Розмова з отцем Корнилієм Яремаком, ієромонахом чину св. Василія Великого УГКЦ

Отець Корнилій Яремак: Ми самі собі стелимо життєву дорогу, залежно від світогляду, інтересів і зацікавлень. Тим паче, якщо її вибір лежить у духовній площині.
Про справи духовні та світські ми розмовляли з редактором християнського часопису "Місіонар”, монахом-василіянином отцем Корнилієм Яремаком.
– Отче Корнилію, чи не важко в молодому віці обмежувати себе монастирським укладом життя?

– Насправді для мене залишається загадкою, чому монастирське життя і келію сприймають тільки як обмеження і навіть як певну неповноцінність. Можливо, через те, що в сучасному суспільстві, й не тільки в пострадянському, а, сказав би, повоєнному, склалося хибне уявлення про сенс життя, його так звані принади, а разом із тим й уявлення про монастир і чернецтво. Візьмімо для прикладу будь-яку сферу людського життя: чи все ми собі можемо дозволити? Людина мусить багато в чому обмежувати себе, бо інакше потрапить у скрутне становище, навіть постраждає. Наші терпіння насправді походять від наших невпорядкованих бажань. Апостол Павло каже: "Все мені дозволено, та не все корисне”. Спосіб монашого життя протягом століть укладався як розрізнення можливого та корисного. Тому обмеження, які існують у монастирі, є не для знущання з людської особистості, а для її добра.

Якщо так ставитися до життя, то не тільки не важко, а навпаки, в монастирі жити радісно – і то незрівнянно радісніше, ніж поза ним.

– Сучасний світ пропонує багато можливостей для самореалізації. Чи монастирське життя не обмежує її?

– Сучасний світ пропонує радше різного роду узалежнення, як-от успіх (а це залежність від думки інших людей), кар’єра (залежність від праці), гроші, багатство (а це залежність від матеріальних речей)…

Світ пропонує не стільки самореалізацію, скільки під її маркою справжнісіньке рабство.

Однак життя в монастирі є значно важчим, аніж життя у світі, через місію, яку виконують богопосвячені особи. Монахи складають три обіти перед Богом, які зобов’язуються виконувати під страхом важкого гріха. Перший із них – убожество (а це відречення від володіння матеріальними благами). Насправді в монастирі не бракує речей, необхідних для щоденного вжитку, ми користуємося й автомобілями, і комп’ютерами, маємо інтернет чи підключення до супутникового телебачення. Ніщо із цього не є чиїмось особистим, ми тільки його користувачі та розпорядники, знаємо, що воно не є метою нашого життя, тому в повсякденності уникаємо так званого люксу, вишуканості. Речі вживаємо для потреби, а не для захоплення чи задоволення.

Другий обіт – це чистота, дівственність, які є відреченням від родинного життя, тобто від укладання шлюбу, народження дітей і всього, що пов’язано із цим. Часто саме це є проблемою для багатьох у світі. Проте більшість людей у шлюбі зазнають великих страждань, людина ж сотворена не тільки для землі, а насамперед для Небесного Царства. Тому монахи та монахині для того, щоб проповідувати Царство Боже, свідчити про нього, відрікаються від шлюбних зв’язків, вибирають внутрішню свободу і тим самим стають знаками майбутнього віку для себе самих і для оточуючих.

Третій обіт – це обіт послуху, яким зобов’язуємося слухатися Божої волі та монашого проводу, щоб наше життя проходило впорядковано, а ми не працювали тільки так, як самі цього забажаємо. Своє життя пропонуємо Богу, від якого це життя отримали, щоб Він вживав його для ширення Свого Царства. В цих обітах непросто змагатися зі собою, але проходячи через духовні вправи й гартування, насправді починаєш розуміти сенс життя – і тоді настають радість і свобода, яких неспроможний дати світ зі всіма його пропозиціями щодо самореалізації. Насправді не треба жаліти монахів, вони щасливі. З них варто брати приклад.
– Які чинники чи радше особи вплинули на вашу тверду постанову вступити до василіанського монастиря? Чи були у вас, як у кожної людини, якісь вагання та сумніви?

