28 грудня минуло 70 років, як після численних допитів і катувань протягом дев’яти місяців у внутрішній тюрмі НКВД УРСР, виснажений знущаннями, побоями, недосипаннями, голодом 79-літній єпископ-ординарій д-р Григорій Хомишин помирає у лікарні Лук’янівської в’язниці. Так блаженний мученик владика Григорій гідно завершить свій земний шлях і ввійде у Божу славу.

«З Єпископа можна здерти мітру, відібрати відзнаки і окраси його достоїнства, можна його вкинути до в’язниці і закути в кайдани, однак самого достоїнства і влади його ніяка сила світу цього не може йому відібрати і він і з в’язниці, подібно, як св. Апостол Павло, буде управляти своїми вірними. Якраз тоді він буде найсильніший. Не про Церкву, отже, не про віру і релігію я переживаю, але я боюсь про добро і долю цілого мого народу. Бо де влада і повага Церкви знехтувана, чи там можливий послух і пошана для всякої іншої влади? Чи можливий там лад, порядок і спокій? Де Церква переслідувана, де віра і релігія понижена, де духовенство зневажене, чи там нарід може правдиво поступати і правильно розвиватись? Чи там всякий дорібок не обернеться на загибель свого народу?» — скаже одного разу єпископ Григорій Хомишин. Видається незбагненим, але його слова стануть означенням як останніх місяців власного геройського життя українського владики-мученика за Христову віру, так і більш ніж 40-літнього катакомбного періоду УГКЦ.

Від сільської хати — до владичої палати

Доля цього єпископа-мученика стала невіддільною від долі його стражденного народу і певним чином була накреслена Слугою Божим владикою митрополитом Андреєм Шептицьким.

Селянський син Григорій Хомишин народився 25 березня 1867 році в Гадинківцях Гусятинського повіту Тернопільської області. Навчався у невеличкій сільській початковій школі. Коли йому виповнилося дванадцять, отець Сімович рекомендує здібного хлопчика на навчання в Тернопільську гімназію, яку він закінчує з відзнакою 1888 року. Потому  побожний юнак вступив до Львівського Університету на богословський факультет, завершує теологічні студії й 18 листопада 1893 р. отримує ієрейські свячення та розпочинає своє служіння на посту вікарія у катедральному соборі Станиславова. Скоро станиславівський ординарій владика Юліян Сас-Куїловський направляє здібного й ревного молодого пастиря до Віденської Вищої Духовної Академії («Авґустінеум»), де Григорій Хомишин навчався з 1894-го по 1899 роки. Одночасно з навчанням отець Хомшин несе священичі обов’язки на греко-католицькій парафії св.Варвари у Відні. У 1899 році, здобувши ступінь доктора богослов’я, повернувся до Станиславова і продовжив священиче служіння в катедральному соборі на посту вікарія. 23 грудня 1899 р. призначений настоятелем катедри, а згодом стає парохом міста Коломиї.

У 1902 р. митрополит Андрей Шептицький призначає його ректором Львівської семінарії. Втім, його праця не обмежується богословськими викладами та духовним проводом семінаристів. І вже наступного року о.-ректор Григорій Хомишин гостро виступає проти москвофілів з антикатолицьким спрямуванням їхньої діяльності, в яких він вбачав загрозу як для Церкви, так і національного організму. Через два роки, в 1904-му, завдяки старанням митрополита Андрея, номінований австрійським цісарем Францом Йосифом на єпископа Станиславівської єпархії. 19 червня з рук митрополита Андрея Шептицького, перемиського владики Костянтина Чеховича та архієпископа вірменського обряду Йосифа Теодоровича о.-ректор д-р Григорій Хомишин приймає єпископські свячення в катедрі своєї майбутньої єпархії. У своєму слові нововисвячений єпископ написав: «Програмою мого владицтва буде дбати про славу Божу і спасіння людських душ. Від цієї програми я ані не смію, ані не можу, ані не бажаю відступити».

З тих пір 41 рік провадить вірних ввіреної йому єпархії.

