65-річний о. Остап Дмитрук колись був стрункий і високий, а нині – зігнутий удвоє важкою хворобою самотній старець. Мешкає в Івано-Франківську по вулиці Одеська, 15 (на Майзлях) уже 10 років. Ним опікуються сестри Мироносиці, котрі щодня приносять йому обід. Його пам’ять як архів, як незамулене джерело, з якого можна черпати цілющу воду. Добре пам’ятає часи підпілля і діяльність Згромаджень сестер Служебниць з Бучача, Пресвятої Родини з м. Чортків, «Діти Марії» з м. Стрий, сестер Милосердя св. Вікентія, Мироносиць і Василіянок з Івано-Франківська. Має надзвичайну пам’ять, пригадує чи не про всіх, з ким зустрічався за життя.
Совіти не хотіли дати метрики і записали його як Євстахій Францович Дмитрук, а хрещений він іменем Остап. Родом із містечка Язлівець Бучацького району Тернопільської області. Там поховані усі його рідні. Його мати навчалась в Інституті благородних дівиць в с. Язлівець, проте не закінчила, бо совіти не дали. В Язлівецькому монастирі служила тітка о. Остапа, сестра Нєпокалянка Згромадження Непорочної Діви Марії Яльойзія Капітан.
Майбутній отець народився в неділю рано, 5 лютого 1950 року, охрещений в церкві св. Миколая в с. Полівці Чортківського району о. Бубняком. Отець Бубняк у свій час підписав православ’я, потім він зрікся його, служив таємно у хаті до кінця своїх днів. Похований у Дрогобичі.
Вперше сповідався та причащався перед о. Теодором Кутним у с. Полівці. Підготувала його інвалід Надія Пастушак, яка була добре обізнана в релігії. Вона виготовила букетик на груди малому Остапу з мірти, шпарагусу і примули, бо більше нічого не було. Цю дорогоцінну реліквію хлопчик засушив. Вона й донині зберігається в його родинній шкатулці.
У 1963 році хлопчина вперше вирушив з паломниками до Зарваниці, де застав стару генерацію отців-студитів, які були дуже набожні. Потім їх совіти прогнали. «Моя красна юність була з Богом, не зважаючи на атеїзм. Я мав покликання і добру пам’ять. Жінки казали моїй мамі: «Він має покликання від утроби своєї матері». Я йшов зі школи, а на бережку сиділа поважна пані Марія Кухарська і казала мені, дитині: «Слава Ісусу Христу!». Я був дуже здивований і спитав маму: «Мамо, чому вона так до мене привіталась?» А мати відповіла: «Ти того не розумієш, що вона бачить в тобі будучого священика».
Юнак готувався до духовного стану, добре знав польську і німецьку мови. У 1968 році Остап познайомився із сестрами зі Згромадження Пресвятої Родини в с. Броварі біля Язлівця, де монахині мали захоронку. В Моршині застав настоятельку цього монастиря с. Анастасію, яка показувала йому фотографії захоронки. В ній працювало близько 10 сестер, а на світлині були ігуменя, с. Матея, с. Доротея, с. Тереня, с. Ігнатія, с. Романна. Отець Михаїл Снігурович був 20 років на парафіях в Язловець, Броварі, передмістя Язлівецьке. Дорожила с. Анастасія світлиною молодого о. Матея Шепітки ЧСВВ. Сестра Анастасія розповіла, як у 1946 році прийшов до захоронки в с. Броварі гарнізон НКВС. Але перед тим хлопці-повстанці принесли пораненого повстанця і багато зброї до келії, щоб переховати. В келії с. Тетяни під одним ліжком сховали бійця, а під іншим – зброю. Хтось повідомив сестер, що гарнізон наближається, і настоятелька під габітом винесла усі автомати до січкарні і січкою накрила зброю. Енкаведисти так і не знайшли хворого бійця, бо не посміли потривожити стареньку монахиню.
Потім усі сестри залишили захоронку, бо енкаведисти та місцеві комуністи їх вигнали. Сестра Тетяна похована в с. Жизномир біля Бучача.
