У папській каплиці у Ватикані є велика настінна мозаїка, яку з нагоди 50-літнього священицького служіння Йоана Павла ІІ подарувала йому Колегія кардиналів. На мозаїці зображені мученики нових часів. «Мученики, – пише о. Марко Рупнік, автор мозаїки, – це ті, що своїм життям вказують на Христа, живого в історії». І серед них – українська дівчина Марія Шведа, котру по-звірячому вбили у Львові 1982 року: рятуючи від арешту підпільного греко-католицького священика, вона забрала його сумку з богослужбовими речами. Тоді ця історія наробила багато шуму у світі, про це говорили «Радіо Свобода», Ватикан. Багато з тих, що знали її, вважають її святою. Її імя – серед тих новомучеників, яких Постуляційний центр УГКЦ готує до беатифікації.

Це був справді надзвичайний за дикістю і нелогічністю випадок: у ті часи комуністичний режим уже не вдавався до фізичного знищення греко-католиків. Марія Шведа була тихою, непомітною дівчиною, дуже побожною і зі світлою душею. Любила Христа, Церкву, схилялась серцем до чернечого життя, допомагала підпільним священикам. Мабуть, стала б монахинею... Втім, Провидіння не буває нелогічним. Своєю смертю вона дуже яскраво засвідчила світові терпіння рідної Церкви. Нелогічне радше наше ставлення до своїх мучеників – ми надто мало знаємо про них.

Людей, котрі знали Марію, ще багато серед живих. Однак свідчення про неї досить скупі. З них проглядається образ вродливої життєрадісної дівчини, яка дуже любила Бога – тихо, неекзальтовано, при тому була повністю вкорінена в житті з усіма його буденними проблемами. Хвилювалася за брата, за маму, працювала, допомагала греко-католицьким священикам, передусім, о. Петрові Періжку, в підпільному душпастирюванні.

Народилась Марія Шведа 17 жовтня 1954 р. Батьки, прості селяни, жили в с. Яремкові Самбірського району. У Марійки були старша сестра Стефанія і молодший брат Богдан. Мама, ревна християнка, часто брала із собою дітей на богослужіння. Якось на Службі Божій о. Петра Періжка вразила маленька дівчинка: вона плакала й щиро молилася, щоб тато кинув пити, і в хаті запанував спокій, припинилися сварки та бійки. Відтоді підпільний священик і Марійка стали друзями.

Закінчивши школу 1970 р., Марійка вступила до будівельного технікуму в Брюховичах біля Львова. Однак, здається, наука їй не дуже давалася (втім, як і в школі), і тому через півроку вона залишила технікум і пішла працювати на фабрику "Прогрес". Жила в сестри, яка вже мала свою сім’ю. Із розповіді Стефанії Скрабут: Ми могли з нею сидіти цілий вечір, а вона всякі історії розказувала – такі смішні. Ніколи не жалілася, як-то буває: мені погано, не можу. Вона завжди весела була. ...Було щось в неї таке, що хотілося з нею спілкуватися, завжди вміла порадити, розрадити... Одного разу їдемо в автобусі, мама, я і вона. І от елеватор. А вона дивиться на ті сходинки: «Мамо, чи Ви змогли б по тих сходинках вийти аж нагору?» А мама: «А я знаю, можу чи не можу...» – «Щоб вийти на ті сходи і щоб не було страшно, то треба молитись багато і до церкви ходити...». – От таке могла щось сказати – і воно вразить і пам’ятається.

Згодом Марія перейшла працювати на завод телеграфної апаратури. Ось як згадує про неї с. Надія Витвицька ЧСВВ, яка працювала разом із Марією: "Запам’яталась мені тихою і скромною. Маленька, тендітна дівчинка, зовсім не виглядала на свій вік. Риси лиця дрібні, личко біле, а брови й волосся – чорні. Була непомітною в такім великім колективі за своєю поведінкою. Ніколи не говорила занадто голосно, і я ніколи не бачила її знервованою.

На моє здивування, губи в неї були завжди намальовані. Вбиралася скромно, але гарно. Аж після смерті Марії я довідалася від її товаришки Слави, що в такий спосіб вона намагалася не відрізнятися від інших дівчат.

Коли я не мала роботи, сідала біля неї і допомагала їй, бо Марія працювала від виробітку. Тоді ми могли трохи порозмовляти. Найбільше обговорювали проповіді, а особливо ті, що виголошував о. Казимир, якого Марія теж дуже любила.

Одного разу я попрохала Марію допомогти мені знайти квартиру. Ми поїхали у будинок на вул. Шевченка, де мешкала її сестра – там сусідка шукала квартирантів. Не знала я тоді, що за Марією слідкують. Потім у цеху мені сказав співпрацівник Іван Потягайло: «Ви десь там з Марією шукали квартиру?» Одна моя товаришка розповіла мені, що Іван є «тайником», і з ним треба бути обережною. Дійсно, не один раз потім я бачила його біля катедри».

Марія щодня була на Службі Божій у катедрі, яка відігравала велику роль у житті підпільної Греко-Католицької Церкви. «Пам’ятаю її скромну дівочу постать в костелі на молитві. Чорнява, худесенька, очі опущені. Довго клячала біля Святих Тайн. Скромно одягнена. Від неї вже тоді віяло святістю» (ієромонах Микола-Методій Костюк Студійського уставу).

