"Христовий скиталець", який подолав тисячі кілометрів, аби бути Божим промінцем віри, надії та любові в "долині темряви", у таборах Сибіру й Казахстану. Щоб перев'язувати рани душі... І не тільки рідним українцям, а й росіянам, полякам, казахам, німцям. Усім, хто шукав Бога. Аби принести своїм служінням мир і всепрощення.
Олексій Зарицький народився 17 жовтня 1912 року в селі Більче Мединицького повіту на Львівщині (тепер Миколаївський район Львівської області) в сім'ї дяка парафіяльної церкви Василя Зарицького та його дружини Марії, які виховували в любові шестеро дітей. Правдиве релігійне життя в родині мало вплив на юну душу Олексія, котрий ще змалку любив молитву та церковні богослуження. Щосуботи звечора чистив взуття, аби вранці прийти вчасно на Літургію, а після Служби Божої чи не останнім виходив із храму.
Від 1922 до 1931 року навчався у Стрийській гімназії, після закінчення якої вступив до Львівської Богословської Академії, відчуваючи безсумнівне священиче покликання. Тут Олексій опинився в унікальному академічному середовищі, яке, ймовірно, допомогло утвердитися його покликанню. Серед наставників, професорів Олексія були щирі, віддані служінню Церкві особистості: викладач біблістики і патрології отець Василь Лаба, автор книги "Патрологія: життя, письма і вчення Отців Церкви"; викладач філософії, етики і соціології отець Миколай Конрад, автор книги "Нарис історії старинної філософії", викладач догматики отець Андрій Іщак, викладач літургіки отець Степан Рудь та викладач схоластичної філософії, ректор Львівської Богословської Академії, ісповідник віри - патріарх Йосиф Сліпий. Отці Миколай Конрад та Андрій Іщак 1941 року загинули мученицькою смертю, а 2001 - були проголошені блаженними священномучениками.
Олексієві ще не було 24 років, коли він постановив бути неодруженим священиком. 28-29 квітня 1935 року одержав піддияконські та дияконські свячення, а 7 червня 1936 року в соборі Cв. Юра Митрополит Андрей Шептицький рукоположив його в сан священика.
"Він відзначився великими чеснотами душі: глибокою побожністю, лагідністю і погідністю духа. Завжди веселий, бадьорий та готовий до праці. Не диво, що вже в часі своїх студій він звертав на себе увагу своїм духовним життям і належав до найкращих духовно вироблених питомців. Як священик, він мав стати духівником Малої Семінарії, одначе задля слабого здоров'я остався в сільській парохії" (митрополит Йосиф Сліпий).
Невдовзі після свячень отця Олексія було призначено сотрудником на одну з найбільш занедбаних парафій - у села Стинова Нижня і Стинова Вижня на Стрийщині. Здивувало й засмутило молодого отця те, що дуже мало людей приходило на богослуження. З'ясувавши причину (селяни пристали до протестантської спільноти), він намагався виправити цю ситуацію: відвідував місця, де збиралися люди, зокрема місцеву "Просвіту", працював із дітьми, молоддю, намагаючись оживити парафіяльне життя. Старенький парох щиро шкодував отця Олексія, співчував йому й сумно усміхався: мовляв, тут уже нічого не вдієш. Однак отець Зарицький не знеохочувався. Майже два роки він трудився на цій парафії. Часто свої незначні грошові надходження з парафії роздавав нужденним. Його батько соромився, дивлячись на скромний одяг свого сина: "Та ти вже два роки на парафії, і собі нічого - ні чобіт, ні плаща, нічого не справив. Та мені стидно, що ти - священик і такий убогий приходиш до мене". То [тато] заказав у шевця чоботи, хутро - щоб якийсь вид мав..." (Зі спогадів Марії Іващишин).
Згодом молодого священика скерували в село Струтин на Золочівщині. Досвід праці, набутий під час душпастирювання на попередній парафії, отець широко застосовував та поглиблював. Парафіяни щораз активніше долучалися до життя церковної спільноти, пожвавлювалося і їхнє духовне життя: щомісяця люди приступали до таїнств Покаяння та Пресвятої Євхаристії.