Пригадує о. Остап, як на свято Воздвиження Чесного Хреста 1978 року о. Рафаїл-Роман Проців відслужив пізно вночі, біля 24 години, Святу Літургію у Моршині. А потім о. Остап разом із ним повертався на вулицю Шевченка до с. Євгенії Сікори. Згодом приїхав о. Остап у м. Долина до сестер з монастиря Пресвятої Родини. А в Калуші відвідав головну матір с. Андрею, яка разом із с. Веньяминою Марцінковською були виселені в Сибір.
Пригадує, як у 1979 році познайомився із с. Служебницями із Бучача. Настоятелькою була дуже набожна вирозуміла с. Флавіяна, яка до кожного, хто приходив у монастир, мала підхід. На Провідну неділю, 4 травня, того ж року у с. Язлівець приїхав Владика Павло Василик. У Полівцях тоді жили дружина та донька брата Владики Хомишина. Вони і привезли Владику Василика на Богослужіння. Багато людей прийшло, щоб послухати проповідь єпископа. За словами о. Остапа віра в серцях людей була дуже глибока. Люди були зовсім інші: і покірні, і добродушні, і згідливі, і добрі.
У Стрию Остап Дмитрук жив у 1972-73 роки. У Зимній Воді отримав василіянський габіт на свято св. Йосафата. Благословив на габіт о. Пахомій Борис, тодішній протоігумен. У Стрию щодня семінаристи «збирали великі ласки»: щоденна Служба Божа у костелі, бо лише він був відкритий, часта Сповідь, Св. Причастя були дуже милими. Потім були великі переслідування, Владику Софрона Дмитерка арештували. За семінаристами дуже стежили. Працював о. Остап у швейній майстерні по вул. Міцкевича у Стрию, але недовго. Знав, що його переслідували. Коли приніс заяву на звільнення, директор на нього накинувся, не хотів віддати трудову книжку. А коли повернувся у родину, то дуже сумував за монашою спільнотою, за духовним життям.
Отець Роман Винничук у 1978 році запросив його до Івано-Франківська, допоміг молодому отцю із житлом, з припискою та роботою. Остап Дмитрук пропрацював у Художньому музеї (польська колегіата) майже 11 років. На саме Стрітення (радянський час) був наказ їхати в Крилоський ліс, щоб цілий день складати обрубані гілля дерев. Перед тим Остап переніс важку операцію на хребті. Падав сухий сніг, було холодно, але треба було працювати. З того часу почались випробування хворобами.
Коли УГКЦ вийшла з підпілля, отримав піддияконські і дияконські свячення з рук Владики Софрона Дмитерка, а священичі – 17 грудня, в день св. Варвари, з рук Владики Іринея Білика. Цього року виповниться 23 роки з того часу.
Аж 12 років служив о. Остап як священик. Про активність вже не було мови, бо здоров’я було втрачене. Служив спочатку в церкві отців Василіян на Майзлях, де часто і багато сповідав вірних, потім – у сестер Мироносиць по вул. Василіянок, 11. Там було кілька важко хворих сестер, яким о. Остап уділяв Святі Тайни. Пригадує с. Адріяну Леськів, якій ішов 97 рік життя, яка щоразу при ньому відновляла свої монаші обіти в неділю Мироносиць. По домах хрестив дітей, сповідав, освячував хати. З того часу почали боліти ноги.
Прожив шість років на вул. Чорновола, 76 в обласному центрі у підвальному помешканні, не маючи ні води, ні туалету. Рабин Віктор Колесник бачив його муки, як ночами носив у відрах воду. На Гірці, по вул. Гулака-Артемовського, в дерев’яній аварійній хатині пані Холевої прожив з 1986 по 2005 роки. Не мав жодних умов, крім газу і світла. Носив воду від сусідів. Коли прийшла воля Церкви, перевіз п. Холеву, яка була важким інвалідом, до своєї матері в с. Язлівець. Майже чотири роки вона там прожила, а останніх півроку годували її з ложки. Пані Марія Холева була людиною великої ерудиції, жертвенності. Пані Холеву похоронили в Язлівці, а хатину, де проживав отець, знесли, спорудивши на її місці новий дім. Тож священик знову опинився на вулиці.
