Це був 1968 рік. У Крехові більшовики зруйновали цвинтар. Хрестів зовсім не було, кудись вивезли, могили сплюндровали. Вириті кісточки лежали зверху.
О. ігумен мене викликав і сказав, щоб я відновив цвинтар разом із людьми. Не хочу собі похвали, тільки хто буде читати цю книжку, нехай знають історію відновлення Крехівського цвинтару. Ніхто не захотів ризикувати, аж один найбідніший чоловік, що працював кочегаром у дитячому будинку, Іван Поросюк, та мав найбільше дітей, не злякався за своє життя, хоча тоді було небезпечно. Вночі працював на цвинтарі разом із сином, відновлюючи могили. За цього чоловіка потрібно молитися, бо не було людини в той час такої відважної, як він.
Я під гору завіз цемент, щебінь, ніхто не здогадувався навіть, для чого. О. Дем'ян Богун дав мені зразок на фото, які ті могили мали би бути, лише не знали, де і хто там спочиває. Один гріб тоді коштував 36 рублів.
Іван Поросюк уже майже закінчував роботу, залишилося кілька могил, але хтось повідомив директорові, що працівник на цвинтарі працює. Його викликали, а він говорить:
- Мені ще шість гробів залишилося, то не буду залишати їх. Директор відповів:
- Та вже бери коні та скоренько дороби їх. Так він закінчив...
О. Ігнатій Янтух написав до мене лист-подяку, в якому пригадав, що ніхто не опіковувався нашими добродійками, котрі цілий вік служили при монастирі, а на старість не було кому їх доглянути, окрім мене.

Коли наші монастирі закрили, а монахів розігнали, перебував я в той час у Крехові та працював у дитбудинку. В хаті-читальні ще зі мною мешкали вчитель, сторож та дві жінки - Оленка і Маруня. Вони тримали маленьку господарку: кури, качки, свиней, корову. Я був на роботі, і Оленка працювала. Маруні тоді було 68 років, то вона поралася по господарству, а в неділю йшли наші добродійки разом із людьми на хресну дорогу, бо мені було заборонено.
Маруня померла 1957 року, а Оленка 1989 року в Малехові, поховали цих жінок на Крехівському цвинтарі.
Пригадую, що у с. Дев'ятниках жив монах бр. Панкратій Гураль. Його арештували разом з отцем-магістром Павлом Теодоровичем у Чорткові. Над ними енкавеесівці дуже знущалися. Клали на землю і молотами били по п'ятах бідних монахів. Страшні болі терпіли вони, тільки просили:
- Уже нас ліпше вбийте, тільки не бийте так!!! Монахи - то були, як бандерівці, над якими найбільше знущалися кати.

Я зі Львова до с. Дев'ятників щомісяця їздив сповідати бр. Панкратія Гураля, бо йому було важко ходити після перенесених тортур.
Він переховував мощі Христа Господнього з Бучацького монастиря і мощі св. Йосафата з Дев'ятницької церкви, які передав згодом мені.
Одного разу, то був 1989 рік, в с. Малехові моя сестра Софія покликала мене:
- До Тебе гості йдуть!
Бачу: йде о. Сироїд Доротей без палиці, якось тримається на своїх ногах.
- О. Антонію, як я заглядав за Вами, як за сонцем, - кричить ще здалеку до мене. Відчуваю, що не довго мені залишилось жити на тому світі. Та хочу бути біля Вас у годину моєї кончини, бо тут мені легко.
Побув у мене щось два тижні і помер. Я його поховав на монашому цвинтарі. І бр. Гавриїл зі с. Артасова після смерті також упокоївся біля наших монахів, а я виконував тільки свій обов'язок.