Діти та молодь - особлива царина діяльності отця Олексія. Для найменших він створив дитячий садочок, де вони вивчали пісні, вірші, танці, а також пізнавали основи катехизму. Готував діток до святих таїнств Покаяння та Пресвятої Євхаристії. Для найстаранніших отець організовував поїздки до Гошева. Діти, здібні до науки, завдяки клопотанню отця Зарицького мали змогу навчатися в "Рідній школі" в Золочеві. Якось отець прийшов відвідати сім'ю, де батько був інвалідом війни. З'ясувавши, що дитина не може відвідувати школу через матеріальні нестатки, доклав усіх зусиль, аби звільнити її від оплати.
"Для нас, дітей, я пам'ятаю, в церкві, в захристії, організував бібліотечку. Тому що хата-читальня була і там була, бібліотека, але для дорослих, для дітей не було [...]. Він усе записував собі: хто яку взяв книжку. Якщо не приніс, то він нагадував. А якщо приніс вже, то він тоді обов'язково розпитав: "А про що ти там прочитав? А що тобі сподобалось? А що не сподобалось?" (Зі спогадів Григорія Романишина).
Смиренність, лагідність, надмірна скромність, турбота про ближнього, батьківська мудрість... Ці риси отця Олексія полонили його парафіян. Він дбав не тільки про їхній релігійний, духовний, культурний поступ, а й про добробут. Отець Зарицький ініціював зведення Народного дому, а задля покращення рівня життя селян організував кооператив зі збору та переробки молока, налагодив мережу збуту (виготовлене масло постачали до Львова). Люди бачили в ньому і доброго пастиря, і дбайливого господаря, довіряли йому та горнулися до нього.
"На Йордан, коли отець Зарицький ходив зі свяченою водою по селу, коли заходив у хату, де бідно жили, або жінка вдова була, маленькі діти були, він незамітно для самої жінки, клав гроші під образ або в якесь таке місце, де потім можна було знайти" (Зі спогадів Григорія Романишина).
Перший прихід радянської влади позначився знищенням того, що поставало роками, а саме: руйнуванням релігійного, просвітницького та господарського життя парафії. У будинок, де мешкав отець Олексій, поселили кілька сімей із Росії, які працювали на будівництві нової залізничної колії. Таке сусідство, звичайно ж, не сприяло душпастирській праці. Було заборонено проводити уроки релігії в школі. На свій страх і ризик отець поділив дітей на групи за місцем проживання, призначивши в кожній із груп найкращого учня, який мав навчати інших, а також збирав дітей у себе вдома.
Настали часи голоду... Люди приходили до будинку отця з надією на підтримку. Він зі співчуттям та милосердям ділився тим, що мав. Якось господиня, яка допомагала отцеві Олексію в побуті, намагалася прогнати з подвір'я людей, котрі просили їсти. Але надійшов отець і, відкривши запаси, сказав, аби люди взяли стільки, скільки потрібно. Господиню попросив не робити так більше, бо "люди бідні, просять їсти. Треба дати..."
До жахіть воєнного лихоліття долучилося намагання радянської влади знищити Українську Греко- Католицьку Церкву. На настирливі "прохання" перейти в лоно Російської Православної Церкви отець Олексій відповідав однозначно: "Я є в своїй вірі і Церкву не зраджу!", продовжуючи своє душпастирське служіння.
1946 року отець Зарицький переїхав у село Рясна-Руська біля Львова, де перебував під пильним оком органів влади. Хоча знав, відчував, що заарештують, зрештою, як і багатьох греко-католицьких священиків після Львівського псевдособору, проте відступати й не думав вважаючи: "Якщо така воля Божа бути заарештованим, то я готовий". Людей закликав бути витривалими у вірі.
Він, як завжди, відкритий до чужого горя, готовий підставити плече допомоги, допомогти "нести хрест", підтримати в будь-який спосіб. Жив не для себе, а для людей.
"Бідна вдова, четверо дітей, згорає хата і все, що в хаті. І вона лишається без домівки, без притулку. І отець дає їм притулок у себе на приборстві. Але там була ще особлива така біда в них, тому що найменша дівчинка Марійка мала з дитинства якусь таку ваду: ... хворобу хребта і грудної клітки. Вона пролежала кілька років у гіпсі. На спині лежала отак, і отець її виходив" (Зі спогадів Костянтина Козинського).
У Рясній-Руській отець Олексій Зарицький, попри заборону уряду, продовжував катехизацію дітей.
