„Я говорив світові одверто” (Ів. 18, 19-24)
Відступник і
зрадник Христа Юда опівночі привів озброєних жовнірів до Оливного
городу, щоб піймати Ісуса, Який там молився. Христос вийшов назустріч
цій юрбі і з повною свободою духа став докоряти архієрейським післанцям:
"Ви прийшли сюди як на облаву на якогось розбійника із зброєю, дрючками
і шнурами, щоби мене зловити. Адже я навчав при вас щоденно у святині,
чому ви там не піднесли на мене своїх рук? Ви тепер в пітьмі ночі
вибрали для себе годину". А вони всі мовчали, бо відчували, що їх діло
нечисте, злодійське, розбійницьке.
Тоді Христос дав добровільно зв'язати собі руки та зі спокоєм
переносив усі наруги і зневаги від жовнірів та архієрейських слуг. Вони
шарпали Його на всі боки, били кулаками і палицями, а також лихословили.
По дорозі Ісус упав кілька разів на землю і поранив собі ноги.
Зійшовши
з Оливної гори, вони проходили долиною Йосафата під самим Єрусалимом,
тою долиною, на котрій при кінці світа відбудеться Страшний суд.
Нині
безбожний світ бореться проти Христа і Його Церкви, але прийде колись
той останній день, що всі люди воскреснуть з гробів, стануть слухняно на
своє місце, де кого поставлять ангели, і з тривогою будуть очікувати
появи Ісуса Христа, Який зійде в славі на небесних хмарах і буде судити
всіх людей. Тоді Христос проголосить найсправедливіший і невідкличний
вирок, який вирішить долю всіх людей на всю вічність. Тоді осудить і тих
жовнірів, і передусім зрадника Юду, а також слуг, що тепер ведуть
зв'язаного Ісуса цією долиною Йосафата.
Христос дав Себе зв'язати, і
тим покутує за кожну розв'язність, оскільки ми не хочемо зв'язати себе
Божими й церковними заповідями та легковажно їх переступаємо. О, ліпше
тепер, на короткий час земного життя взяти добровільно на себе ці Божі
в'язи, аніж за життя свавільно топтати Божий закон, а колись поневолі
стати в долині Йосафата в кайданах гріхів і з тими кайданами піти у
вічні пекольні муки!
Дякуємо Тобі, Ісусе Христе, що Ти дозволив
зв'язати Себе і тим вислужив нам помічну волю, і ми поволі розриваємо
в'язи злих нихилів та навичок своєї природи і стараємося жити
богоугодно.
Зв'язаного Ісуса привели до дому архієрея Анни. Він хотів
провести вступне слідство в справі Христових учнів і Його науки. Але це
не був безсторонній суддя, що досліджує правду, лише такий злобний
фарисей, як і всі інші його однодумці. Він навіть не наказав розв'язати
Ісуса на суді, як того вимагав закон, і змовчав, коли при нім дуже тяжко
і несправедливо зневажали Ісуса.
Архієрей запитав, котрі є Його учні
і яка Його наука. Христос змовчав про учнів, щоби не наражати їх на
переслідування. Зрештою, в ті хвилини Він не міг нічого доброго про них
сказати, бо всі розбіглися: Юда зрадив Його, а Петро тричі відрікся Його
на архієрейському подвір'ї.
Отже, ця мовчанка Ісуса вчить нас
стриманості в бесіді, щоб не порушувати доброї слави ближніх обмовою і
не виявляти легковажно чогось такого, що може принести іншим велику
шкоду на маєтку, здоров’ї чи особистій свободі.
На питання архієрея
про науку Христос відповів: «Я вчив все публічно в божницях і в храмі,
де збирався нарід, і ніколи не таємно. Тому питай не мене, а тих, що
слухали, бо вони добре пам’ятають, як я навчав!». Ця відповідь Христа
була справедлива. Христос не боявся за свою науку, бо тисячі людей
слухали Його і всі говорили з подивом, що досі ніхто не навчав так, як
Він навчає. Рівно ж судейська практика вимагає, щоби свідками доказувати
вину оскарженому, а не примушувати Його оскаржувати себе самого.
Як в
часах Христа люди загально говорили, що ніхто не навчав так, як Він
навчає, так і до нині є правдою, що один є наш учитель — Христос. Тим
часом у світі появляються все нові «учителі», що голосять свої вигадки і
на свій лад беруться упорядкувати людське життя. Та замість обіцяного
добра і щастя спадає на народи щораз більша нужда, злидні, море сліз і
терпінь. Подай нині, Ісусе, народам ту ласку, щоби завернули з блудних
доріг і знову віднайшли дорогу предвічної Божої правди, щоб упорядкували
особисте і громадське життя згідно з Божими заповідями, бо лише тоді
повернеться на землю спокій, справедливість, добробут і радість життя.