Єпископські труди

За умов відсутності національної великої шляхти й буржуазії, не можливо було легко підняти до європейського рівня свій безправний і неосвідчений п’ятимільйонний народ з «хлопа і попа», який ще п'ятдесять років тому жив у кріпацтві, не було жодного українського університету, а загальна освіта знаходилась в зародковому стані. Отож, першочерговим завданням владики Хомишина було зміцнення єдиної інституції, яка репрезентувала народ, — УГКЦ, і, зокрема його осердя, — духовних провідників. Під цим оглядом вишкіл священичої формації в заснованій ним першій українській духовній семінарії (1907) на Підкарпатті враховував пасторальні завдання та місійні виклики того часу і відбувався на взір західних духовних закладів. І те, що греко-католицький священик в галицькому селі першої пол. ХХ ст. втішався беззаперечним авторитетом у громади, — велика заслуга владики. Сам душпастирюючи й навчаючись у Відні, Хомишин зрозумів багатовікову роль монаших чинів як в освіті й ушляхетненні народів, так і формуванні європейських держав. Звідси його особливо великі зусилля для розвитку як старих, так і нових монаших Чинів і Згромаджень. Так, у липні 1909 року, єпископська капітула віддала будинок на вул. Петра Скарги (тепер — вул. Василиянок) у власність сестер василіянок. В ньому монахині відкрили інститут для дівчат, початкову школу та учительську семінарію. Згодом допомогає їм вибудувати там праве крило будинку, де розмістилися монастир і згадані установи. В 1920 році єпископ Хомишин запросив у Станиславів монаший Чин Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ), яким віддає парафію в околиці Гірки, і де владика спорудив для монахів каплицю і монастир. Завдяки його старанням збудовано монастир для сестер-монахинь в Микуличині. Про його батьківську турботу монахами й монахинями свідчить наступний факт. Коли отець Хомишин став єпископом, було тільки п’ять монастирів, а в 1935 році їх кількість зросла до сорока одного.

За ініціативою Хомишина у єпарії створено мережу читалень «Скала», велася велика доброчинна діяльність: Товариство Івана Милостивого, кооператив «Священича Поміч», «Дієцезіальний фонд» тощо. Зайнявши верхній щабель тогочасного суспільства пам’ятав і за «найменших світу цього». Ще напевно, живі свідки, як кожного року на Різдво Христове, придержуючись заведених із давніх часів старих звичаїв, на сходах катедри владика Григорій — «Татуньо»! — сам роздавав милостиню всім бідним, нужденним, калікам різних вір і національностей. Зауважимо, що роздача милостині часом тривала дві години.

За його порадою «Єпархіяльне Товариство Непорочного Зачаття» придбало дві ділянки землі в Станиславові і спорудило там декілька будинків, які потім здавали в оренду, а отриманий прибуток йшов на спорудження церков, шкіл та інші єпархіальні проекти. Потрібно згадати і за впливовий фінансовий заклад «Lend Lоаn Bаnk», який владика Хомишин заснував разом із митрополитом Андреєм Шептицьким, що сприяв розвиткові українського підприєництва. В такий спосіб єпархія мала можливість отримувала додаткові фонди для розвою Церкви й української громади. Комуністи вже в своїй постанові НКДБ УРСР про його арешт від 26 березня 1945 р. єпископові Української Греко-Католицької Церкви Г. Хомишина не забули порахувати церковні добра, —   «до 1939 года владєл 7 тисячами моргов землі і лєса, імєл в Львовском Зємєльном банкє 2 міліона злотих» які, до речі, були ними загарбані, —  але забули почислити скільки років єпископського служіння, невтомного труду, надзвичайних зусиль і великих церковних коштів владика поклав на розбудову релігійного й суспільного життя свого поневоленого народу.  