"Чекали того дня, коли перед школою дорогою пройде з поглядом на вікна - то означало, що сьогодні [буде] релігія. Діти один одному передавали про це і після уроків - бігом до отця на приборство. Він посадить нас - кого на ліжко, кого на лавку [...]. Отець якось так умів завжди побудувати, що то було з жартами, з цікавими розповідями, смішними. І це дітей дуже вабило" (Зі спогадів Костянтина Козинського).
Він глибоко переживав трагедії українських родин, вивезених на Сибір.
"На Різдво після Святої вечері люди збиралися до церкви. В село вривається тая зграя з тими штиками, з автоматами, і тоді забрали багато родин в Сибір. Отець, безперечно, переносив це дуже болісно. Він був такий стривожений. Він любив радитися зі старшими людьми. Він висказував свої думки. По всьому видно було, що його чекає та Хресна дорога [...]. Якось мій батько каже йому: "Отче, так для самозбереження, поставте підпис і оставайтеся тим, яким Ви є. Ви потрібні людям. І батько мій за те поплатився. Отець відповів йому різко: "Ну, пане Козинський, від вас я того не чекав!" (Зі спогадів Костянтина Козинського).
Отець Олексій жив у передчутті неминучого. Його останньою настановою, яку пам'ятають парафіяни, була: "Не зрадьте віри батьків!"
Якось дорогою додому отця перестріли агенти держбезпеки, сказали, що його заарештовано, проте у відповідь почули: "Якщо потрібне моє тіло, то стріляйте тут мене, а якщо душа - то її я не віддам". Відтак арешт... Золочівський замок, переобладнаний на в'язницю, де він перебував до рішення суду. Отець повсякчас намагався розвіяти печаль та страх, заохочував в'язнів до молитви.
"Люди мали вервички з хліба. Щодня відправляли вечірню, деколи молебен, рано, в обід і ввечері молилися. Отець Олексій завжди ділився їжею зі всіма. Розказував історію нашої церкви, про православіє і католицизм. Підтримував всіх на дусі, бо люди думали, що це вже кінець. Отець Олексій був завжди спокійний, мав дар впливати на людей" (Зі спогадів Володимира Злунка).
Згодом отця перевели до львівської в'язниці, де він перетерпів нелюдські знущання та голод...
29 травня 1948 року за політичною статтею (як голову "Просвіти") отця Олексія засуджено до восьми років у виправно-трудових таборах.
Табори в Мордовській АРСР, Кемеровській та Омській області. Муляр, штукатур, вантажник цегли... На рівні з усіма терпеливо виконував усю каторжну роботу, а долоні його були стертими до крові. Проте отець усіх заохочував до молитви, аби Господь допоміг нести гідно цей тягар хреста.
"Отець був відданий вірі, спокійний, без спалахів і емоцій. Розмови з отцем Зарицьким були про майбутнє, як себе поводити, як бути добрим християнином" (Зі спогадів Івана Поповича).
31 грудня 1954 року термін ув'язнення отця Зарицького закінчився. Була субота, але отець не міг залишити вірних без недільної Служби Божої, тому залишився до понеділка...
11 січня 1955 року отець Олексій прибув на заслання в Караганду. Йому було заборонено повертатися до України. У квітні 1956 року цю заборону було знято, але отець вирішив залишитися, щоб продовжувати своє душпастирське служіння. Працюючи сторожем на будівельному майданчику, служив Божественні Літургії по приватних будинках, на шахтах. Згодом під церкву облаштували одну з кімнаток у бараку. На богослуження в неділю і свята приходило близько 60-70 осіб.
"Він радів, що він з людьми... Що люди вірять у нього. Що віру Христову не забувають. А ми не могли забути, бо ми за то страждали. І там ми хотіли того, як нас батьки колись навчали, і ми тої віри хотілись-мо всюди. І ми ся не бояли" (Зі спогадів Ганни Лилик).
Отець Олексій служив не лише вірним східного обряду. Щодня на катехизацію до нього приходили діти різних національностей - поляки, німці, латвійці. Аби духовно послужити їм, Отець відправляв для них у латинському обряді.
Серед людей, засланих у ці степи, були й римо-католицькі священики. Вони не раз зустрічалися для духовних бесід.