– Нічого надзвичайного в моєму житті не сталося. Роздумуючи над тим, звідки взявся, для чого я живу і чим це все має закінчитися, пізнав Особу Ісуса Христа, побачив, що він вчинив для мене й інших людей: пожертвував своїм життям, покинув усе й пішов на смерть. Я хотів дати адекватну відповідь, і нічого кращого не придумав, як віддатися Христу через жертву життя в монастирі. Сумніви були. Тобто було страшно зробити вирішальний крок, переступити поріг. Усі інші сумніви були радше методологічного характеру. Вирішуючи їх, я утверджувався (й утверджуюся) в монашому покликанні та у вірі. Чому вибрав Василіанський чин? Навряд чи знайдеться якась інша структура, члени якої так багато зробили для українського народу. Мені здалося – а тепер переконуюся повсякчасно, – що в цьому чині зробиш багато для Господа, людей, для України.

– Наприкінці 1990-х ви навчалися в семінарії в столиці Хорватії. Це країна, яка вийшла зі складу колишньої Югославії, мала і, напевно, має схожі виклики до тих, що є в Україні?

– Найбільше мене вразило відчуття власної гідності та бажання свободи. Хорвати, як і ми, нарікають на нові часи і згадують старі. Але я майже не зустрічав людей, які бажали б повернути ті старі часи, повернути їхню стару країну. Вони більше дивляться на майбутнє, ніж у минуле.

Друге, що можна зауважити, – це відповідальність, з якою ставляться до праці. В Україні мене найбільше вражає нечулість до чужого майна. У нас украсти, взяти з місця роботи – нормально. Або те, що "зле лежить”. Мій товариш залишив у Загребі на базарі велосипед на весь день. Пізно ввечері прийшов і спокійно забрав його. Цим, напевно, ми відрізняємося, цього нам варто вчитися. Про подібності не говоритиму, адже нам треба вчитися того, що ми десь втратили, чого не маємо…

– Ваше покоління творило свій світогляд тоді, коли радянська імперія зазнавала краху. Чому ідеали нової України за теперішньої ситуації знецінюються? Чому частина людей зневірюється в тому, що може чогось досягти власними зусиллями?

– Напевно, ми хотіли дуже швидких і якісних результатів. Тобто поклали невиправдано високі вимоги, а коли їх не осягнули, зробили висновок, що це неможливо.

Також мені здається, що ми вибираємо неправильні методи для осягнення своїх цілей. Наприклад, нині вважають, що гідність людини вимірюється її матеріальним статком. Добре послухаймо наших політиків: вислів "життя, гідне людини” найчастіше ототожнюють із достатнім рівнем зарплатні. На помаранчевому Майдані я не зустрів жодного гасла про покращання матеріального стану. Коли політики почали "правити”, знову почалася стара риторика про пенсії та зарплати. Але солідних пенсій і зарплат ніколи не заплатять нечесні чиновники! Тому головним нашим політичним завданням мав би стати контроль за чесністю влади… І так у всьому – ми шукаємо щастя, гадаючи, що його осягнемо в матеріальному добробуті. А не там шукаємо.

Отже, якщо бачити своє щастя в чистоті совісті й не бажати швидких результатів, а працювати поволі, послідовно й терпеливо, все стане на свої місця та "зміниться лице землі”. Найцікавіше, що для цього не потрібно ні багато зусиль, ані коштів – просто почати думати, задумуватись і змінювати свої думки, світогляд. Христос каже: "Пізнаєте істину – й істина визволить вас”.
– Часто людина зосереджує свою увагу на другорядних вартостях, перебуває в постійному пошуку того, як здобути матеріальні речі. Що сьогодні повинні робити Церква і духовенство, щоб звернути увагу людини на більш вартісні речі?