Через 25 років після операції на хребті, о. Остапа почало гнути до землі. Навіть велика палиця, на яку спирається, не допомагає. Щомісяця о. Остап купує ліки, мазі. Терпить страшні болі. Має пенсію 999 гривень, якої не вистачає, щоб оплатити за помешкання, субсидію не може виробити, тому за газ за останній місяць прийшла сума понад дві тисячі гривень. Але добрі люди не дають йому пропасти... допомагають.
Відвідував о. Остап і сестер Милосердя, т. зв. бельгійок, завдяки їм вивчив по образках бельгійську мову (це змішана французько-німецька, фламанська мова). Бельгійки прибули до Станіславова у 1926 році, мали свій монастир біля теперішнього пологового будинку по вулиці Чорновола. Архітектор Михайло Грицак проектував його, як і фасад монастиря сестер Василіянок по однойменній вулиці. Сестер прийняв у Станиславівську єпархію Владика Григорій Хомишин, а згодом їх прийняли у Львові. Головна їх настоятелька називалась с. Єлизавета-Аліса Попик. Сестри вивчили українську мову, прийняли наш обряд, працювали для нашого народу. Перед війною у 1939 році опікувались сотнею сиріт. Пізніше замешкали у домі по вул. Дніпропетровській, 22, на Гірці. Там вони доглядали за Владикою Іваном Слезюком. При них він і помер.
Зустрічався о. Остап з Владикою Йосафатом Федориком у Стрию. Бачив багатьох монахинь з родини Владики Хомишина. У його роду було чотири сестри Служебниці. Сестра Георгія та с. Самуїла, с. Корнелія та Миколая – це доньки братів Владики Григорія.
У Стрию запізнався із монахинями зі Згромадження «Діти Марії». Цього року їхньому Згромадженню виповнилось би 90 років. Воно забуте і зникле. Його заснував 1925 року о. Зенон Калинюк. Новіціат відбувався у Якторові на Львівщині. У м. Пінськ (Білорусь) вони доглядали за сиротами. У роки війни там було 50 сестер, і всі з Галичини, які зазнали страшної трагедії. Енкаведисти вигнали їх уночі з монастиря і вони опинились на вулиці.
Сестра Тетяна-Теодозія Живко розповідала, що перша частина сестер приєдналась до сестер служебниць у Польщі (містечко Грибів). А друга – працювала біля Тернополя, у с. Гаї Розтоцькі. А треті - не зреклись свого Згромадження, а залишились жити у м. Пінськ (Білорусь). Там на старих цвинтарях поховано багато наших сестер, які забуті усіма. Головна їхня настоятелька похована у Золочеві.
Священик дуже хотів би закінчити життя з Богом. Живе сам. Не може уже себе доглядати, потребує морально-фізичного догляду. Службу Божу відслужити не може, також як і жити в монастирі, бо не може дотримуватись режиму, ні виконувати часів, ні ходити в габіті. Уже 43 роки має монаший габіт, в якому мріє бути похований.
«Ісус плаче зі мною, а я плачу з Ним», – завершує свою розмову о. Остап Дмитрук, дивлячись на образ Спасителя, що прибитий на стіні будинку з вулиці. І продовжує: «О Мій Ісусе, сило моя, прикра дорога мого життя». Каже, що так співала охрещена єврейка, а згодом сестра студитка Марія Ляхів, яку вели на допит кадебісти.
В о. Остапа Дмитрука, як бачимо, дійсно дуже хороша пам’ять. Історики, семінаристи, церковні журналісти мають можливість спілкуватись з ним, щоб записати багато цікавих спогадів з духовного життя. Він радий поділитись ними про багатьох духовних світочів УГКЦ.
Наша увага так потрібна цій людині, котра усе життя страждає разом із Христом, добровільно зносячи важкі випробовування долі...
Юлія БОЄЧКО / http://www.novazorya.if.ua