"Ми з отцем Олексієм познайомились в 1955 році в Караганді, де вже наступного року він відкрив церкву для українців. Отець знав і латинську месу, і служив для українців церковнослов'янською мовою, а для німців і поляків - латинською. Він був дуже старанним і трудолюбивим священиком. Окрім дуже інтенсивної роботи в Караганді, він ще здійснював місійні поїздки у прилеглі місцевості" (Зі спогадів отця Владислава Буковінського).
Найчастіше богослуження в прилеглих місцевостях задля безпеки відбувалися вночі. Кожен приїзд отця Олексія був великим святом для вірних.
Навесні 1957 року отець Зарицький відвідав Україну. Зустрівся з єпископом Василем Величковським і одержав доручення розшукати митрополита Йосифа Сліпого.
Життя в його Україні - тепер радянській - краяло серце: греко-католицькі храми, які побудували діди, прадіди, належать іншій Церкві, як і багато його колишніх парафіян... Був вражений і пригнічений після зустрічі з близьким другом-семінаристом Антоном Поточняком, який став одним з ініціаторів сектанського руху "покутників", що активізувався в умовах підпілля Церкви.
Упродовж літа 1957 року отець Зарицький жив у батьків сестри Констанції (Оксани) Сенюк, ЧСВВ у Рясній-Польській. Його несподівана поява, богослуження, таїнства, які він звершував, були колосальною підтримкою та розрадою для багатьох священиків, монахинь, зокрема Згромаджень Св. Йосифа та Cв. Вінкентія. Вони додають радості та надії підпільній Церкві.
Відвідав отець Олексій і свого батька. Гроші, які той дав синові, щоб він купив собі новий одяг, роздав тим, хто в потребі, і повернувся до батькової оселі без обновок. Бідним гроші потрібні більше, а одяг...
Листи отця Олексія сповнені теплотою віри та любові. Вони - живі. Вони - про найважливіше. Вони - від серця...
"Спеціальну радість відчуваю по одержанні Ваших листів, написаних до мене. З них я пізнав стан Вашої душі, і це мені справило радість, бо моральний стан людини треба цінити, як всі скарби світа. З ваших листів я довідався про те, що Ви живете в згоді і в супружій любові. Нема кращого життя, як в добрій родині, де одно другого розуміє, співчуває, помагає. Нема кращої приязні, як між добрим мужем і женою. Та лиш ті знаходять щастя в супружестві, які розуміють це життя в світлі Євангелія. Життя - це обов'язок! Жити - значить прославляти в молитвах Творця, жити, значить добре творити, для другого бути покірним, терпеливим, прощати, контролювати кожне своє слово і думку, чи вони виходять на добро. І якраз родина є місцем, де можна здобувати ці чесноти, ними прикрасити свою душу і знайти щастя вже на цьому світі. Життя супруже - то життя безперервних уступок, жертв і помочі одне для другого в ім'я Бога і добра. Нехай у Вас все так буде! Шукайте Бога, а жива буде душа Ваша - вчить Ісус Спаситель. І Ви так творіть. Моліться много разом голосно, сповідайтеся кілька разів у році, цініть Службу Божу і будете мати Бога в душі, бо хто Його має, він всьо має. А хто немає Бога в душі, хоч би цілий світ мав, він нічого не має. Ця могутня думка, яка мені до тепер світила, і я щасливий, що її вважаю за найвзнеслішу думку життя" (Із листа отця Олексія).
Отець і надалі залишався під пильним наглядом міліції, а тому 21 вересня 1957 року він повернувся до Караганди. Його словами прощання стали: "До зустрічі в небі!"
Місіонерська діяльність отця Зарицького поширюється на терени Самари, Уралу, Оренбурга, Казахстану. У Красноярському краї отець Олексій зустрівся з митрополитом Йосифом Сліпим. Відомо, що цих зустрічей було кілька. Митрополит призначив отця адміністратором Казахстану з осідком у Караганді.
Від того часу за отцем Олексієм стали стежити ще пильніше...
"Він добрався до митрополита Сліпого, якого вимушено помістили у старечий будинок у Красноярському краю в Сибірі. Отець Олексій бачився з ним [...] у лісі. На зворотній дорозі його схопили і впродовж декількох днів допитували в КГБ Красноярська. Правда, його випустили на свободу, і він повернувся в Караганду, та з цього часу земля під його ногами почала горіти..." (Зі спогадів отця Владислава Буковінського).
