів зі Східної України і німців з Казахстану, які розмовляють російською мовою. Їм ця мова пригадує більшовиків, які багато зла зробили під час війни їм і їхнім родинам. Вони самі були змушені втікати на Захід, а батьків і родину порозстрілювали або повивозили до Сибіру, майно розграбували або конфіскували...
Минуло вже більш як півстоліття, та в серці закарбувалась жива пам’ять про ці кривди. І хоч нове російськомовне покоління нічого їм не завинило, не приймають їх до парафії. Я говорив, що так далі не може бути, бо Христос хоче, щоб ми і ворогам простили... Треба переступити через себе, бо інакше для нас не прийде Воскресіння, не зможемо їсти паску... Не просто це зробити за якусь хвилину. Потрібно просити Бога про Його ласку і поміч.

ВЧИТЕЛІ ЛЮБОВІ
Якось зайшов до нашої василіянської обителі у Львові о. Михайло з Кунина, що біля Крехова. Вже старенький, нездужає, з палицею в руках. Він, між іншим, сказав, що останнім часом у його серці палає така велика любов до всіх людей, якої ніколи в житті не переживав. Тої хвилини мені, ще молодому священикові, захотілося просити Бога, щоб і в мені запалив таку велику любов, але вже тепер, щоб ціле життя з нею прожити.
Любов – це мотор усієї нашої діяльності. Якщо цей мотор буде добре працювати, то наше життя буде присвячене чиненню добра, перенесенню труднощів. Найбільше про любов навчали два святі Апостоли – Іван Богослов і Павло.
Святий Іван – це апостол Любові. Написане ним св. Євангеліє – це одне довге навчання про велич Божої Любові. Так само усі три його листи розкривають цінність життя у любові до Бога і ближнього. Розповідають, що коли вже був немічний, не міг сам ходити і учні носили його до храму на св. Літургію, то часто говорив їм: "Дітоньки, любіть один одного і виконаєте увесь закон”.
Божа любов загорілась у серці цього дівственника в часі місійної діяльності Ісуса Христа. Він досконало зрозумів, що Бог – це Любов, а життя з Богом – це життя у любові.
Святий Павло в усіх своїх численних посланнях до різних християнських спільнот часто говорить на тему любові. Шедевром, архитвором його навчання є гімн любові у першому посланні до Коринтян. Ціла 13-та глава роз’яснює, в чому саме лежить практикування любові. Добре вивчити цей уривок напам’ять і щодня зранку молитися, щоб Господь допоміг нам згідно з цим поступати.

ІСУС У ЦЕНТРІ ЇХНЬОГО ЖИТТЯ
Коли я сповідав вірних під час нічних чувань у церкві св. Онуфрія у Львові, то зауважив молоду жінку, яка збоку молилася. Уся вона була десь там, біля стіп Господа. Очі прикриті, трохи піднесене вгору обличчя випромінювало якусь неземну ясність.
Пізніше мав можливість з нею порозмовляти. Була заміжня. Бог дав їй доброго чоловіка, живуть у згоді, любові... Господь хоч був у їхній домівці, але збоку, в кутику. В центрі – вони обидвоє. Але якось жінка, слухаючи св. Євангеліє, де Христос говорив до юнака, що любов до Бога повинна бути понад усе, зрозуміла, що не так є у їхній сім’ї.
З того часу, за Божою ласкою, почала більше молитися, читати Святе Письмо, частіше ходити до церкви, до сповіді і св. Причастя. Поділилася своїми думками з чоловіком, який зрозумів і підтримав її.
Тепер – Ісус у центрі їхнього життя, думок, розмов...

о.Йосиф Будай, ЧСВВ
І ВИЙШОВ СІЯЧ