Пригадую, то ще було за Польщі: з нами був клерик Фраміга Мар'ян. Він захворів на сухоти і його тоді звільнили з монастиря, але він монаше життя любив, дальше продовжував студіювати, вивчився і у 1941 році його Митрополит Андрей Шептицький висвятив на світського священика. Він деякий час обслуговував парафію у Львові, та забажав вступити до Василіянського Чину. Коли він зложив обіти, то був присутній о. В. Мендрунь, о. В. Всеволод, о. Софрон Дмитерко та я - о.Антоній.
О. Фраміга Мар'ян помер у Гошеві вже за незалежності України. У Гошеві готувалися до похорону, але львів'яни забрали тіло до Львова, бо він мав дозвіл спочивати після своєї смерті на Личаківському цвинтарі біля Владики Володимира Стернюка.
До мене передзвонили:
- Куди привозити тіло: до "Преображенки" чи до церкви св. Онуфрія?
- Звичайно, до церкви св. Онуфрія, - відповів я.
Пів на десяту ранку мав бути похорон. Ми за ніч знайшли автобус і о 9.00 годині забрали тіло до Крехова, і поховали на монашому цвинтарі та поставили йому надгробний пам'ятник. Таким чином, сповнили його волю.
О. Ігнатій Янтух писав згодом: "Спомин такий потрібно обов'язково записати, бо завжди маємо бути доброчинцями. Лише наш бідний о. Антоній не боявся нікого, а подбав за монахів, сповнивши їхню останню волю перед смертю, коли ми були всі в стороні".
Я не чекав на винагороду, а робив усе з послуху.

Другий послух був 1989 року. За Горбачовської перебудови викликав   мене протоігумен о. В. Мендрунь і запропонував:
- О. Антонію, було би добре, якби Ви змогли згуртувати людей та не боялися щодня відправляти Службу Божу під горою - молебень до Пресвятої Богородиці і Серця Христового - так чесно, як Ви пильнуєте свою роботу.
Я мав повне право відмовитися, бо, по-перше, то було під голим небом і не дозволено ніким, а, по-друге, я не був великим оратором чи співаком, і тут, у Львові, на таку справу можна було вибрати особу здібнішу, яка б змогла організувати народ і дати людям те, чого вони прагнули.
"То, напевно, Божа воля, і її потрібно мені без вагань виконати", - подумав я собі.
- Прошу отця, дуже радо приймаю Ваше прохання. Я вже старий, на свалку приготований, але щоби дати перший поштовх, зобов'язуюся щоденно відправляти Службу Божу.

1 травня 1989 року на майдані біля Кармелітського монастиря під вікнами Львівського обкому Компартії України почалися відправи: Марійські Молебні і Служби Божі. Богослужіння відправлялися просто неба кожного дня вечером о сьомій годині, а в неділю ще й о десятій ранку була співана св. Літургія. Так тривало майже вісім місяців. Мені допомогали: о. Іван Лопачак з м. Комарно та о. Петро Зеленюх.

У будні і в свята, незважаючи на погоду, на "Горі" збиралося все більше і більше людей, з кожним днем стільки приходило народу, що я своїм очам не міг повірити. Коли я повертався до вірних, то зауважував, що народній масі не видно краю.
Там було відкрито для всіх: для віруючого, для невіруючого, для старого і малого, для здорового і каліки. Ніхто не міг знати, чи чоловік прийшов за кимось стежити, чи молитися. З тієї "Гори" линула Божа благодать. Я запитував людей:
-    Чого ви приходите сюди щораз то більше і більше? Тут немає ні доброго місіонера, ані проповідника. Що Вас тягне?
-    Тут так само відправляється Служба Божа, як за часи наших дідів та прадідів. Це нам близьке і до болю рідне, - відповідали вони.
Я ніколи не мав часу на підготовку до проповіді, тому що ходив на роботу, але Бог так давав, що тільки прочитаю перші рядки з Євангелія, як мені вже дано знати: з того слова починай і     будеш відати, про що сьогодні говорити. Люди думали, яке ж то я казання буду говорити, а я й сам не знав. Тут мого нічого не було, бо я все робив із послуху та з любові до Бога.

