Серед церковних і політичних чинників, якими деякі священики мотивували своє небажання "возз'єднуватися", був і страх втратити авторитет серед вірних. Зокрема о. Володимир Ковальський з Львівщи­ни боявся, що парафіяни виженуть його з церкви за зміну релігії.

З іншої сторони, приховування частиною духовенства факту сво­го возз'єднання, показує, що страх перед реакцією населення був біль­шим, ніж просто риторичною фор­мулою у діалозі з владою. 1959 р. - через 13 років після офіцій­ної ліквідації УГКЦ - о. Бемко із с. Брюховичі Львівської області зізна­вся, що має вплив на вірних лише тому, що нічого не говорить їм про "православ'є". Звернення ОУН до українців греко-католиків із за­кликом не переходити на російське православ'я датується літом 1945 року. Оунівці вважали, що перехід до РПЦ "буде насильницьким націо­нальним об'єднанням" українського народу з московським, що веде до ліквідації українства шляхом денаціоналізації і русифікації. Націоналіс­ти сприймали "возз'єднання" як акт конфесійної та національної зради, а підписаних священиків таврували за те, що вони "в ім'я земного страху перед енкаведівським злодієм і роз­бійником, в ім'я руського спокою і теплої посади продають себе, віру Церкви і народу". Подекуди оунів­ці вдавалися і до фізичної розправи над "підписаними" священиками. Ці акти терору суттєво не вплинули на хід "возз'єднання" компартії.

Одним із можливих пояснень слабкого опору населення насиль­ницькій православізації може бути недостатній рівень ознайомлення греко-католицького духовенства і вірних з деталями возз'єднання.

У липні 1945 р. у листі до Г. Кар­пова зазначалося, "що возз'єднання ГКЦ з РПЦ треба в основному завершити до того моменту, коли уніатам стане відомо, що Ініціативна група і прихильне до неї духовенство відлу­чене Папою".

Оскільки мова йде здебільшого про сільське населення, то залеж­но від рівня грамотності основни­ми джерелами інформації для нього були не публікації у пресі або лис­тівки, а повідомлення від священика або чутки. Греко-католицькі свяще­ники мали великий авторитет серед вірних, тому останні покладалися на них у справі возз'єднання.

На думку підпільної монахи­ні Марії Дикої, люди перейшли на православ'я, "бо їхні священики пе­рейшли", додаючи: "Вони не знали, що роблять, а священики знали".

Очевидно, більшості мирянам бракувало розуміння конфесійних відмінностей між греко-католицькою і православною вірою. Наприклад, підпільна греко-католичка Анна Майданівська так пояснює, чому тривалий час відвідувала православ­ний храм: "Я не знала, я думала, що то все Католицька Церква, така, як є. Мама не вчили того, що то є така і така. Була Церква одна, і до неї ходили". Якщо священик не зізнався у своєму переході на православ'я, то парафіяни могли й не помітити змін, адже ходили вони до тієї ж церкви, де правив той самий священик, а об­ряд спочатку залишався незмінним.

Загалом більшість греко- католиків і далі відвідували свої хра­ми. Підпільна греко-католичка Мар­та Малкош зазначає: "Тому що наші люди, особливо із Західної України, були інакше виховані, вони дотри­мувалися своїх традицій, своєї віри. Мимо того, що вони ходили до пра­вославної церкви, але вони казали: "Ми ходимо, бо то наша церква. Ми її збудували. То є наша церква, і ми ходимо до неї".

Зі слів о. Михайла Косила, його односельчани казали: "А що нам священик. Нам щоб тільки Служба проводилася. Хай не тільки Папу не згадує, а хай Патріарха згадує, а хай навіть і чорта згадує, нам церква по­трібна". Сучасні християни так само трактують своє практивування віри. Їм неважливо, до якої Церкви ходи­ти: чи вона католицька, чи право­славна, Московського чи Київського патріархату, а може навіть протес­танська. Вони кажуть: "Бог один, а якої віри - немає значення". Тут у відповідь їм згадаймо святого апос­тола Павла, який вчив: "Один Бог і одна віра", чи святого Августина: "Де Петро - там Цеква", тобто тіль­ки Католицька Церква є правдивою.

Як зазначає з цього приводу до­слідниця Наталія Шліхта, представ­ники літургійної Церкви не могли уявити свого релігійного життя без регулярного відвідування Літургії, а тому практика відвідування після 1946 р. греко-католиками право­славних храмів була доволі пошире­ною.

Відповідно відсоток мирян, які перестали відвідувати православ­ні храми, був відносно невеликим. Деякі греко-католики покидали свої парафії незалежно від позиції свя­щеника. Наприклад у с. Родатичах Городоцького району Львівської об­ласті, де священик не повідомив про зміну юрисдикції, близько десяти родин перестали відвідувати храми, коли з церкви зникли католицькі образи. Подібно батьки о. Михайла Косила з Івано-Франківщини разом з іншими парафіянами відійшли від церкви, коли внаслідок зміни звич­них обрядів московськими зрозумі­ли, що "священики-зрадники".

Сестра Ангелина Чайка згадує, як докоряла священику за перехід у РПЦ: "Отче, що ж ви зробили? Я Вас не вчу, отче, але так від щирого сер­ця хочу, щоб Ви були там, де я - в Небі, а не деінде". Подібні вислов­лювання свідчать, що багатьом мирянам було притаманне трактування "возз'єднання", як зради своєї віри і втрати спасіння.

Однак найбільше опір возз'єднанню чинили громади, де священик не підписався і зазда­легідь повідомив парафіянам про загрозу "оправославлення". Таку думку висловлює о. Павло Менде­люк: "Де був ревний пастир, де був ревний священик, де він ревно проповідував народові, де народ був утверджений у правдивій като­лицькій вірі, священика заарешту­вали, церкву замкнули, а люди православного попа ніколи не пустили до села, бо мали фундамент віри". Подібно сестра Мокрина Шевчук за­значає, що майже ніхто з мешканців її села, де священик не возз'єднався, не відвідував православного храму в сусідньому селі.

Підготував о. Богдан Турчиняк, СБССЙ
Греко-Католицька Традиція 7, липень 2014 р.Б. / http://www.saintjosaphat.org