Молодий владика не стояв осторонь політичного й культурно-просвітницького життя української Станиславівщини. Перед Першою світовою був членом Палати Панів у Австрійському парламенті на правах віриліста (тобто, того, хто отримав мандат депутата не шляхом голосування, а завдяки своєму статусу в суспільстві). На просвітницькій ниві залишався протектором філії Руського товариства педагогічного у Станіславові, музичного товариства «Станиславівський Боян», допомагав інституту товариства Руських жінок. Як зауважують дослідники, він першим з ієрархів УГКЦ привітав окремим посланням проголошення ЗУНР у листопаді 1918 року, у його пастирському зверненні лунає рішучий заклик дбати про Церкву і національну державу. Згадаймо також, що в роки національно-визвольної революції в Україні владика Хомишин не лише словом, але й ділом спричинився до розбудови молодої Української держави в найскрутніших її часах. Коли Українська Національна Рада ЗУНР переїхала зі Львова до Станиславова, Хомишин не тільки надав їй приміщення для праці й проживання, але й сам брав діяльну участь у її засіданнях і нарадах. Владика активно закликав вірних до вступу в Українську Галицьку Армію, куди направляв священиків як капеланів.

Дбав владика і про розвиток мирянських організацій, дитячих захоронок, шкіл, католицьких видавництв і преси.

Духовні твори і пророчі візії

З важливих теологічних праць владики Григорія, які формували духовне життя священства і вірних єпархії протягом ХХ століття, згадаємо наступні твори: Пастирський лист «Про часте й щоденне приймання Пресвятої Євхаристії» (1910 р.), «Пресвята Євхаристія» (1912 р.), «Культ Пресвятого Серця Господа нашого Ісуса» (1920 р.), що набула особливого пошанівку серед вірних під назвою «червона книжка». Іншою фундаментальною працею владики стала його книга «Парафіяльна Місія», що вийшла у трьох томах перед ІI–ю світовою війною ( Нагадаємо, що в 1999 р. вона перевидана одним томом у видавництві «Нова Зоря»). Ця пасторальна праця, як і попередні духовні роботи, були авторитетними джерелами духовної формації священства, особливо в катакомбний період УГКЦ. Названі роботи, як добрий плід старокатолицької теологічної традиції, не втратили своєї актуальності й досі, залишаючись фаховими практичними порадниками сучасним душпастирям на шляху душепровідництва.

Щодо суспільно-національного розвою Галичини першої половини ХХ століття, за словами одного з дослідників, «владика найбільше переймався  і журився роздробленням і взаємопоборюванням всередині українства, повсякчас закликаючи до національного примирення і порозуміння як запоруки у побудові суверенної держави та суспільного устрою». Звідси його чергові твори: «Пастирське послання про політичне положення українського народу в Польській державі» та книга «Українська Проблема». Маючи особливий Божий дар передбачення, за 10 років до початку ІІ-ї світової війни, єпископ Хомишин побачив велику загрозу атеїстичного більшовизму для Галичини. 7 травня 1929 р. в листі до Осипа Назарука владика пише: «Се справді Божий допуст, що большевизм так обхоплює круги інтелігенції… Зближаються тяжкі часи, ворожий поступ грізний… се наслідок дотеперішніх компромісів чи короткозорості на тлі церковно-релігійнім». А наступного року своїм Пастирським листом до кліру і вірних Станіславівської єпархії «Про большевицьке переслідування релігії» владика прямо застерігав галицьких українців від пагубних впливів комуністів. Подібно ж і в Пастирському листі «Про візантійство» (1931 р.) єпископ назвав більшовизм «найбільш небезпечною силою для українців, яка несе голод, безвір’я, розруху».

З початком Другої світової війни в анексованій СРСР Західній Україні, з осені 1939 р. до осені 1940 р., було репресовано й депортовано до Сибіру без суду й слідства близько 10 % населення. Відповідно до совєтских законів Церкву відокремлено від держави, в школах припинено викладання релігії, націоналізовано церковні і монастирські землі. Крім того, закрито навчальні й виховні заклади УГКЦ: богословську академію, духовні семінарії, наукові установи, навчальні і виховні інституції, дитячі захоронки. Під кінець війни прийшли «другі совіти». Пам’ятаючи про кривавий терор «перших», багато галицьких українців емігрувало на Захід. Натомість  26 січня 1944 р. єпископ Г. Хомишин у зверненні до духовенства Станіславівської єпархії УГКЦ заборонив своїм священикам покидати свої парафії…

Хроніка мучеництва дев'ятьох останніх місяців життя єпископа Хомишина описана на 390 сторінках кримінальної справи, яку вели енкаведисти (№35826, том 1) і яка тепер зберігається в архіві Служби безпеки України. 21 грудня 1945 року 79-літнього єпископа-мученика перевезено в лікарню Лук’янівської тюрми Києва у важкому стані внаслідок побоїв. А 28 грудня о 10 годині ранку його серце зупинилося. Місце поховання єпископа Хомишина залишається невідомим і досі, — орієнтовно поблизу Биківні в околицях Києва, разом із тисячами жертв сталінського режиму.