Іван Шпиць, Василь Дулька, Ярослав Царик, Василь Ковпак, Володимир Валевський під стінами церкви св. Михаїла зробили кам'яний престіл. Жінки вишили фани, які ми там і ховали, а чоловіки подбали про похідні хрести і мікрофон. На празник Пресвятої Євхаристії відбувся хресний похід із хрестом, фанами, дзвіночками, монстранцією. У поході були задіяні священики, монахині, монахи, тисячі вірних.
Уже покійний наш брат Грицюк говорив:
-    Антонію, з "Гори" настане відродження Католицької Церкви!
Одного разу пізно ввечері я йшов сам. Зустрічає мене троє мужчин:
-    Чого ви самі ходите?
-    Я ніколи сам не йду, а йду завжди з Богом.
-    Ви не жартуйте. Вас можуть вбити, а ми Вами дорожимо.
-    Якби вбили, то би скоріше пішов до неба, а тут, на землі, я найпростіший і найменший з-поміж людей і нічого не вартую.
-    Ми за Вас більше знаємо, як ви думаєте. Ви без дозволу правите під вікнами більшовицького уряду і не маєте страху. Всюди панує безбожництво, а Ви, немов та рання весна, в душах людей запалюєте полум'я надії та віри у свободу нашої релігії.
Люди дивувалися, чому я не боявся, а я все робив із послуху, тому страху ніякого не мав.

У 80-их роках священик УКЦ, студит Григорій Будзинський, українські католики Йосиф Тереля і Василь Кобрин заснували Комітет захисту прав віруючих і почали видавати "Хроніку Української Католицької Церкви", в якій публікували матеріали про переслідування УКЦ і всіх віруючих в Україні.
Іван Гель був головою Комітету захисту прав Греко-Католицької Церкви та організатором походів, на яких свідомий український народ засвідчував тоді безбожницькій владі те, що катакомбна Церква вийшла з підпілля. Люди втомилися від ярма і прагнули свободи.
17 вересня і 26 листопада 1989 року понад 300 тисяч українців-католиків вирушили центральними вулицями Львова до катедри св. Юра, де 20 священиків відправили урочистий молебень. Був проведений мітинг із вимогою повернення собору Юра і всіх церков Українській Католицькій Церкві. Після цього почалися повернення "православних" парохій до УКЦ.

Налякані масовими виступами українців-католиків, московські окупанти пішли на створення Української Автокефальної Православної Церкви в Західній Україні, основними кадрами якої стали "батюшки" РПЦ, котрі переважно були тайняками КДБ або за різні злочини перебували на обліку в міліції. Київську митрополію РПЦ перейменовують на Українську Православну Церкву.

Звідки ж взялося слово "православний", коли на початку християнства в Русі-Україні його не існувало?
З історії відомо, що за часи Володимира Великого релігія в усьому світі була єдина - тільки католицька, хоч обряди різні: латинський на заході, а на сході - грецький, вірменський, коптійський і сирійський. Слов'янський обряд, створений Кирилом і Методієм, - поєднання грецького та латинського обрядів, але зі слов'янською церковною мовою. Священики слов'янського обряду і охрестили Володимира 987 року. 988 року було охрещено населення цілої України. Релігія була тоді лише католицька, а обряд вироблявся свій, український, в основу якого покладений східний, а саме грецький, деякі елементи латинського з використанням староукраїнської мови і місцевих звичаїв.

Про те, що Українська Церква була частиною Вселенської Церкви, свідчать часті посольства від князя Володимира до Риму і з Риму, від Папи. Таких посольств зафіксовано у римських джерелах 12. Посли з Риму їхали з мощами святих: Климентія, Віта, Вікентія, Аполінарія, Венедикта, імена яких увійшли в календар Української Церкви.

Отже, св. Володимир ніколи не приймав "православної" віри. Це зафіксовано у всіх літописах аж до Митрополита Кипріяна і в усіх літургічних відправах, а слово "православний" виникло у XIV ст. через неправильний переклад церковно-слов'янських текстів. Коли комісія, створена архімандритом Євтимієм у Тирново, проводила ревізію церковних книг і виправляла тексти, то замість давнього "правовірний" уписала слово "православний", а це слово має зовсім інше значення.