Згущуються чорні хмари... Отець дізнався, що його богослуження відвідує особа, яка все детально переповідає органам. У 1960 році отця Олексія позбавили прописки, місця офіційної реєстрації за місцем проживання, що загрожувало арештом.
"В Радянському Союзі людина без прописки підпадала під кримінальну статтю. Від цього моменту о. Олексій мав три можливості: влаштуватися офіційно на роботу і припинити свої безперервні мандри, скористатися із дружніх пропозицій його друзів і влаштуватися на роботу фіктивно з тим, що за нього працюватимуть інші, або, незважаючи на небезпеку ще одного ув'язнення, продовжувати своє служіння, не зважаючи ні на що. Особа, яка мені розповідала про блаженного о. Олексія, з певним жалем говорила про те, що він не скористав із того варіанту, який у моєму списку є другим. Адже, маючи фіктивну працю, він міг би продовжувати своє служіння майже без обмежень. За нього би працювали інші, але йому слід було б лише час до часу відзначати себе у робочому табелі. Блаженний Олекса вибирає третій варіант.
Якби він поступив у перший чи другий спосіб, можливо жив би ще до сьогодні, ремствують деякі його парафіяни: зміг би ще служити для сотень і тисяч вірних у Росії, Казахстані і в Україні, навернув би сотки людей до Церкви...
Так або ні. Він просто не захотів перекласти свого хреста на плечі інших..." (Петро Дідула, автор документального фільму про о. Олексія Зарицького "Мандрівник задля Христа").
Однак отець вирішив стати добровільним "Христовим скитальцем". Йому потрібно багато вільного часу, аби належно виконувати свою місійну працю, адже місце праці священика - Божий виноградник:
"Найдорожчий тату, Вашого листа я одержав. Сердечно дякую. Ви, тату, пишете, що тепер треба чесно працювати. Це правда. Я на працю дивлюся як на обов'язок, який вложив Творець-Бог на совість кожного чоловіка. Моя праця - це служити в Божому винограднику..." (Із листа отця Олексія).
Отець Олексій мав бути дуже обережним. Якось у Челябінську просили зголоситися тих, хто може повідомити місцеперебування "злочинця", якого зображено на фотографії... Кілька разів отця затримувала міліція, однак, на щастя, обходилося лише попередженням. Сучасники отця згадували, що якось, коли отець був під вартою, йому в молитві з'явилася Пресвята Богородиця. Він просив її про звільнення - і наступного дня уже поспішав служити своїм вірним.
Отець Зарицький здолав тисячі кілометрів Сибіру та Казахстану, опікуючись вірними. Служив віддано й безкорисливо. Він міг цілу добу не їсти і не спати, аби не втратити часу...
У квітні 1962 року приїхав до Караганди... Отець Олексій завжди був худий і досить високий, а тоді змарнів до решти. Тільки блистіли йому очі. Справді виглядав він на ісповідника віри і кандидата на мученика... В розмові зі мною отець Олексій признав, що ситуація в Караганді є для нього небезпечна, однак казав, що йому дуже жалко українців, залишених у Караганді, греко-католиків, котрі є дуже занедбані, а горнуться до нього. Казав, що постарається якнайскорше закінчити свою душпастирську працю серед українців, а потім впрост із Караганди поїде до Таджикистану. Бог зарядив інакше" (Зі спогадів отця Владислава Буковінського).
9 травня 1962 року в Караганді отця заарештували - біля тієї шахти, де колись діяла українська церква, у якій він служив. Винесено вирок: два роки позбавлення волі - за "дармоїдство", а насправді за активну душпастирську діяльність. У таборі отець Олексій працював кравцем. І хоча робота не була важкою, здоров'я цього великого мандрівника-апостола все більше погіршувалося (гастрит, гіпертонія). Загостренню цих хвороб сприяло й харчування. На одну особу в таборі витрачали тільки 10 г борошна, 12 г круп, 1 г цибулі, 150-200 гхліба і в необмеженій кількості... сіль. Щодня в таборі помирало 40-50 осіб. Узимку тіла померлих скидали в рови, навіть не закопуючи.
Врешті, отець Олексій потрапив до в'язничної лікарні у поселенні Долінка.
"Він був дуже худий. Жінки плакали. Він каже: "Не плачте. Мати Божа приходила до мене і сказала, що невдовзі Вона мене забере" (Зі спогадів сестри Серафими Шмідляйн).