***

Його піввікове служіння в Станиславівській єпархії, яка на той час обіймала сучасну територію Івано-Франківської, Тернопільської та Чернівецької областей, протягом першої половини ХХ століття, у великій мірі творило з українського поневоленого народу зрілу націю, яка спромоглась двічі відновити самостійну державу. Що більше, завдяки владиці Хомишину середмістя Івано-Франківська пишається кращими зразками австрійської сецесії, адже це він побудував красиві величні будівлі, які належали українцям: духовну семінарію (тепер Католицька школа ім. Василія Великого) і єпископські палати (сьогодні, на жаль, Господарський суд), фешенебельну будівлю «Австрія», де розмістився кінозал, готель, крамниці і приватні помешкання (нині — готель „Дністер” та Народний Дім №1 на розі вул. Шевченка і Січових Стрільців), в якому проголошували злуку УНР і ЗУНР і ще цілий ряд будівель, які й сьогодні залишаються яскравими знаками архітектурної привабливості головного міста Прикарпаття.

Під час історичного візиту в Україну у червні 2001 року Папа Іван Павло ІІ проголосив єпископа Григорія Хомишина блаженним мучеником за віру Христову. Іменем владики названі дяківсько-катехитична академія в Чорткові на Тернопільщині, парафіяльна катехитична школа в смт. Більшівці під Галичем, вулиця в Івано-Франківську. Встановлено два пам'ятники: у родинному селі Гадинківцях та Чорткові. На фасаді Івано-Франківської катедри УГКЦ встановлено пам'ятний горильєф. Тут в катедрі, де він більше 40-а років гідно ніс служіння Богові і своєму народові, під надгробною плитою з його іменем спочиває биківнянська земля, яка стала останнім прихистком спочилого мученика-єпископа УГКЦ.  

Слова владики Григорія Хомишина

Ми мріємо про Україну, нею зайняті наші гадки, наші бажання і стремління… Шукаймо Божого Царства в нас самих, стараймося те Боже Царство, його засади і права поширювати і примінювати в житті нашого народу. Тоді будьмо переконані, що Христос не забуде про нашу земну державу».

****

 «…Сиплемо пропам’ятні могили, ставимо на них хрести. Уважаймо однак, щоб вони не були для нашої слави, але для прославлення Ісуса Христа, бо інакше ми готові висипати могилу для цілого народу. Нехай ті хрести нам пригадують, що наш нарід має понести гідно свій хрест, що має понести жертву Ісуса Христа, бо тільки в святій жертві, тільки в хресті — Воскресіння» (24 жовтня 1941 р. Б.).

****

„Поза Церквою можна мати все, тільки не спасіння. Поза Церквою можна мати духовний сан, таїнства, літургію, Євангеліє, віру і проповідь в ім’я Триєдиного Бога, але спасіння можна осягнути тільки у Католицькій Церкві».

****

«Не штука грати ролю великих патрійотів, сипати могили, виголошувати високопарні патріотичні промови, а при грозячій небезпеці утікати, немов заяці з капусти. Тому під строгою відповідальністю забороняю втікати за границю дієцезії в разі інвазії большевиків».

**** 

«Любов до свого народу, — як будь яка інша чеснота, яка не виконується без жертв і праці, — вимагає терпіння, терпеливості, витривалості й самозречення. Така любов не занепадає від спротиву, заподіяної кривди і невдячності, не шукає тільки свого задоволення, не очікує визнання від людей, не має на думці своєї власної користі, словом — не є самолюбною. Бо головний мотив такої любові, це — любов до Бога».  

Роман ІВАСІВ / http://catholicnews.org.ua