Архієрей
був дуже невдоволений з відповіді Христа, яка змушувала його шукати
свідків проти Ісуса. Один слуга, що стояв поблизу Христа, хотів
прислужитися архієреєві і з цілої сили вдарив Ісуса по лиці та сказав:
«Ти так відповідаєш архієреєві?!». З Христових уст потекла кров.
Архієрей не покарав злочинного слугу, що так тяжко і несправедливо
зневажав Ісуса, але ще злобною усмішкою виявив своє вдоволення з того
беззаконного вчинку. Тоді Христос Сам був змушений стати в обороні своєї
честі і права та відозвався до слуги: «Якщо я зле сказав, то поправ
мене, а коли добре, то чому б’єш мене?» Але всі мовчали, і та мовчанка
засуджувала їх злочин.
Чому Христос допустив, що Його прилюдно
зневажали, б’ючи по лиці? Допустив це на спокутування за наші гріхи
прилюдної зневаги честі і слави ближніх образливими словами, насмішками,
обмовами і очорненнями. Від таких зневаг завжди кровавиться зболіле
людське серце. Тому й потекла Найсвятіша Кров з уст Ісуса. Стримуймося
від подібних зневаг ближніх і не будьмо надмірно вразливі, коли хтось
порушить нашу честь прилюдно. За прикладом Христа відповідаймо спокійно,
не ганьбімо, не прозиваймо, не проклинаймо обмовника. Спокійна
відповідь може Його спам’ятати, а терпке слово ще більше озлобить.
Терпким словом принизимо себе до рівня нашого противника, а за це
спокійною відповіддю заховаємо свою гідність і здобудемо бодай мовчазне
визнання права і правди за нами. Амінь. 1949 р.
Блаженний мученик Симеон ЛУКАЧ.
(Друкується за книгою: Через терни — до зірок. — Нова Зоря, 2010, — 364 с.)
На світлині: могила блаж. Симеона Лукача у с. Старуня.
Від редакції.
Блаженний мученик Симеон Лукач народився 7 липня 1893 р. в с. Старуня,
тоді Солотвинського ( тепер — Богородчанського) р-ну Івано-Франківської
обл. в селянській родині. Навчався в Коломийській гімназії, потім у
1913-1919 рр. — в Станиславівській духовній семінарії. В жовтні 1919 р.
Єпископом Г. Хомишиним рукоположений на священика. З 1920 по 1945 рр. —
професор морального богослов’я Станиславівської духовної семінарії, де
одночасно був редактором журналу „Добрий Пастир», а також активним
учасником Католицької Акції та провідником Товариства безженних
священиків. Навесні 1945 р. нелегально отримав єпископські повноваження з
рук Владики Г. Хомишина.
Арештований органами МГБ 26.10.1949 р. за
те, що „виступив проти возз’єднання з Російською православною церквою,
перейшов на нелегальне становище, проводив підпільні Богослужіння та
антирадянську агітацію». 14.08.1950 р. засуджений за ст. 54-10 ч.2 КК
УРСР на 10 років у Сиблагу. Протягом 5 років виконував каторжну працю на
лісозаготівлі в Красноярському краю. Після звільнення 11.02.1955 р.
повернувся у рідне село Старуня, де продовжував нелегальну душпастирську
діяльність.
В липні 1962 р. після обшуку арештований вдруге і
проходив в одній справі з іншим підпільним Єпископом Іваном Слезюком.
22-23. 10. 1962 р. засуджений на 5 років ВТК суворого режиму та 5 років
заслання. Покарання відбував в Івано-Франківській тюрмі. У березні 1964
р. працівники тюрми привезли Владику Симеона до рідного села Старуня з
невиліковною тяжкою недугою — відкритою формою туберкульозу. Незважаючи
на хворобу, продовжував священичі обов’язки.
Помер Єпископ Симеон
Лукач 22 серпня 1964 р. в опінії святості в рідному с. Старуня, де і
похований. Реабілітований двічі: за перше ув’язнення — 17.11.1989 р., за
друге ув’язнення - 26.02.1992 р.
27 червня 2001 року папою Римським Іваном Павлом II проголошений Блаженним Мучеником.
19
жовтня 2003 р. мощі Блаженного Мученика Симеона Лукача урочисто
перенесено до Івано-Франківського катедрального собору св. Воскресіння
УГКЦ.
www.novazorya.if.ua