Помер отець Олексій Зарицький 30 жовтня 1963 року. Очевидці згадували, що коли в сутінках тіло покійного отця Олексія на возі везли на кладовище, "похоронну ходу" супроводжувала жінка в незвичному білому вбранні. Коли ж прибули до могили, жінка в білому зникла.."
З часом, коли кладовище в Долінці мали знести, українці перепоховали останки отця на кладовищі поселення Тіхоновка, де нині стоїть римо-католицький храм на прославу блаженного Олексія Зарицького. Коли Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, тлінні останки отця Олексія перевезли в Україну, у Рясну-Руську, й поховали на подвір'ї храму, в якому він служив до арешту.
"Життя - то велика задача. Воно буває часом химерне. Йде вгору, відтак вниз, відтак знову підноситься. Є одначе засада: ніколи не перениматися життєвими успіхами і не падати на дусі в невдачах. Сильна віра в Бога повинна бути світлом, що просвічує дорогу життя, а найвищою мудрістю - страх перед образою Бога. Хто живе в тих правдах, ніколи не схибить і в найтяжчих хвилинах життя має мир на душі, якого не може дати світ. Нехай мир Божий панує у Ваших серцях, і ласка Божа нехай хоронить Вас перед всяким лихом" (З листа отця Олексія).
17 жовтня 1912 року - народився в селі Більче Мединицького повіту на Львівщині.
1922-1931 роки - навчався у Стрийській гімназії.
1931-1934 роки - здобував освіту у Львівській Богословській Академії.
28-29 квітня 1935 року - під- дияконські та дияконські свячення.
7 червня 1936 року - одержав священичі свячення з рук Митрополита Андрея Шептицького
1936-1937 роки - душпастирське служіння у селах Стинова Нижня та Стинова Вижня на Стрийщині.
1937-1946 роки - парох села Струтин на Золочівщині.
1946-1947 роки - парох села Рясна-Руська на Львівщині.
1947-1948 роки - арешт та перебування у в'язницях Золочева та Львова.
29 травня 1948 року - засуджений до восьми років ув'язнення у виправно-трудових таборах.
31 грудня 1954 року - звільнений з табору без права повернення в Україну.
11 січня 1955 року - прибув на заслання в Караганду.
10 квітня 1956 року - знято заборону повертатися в Україну, але отець вирішив залишитися у Караганді, щоб продовжувати своє душпастирське служіння.
26 жовтня 1957 року - реабілі- тований за відсутністю складу злочину.
Весна-літо 1957 року - відвідав Україну.
1958 року - зустрічі в Красноярському краї з митрополитом Йосифом Сліпим, який призначив отця Олексія адміністратором Казахстану.
9 травня 1962 року - заареш- тований та засуджений за "дармо- їдство".
30 жовтня 1963 року - помер у в'язничній лікарні поселення До- лінка Карагандинської області.
Свідчення
"Я, Бріль Галина Йосафата, 1932 р. н., повідомляю, що за посередництвом молитов Блаженного священномученика Олексія Зарицького одержала ласку оздоровлення.
Внаслідок тяжкого перелому руки (хірургічної шийки плечової кістки) після зняття гіпсу утворилася велика гематома (крововилив), яка вже декілька днів почала видавати неприємний запах розкладу. Рука опухла, було відчуття сильного стиснення руки в кисті. Пальці опухли, посиніли, не згинались. Ранком я мала їхати до лікаря.
Пробудившись, відчула раптове полегшення: пухлина зменшилась, сильне затиснення руки в кисті минулося, я вільно могла рухати пальцями й рукою, посиніння зникло. Я дуже була здивована таким раптовим полегшенням і до лікаря не поїхала. Що сталося? Пригадала собі сон, як якийсь мужчина зосереджено з лагідним ясним поглядом довго дивився на мене. Я не розуміла, чого він від мене хоче. І так ми дивились один на одного, нічого не говорячи. Раптом він зник. Коли я ранком встала, на столі побачила образок із мощами Блаженного священномученика о. Зарицького, якого вчора подарувала мені с. Онуфрія.
З подивом і вдячністю я впізнала, що це був о. Зарицький, який, мабуть, мене оздоровив. Це таке моє переконання і відчуття" (Зі слів сестри Йосафати, ЧСВВ 19 лютого 2002 року).
http://www.saintjosaphat.org