Сестра Галина Совган: «Я запізнала її з катедри. Була завжди спокійна, врівноважена, ніколи не бачила її зажуреною, похмурою. Молилася довго, в повній задумі. Не існував тоді світ для неї. Це була справжня молитва – розмова з тим, Хто для неї був усім».

Марія дуже хотіла привести свою маму до катедри. Сестра Галина згадує про курйозний випадок, який, втім, засвідчує наполегливість і вигадливість дівчини. «Одного разу вона сказала: "Сьогодні мушу запровадити до катедри маму". Вигадала для неї історію, щоби тільки та погодилася поїхати до Львова. Сказала, що сестра хвора і потребує, щоб мама приїхала. Спочатку мама відмовила, що не може їхати з порожніми руками, то, може, завтра щось приготує і поїде. Але Марія наполягала, що треба саме сьогодні. Зажурилася, коли мама ствердила, що, оскільки нема часу на приготування, то візьме живу курку. Коли приїхали до Львова, Марія вигадала, що зашвидко, і запропонувала мамі йти до катедри, щоб не мерзнути на вулиці. Як благала вона Бога, щоб та курка сиділа в сумці тихо... і все вдалося. Розповідала, як переживала цю Службу Божу, як просила Бога за свою маму».

І ще таке згадує сестра Галина Совган: Марійка ніколи нічого не шкодувала з того, що мала. «Одна особа часто просила у неї щось з одягу, бо їй здавалося, що коли в це одягнеться, теж їй буде так гарно. І Марія завжди з усмішкою віддавала свої речі». «Була Марія відважна, не раз бували ми на могилі єпископа Чарнецького».

Дівчина щиро любила свого брата, з яким росла. Коли він перебував у Сургуті, то позичила гроші, аби йому вислати, щоби тільки вернувся. «Наставляла мене на праведний шлях, як щось не те зроблю, – згадував брат. – Трошки тримала в руках...»

Через костел дівчина ближче познайомилась із о. Періжком, який поряд із іншими греко-католицькими священиками сповідав там; почала йому допомагати – носила сумку із священичими речами та всім необхідним для Служби Божої, дбала про сповідь та інші Святі Тайни для кожного, хто просив про це. Познайомилась вона і з сестрами Згромадження св. Йосифа. Ходила до них на богослужіння, навіть одного разу була на облечинах. Прагнула сама стати черницею, але сестри у той час не брали кандидаток. За кілька років до смерті перейшла жити до сестер-йосифіток, де був новіціят, який провадила с. Лукіяна Притула. «Таке було спокійне дівчатко, добра була дитина, дуже добра. Молилася, читала», – згадувала черниця.

...У лютому 1982-го Марія написала чоловікові сестри привітання з нагоди іменин: «Працюй, поки час. Не відкладай на завтра. Чини добрі діла, сьогодні маєш час заробити собі на вінець слави в небі... Час втрачений – навіки втрачений». Це дає уявлення про те, чим вона жила свої останні місяці на землі.

Події трагічного 29 вересня розгортались немов за сценарієм. Того дня Марія збиралась поїхати ввечері на іменини до мами Софії. Після роботи пішла на Службу Божу до катедри. Зустрілась із отцем Петром Періжком. Вони трамваєм доїхали до церкви св. Єлизавети і Ольги (колишній костел св. Єлизавети). Там сіли на лавці й розмовляли, священик подарував дівчині образок із Спасителем для мами. У цей момент до них підійшли два «дружинники». Попросили в отця документи. Марійка тим часом тихо відійшла із сумкою священика, де були ризи, молитовник, речі для Служби Божої. Побігла вулицею Тургенєва і забігла в браму будинку №10. «Охоронці» побігли за нею. Одна із мешканок, старенька росіянка, піднімаючись сходами, побачила молоду дівчину, яка, спершись на підвіконня, усміхалась. Високий чоловік гортав релігійну книгу. Потім почулась якась метушня. Спустившись, старенька побачила, як дівчина зробила кілька кроків, тримаючись за стіну і, знесилена, впала. Високий чоловік втік. На стіні видніли криваві відбитки пальців і рук. Сусіди викликали швидку, однак врятувати дівчину не вдалося. Її готували в лікарні до операції, поголили голову, але вона померла через півтори години після «фахового удару в переносицю кулаком з металевим предметом – масивною печаткою або кастетом», – як сказано у висновку судмедекспертизи. Наступними діями «органів» стало звинувачення у вбивстві... о. Періжка, якого вони затримали, але, врешті-решт, відпустили. Жодного розслідування справи не було.

Аж на п’ятий день тіло дівчини віддали рідним. Ховали її у родинному селі Яремкові.

«У суботу приблизно сотня людей вибралася на похорон у село. Зробили вінок з живих квітів. Марійка лежала в рідній сільській хаті, вбрана в усе біле...Тиха осіння днина. В дерев’яній маленькій церковці, яка була замкнена, дзвонив одинокий дзвін. Ми співали побожних пісень і несли Марійку на цвинтар» (ієромонах Костюк). У проповіді римо-католицький священик Людвіг наголосив, що не за Марійку треба молитися, а до Марійки, бо її вічність у раю є запевнена; вона завжди була висповідана і по Святім Причасті.

«Довгий час я себе мучила тим, що якби цього вечора була з нею, того б не сталося. Того дня після роботи я пішла одразу додому. Але з часом я зрозуміла, що Марія дозріла до неба.

...Вона була простою, доброю, скромною, милосердною, вона просто любила людей і вміла приймати те, що Ісус їй готував на щодень» (с. Галина Совган).