– Церква та духовенство покликані насамперед заглиблюватися в роздумування про Божі таїнства, а далі якомога точніше виконувати заповіт Христа: "Хто не входить дверима в кошару, але перелазить деінде, той злодій і розбійник. А хто входить дверима, той вівцям пастир. Воротар відчиняє йому, і його голосу слухають вівці; і свої вівці він кличе по йменню, і виводить їх. А як вижене всі свої вівці, він іде перед ними, і вівці слідом за ним ідуть, бо знають голос його. За чужим же не підуть вони, а будуть утікати від нього, бо не знають вони голосу чужого”. Духовенство має бути не "пастухами”, які йдуть ззаду й заганяють вівці, а добрими пастирями, які йдуть попереду, які самі виконують те, що проповідують, а люди, бачачи їхній приклад, наслідують його.

З іншого боку, сьогодні занадто часто люди висувають претензії до духовенства, мовляв, тому що вони такі, ми не віримо і церкви не відвідуємо. По-перше, ці претензії найчастіше надумані й не мають реальної підстави; по-друге, навіть якщо хтось має претензії до духовенства, не сміє ототожнювати їх із Господом Богом. Адже від того, що ми кимсь незадоволені, не змінюються плин нашого життя і наше призначення. Іншими словами, ніхто не скасує смерті, суду, вічності тільки тому, що ми кимсь незадоволені чи ще не готові до цього. Тому кожна людина також сама відповідальна за власне життя і віру, а я як священик не маю жодної змоги скопіювати й укласти свою віру в душу та серце когось іншого. Поширюю Слово Боже. Кожний же сам покликаний відкритися на дію Святого Духа і подбати про власну віру.

– Яким гаслом керуєтеся у своїй місійній праці? Чи не знеохочені якимись зовнішніми чинниками? Адже і в УГКЦ бувають ситуації, коли духовенство та миряни неадекватно реагують на якісь злободенні питання?

– Ніколи не задумувався над гаслом. Але, напевно, найбільше для цього підходять два вислови Святого Письма. Перший: "І ходив Він (Ісус), добро чинячи й усіх уздоровлюючи, кого поневолив диявол”. Чинити добро на кожному місці, де ти опинився, проповідувати ділом чи словом Добру Новину, звільняти людину від будь-якого поневолення – мета, гідна уваги. Другий: "Ми, слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити”. Не думаю, що моя праця є чимось надзвичайним. Це щоденне покликання. І саме до праці належить долати труднощі. Ми надто сильно зважаємо на результати нашої праці, тому будь-який неуспіх сприймаємо надто боляче. Насправді життя – це не результати, а процеси. І тому, коли я зустрічаю спротив, неадекватну реакцію, або щось таке, або навіть власний неуспіх, то воно для мене не є джерелом для розчарування, а навпаки, запрошенням до праці й подолання – себе самого, якщо я провинився, чи зовнішньої перешкоди, якщо така виникла. Головне – обрати добрий метод: не чинити насильства, не старатися злом осягнути добрі результати. Плекати у своїй душі добро, добрі думки, добрі наміри, любов, черпаючи їх із вічно плинного джерела – Любові Божої, – тоді ніщо на землі (й не на землі) не страшне. Тому бажаю всім сміливості змінювати світогляд і плекати добро у своєму серці; терпеливості у труднощах; радості в житті; любові до Бога і ближніх.

Розмовляв Ігор Скленар

довідка

Отець Корнилій Яремак, ієромонах чину св. Василія Великого УГКЦ, народився у селянській родині на Івано-Франківщині. До вступу на новіціят Крехівського монастиря ЧСВВ служив у лавах Радянської Армії. Серйозну богословсько-філософську формацію здобув у римо-католицькій семінарії отців єзуїтів у Загребі (Хорватія). Після священичих свячень у серпні 2001 року керівництво ордену призначило його директором василіанських місій. У грудні минулого року отець Корнилій очолив редакцію християнського часопису "Місіонар”. Наша розмова з ним відбулася у затишній розмовниці Львівського монастиря отців-василіан.

http://www.kaleo.org.ua