28 жовтня 1989 року відправлялася на "Горі" Служба Божа, хтось підійшов до мене ззаду і повідомив:
-    Завтра зранку, о 7.30, ми займаємо "Преображенку". Я не хотів обертатися і дивитися, хто цей посланець, але подумав, що то вказівка Владики Володимира Стернюка, і після закінчення Служби Божої повідомив усім людям, що завтра маємо зайняти зранку Церкву.

Наступного дня думаю, чи йти, чи не йти, а тут приходять до мене Василь Ковпак і Володимир Валевський, та кажуть:
-    Прошу отця, ходіть. Там усі люди вже зібрані, чекають із хоругвами.
Я приходжу, а народу - тьма-тьмуща. Іван Гель також чекав, коли процесія ввійде до церкви. Так першою була відкрита "Преображенка". О. Ярослав Чухній відправив Службу Божу і відрікся "православія".

Та не довго ми мали змогу відправляти Службу Божу у церкві. На одній св. Літургії, коли були виставлені Найсвятіші Тайни та мала бути суплікація на вервиці, мені не дозволили розпочати Богослужіння, мотивуючи тим, що я не маю дозволу Владики, і я покинув церкву, а люди всі вийшли за мною.

Удень ми відправили Службу Божу під мурами, де не було застеленого престолу, ані свічки, ані мікрофону. О 19.00, коли вже смеркало, ми відмовили вервицю, заспівали "Під твою милість" і зі сльозами на очах мовчки роздумували, що прийшли до своїх, а свої не прийняли. Богослужіння дальше відбувались під відкритим небом, хоча "Преображенка" була відчинена.

Були розмови про те, що я збунтував народ. І він напав на церкву, але у дійсності люди йшли за правдивою вірою, за тим обрядом, що був ще за Австрії, Польщі, тому що ми нічого не змінювали, не запроваджували нічого нового, та не заводили передчасно схизму, а дотримувались споконвічних давніх традицій. "Блажен муж, що не йде на совіт нечистивих" - і Боже провидіння настало.

Від імені 15500 громадян 2 січня 1990 року "двадцятка", до якої входили: В.М. Дулька, М.Й. Довбуш, B.C. Кам'янка, І.О. Бабій. М.І. Палич, Я.І. Царик, A.M. Заремба, М.О. Качковська, Ю.М. Гнатів, P.M. Радик, М.І. Костерева, І.М. Шпить, П.Ф. Лях, М.І. Радцевич, М.В. Пелех, Г.М. Яремій, Б.М. Побережний, М.Т. Мочерат, СІ. Басараб та інші, а також Ганна Мороз - голова "двадцятки" - звернулися до виконкому Шевченківської райради м. Львова із заявою про реєстрацію релігійної общини та проханням надати дозвіл на відкриття монастиря, ЧСВВ св. Онуфрія, церкви св. Онуфрія м. Львова по вул. Б. Хмельницького, 36.
Я відчував у своєму серці дивний поклик:
- Іди, дій і переможеш!
Дійсно, справдився почутий голос: голова Львівської міської ради Богдан Котик прийняв доброзичливо Ганну Мороз та мене і пообіцяв нам допомогти.
Прості віруючі спромоглися на відновлення діяльності Василіянського Чину у місті Львові.
У неділю, 14 січня 1990 року, 5 тисяч віруючих великим хресним походом вирушили до Картинної галереї (музей Івана Франка, який розмістили в Онуфріївському монастирі). Директора музею Бориса Возницького зобов'язали, щоб через десять днів звільнив приміщення. Але всі фондові речі встигли перевезти і за три дні, і вже 17 січня 1990 року церкву св. Онуфрія з церковним майном передали громаді. На Йордан Службу Божу відправляли вже в церкві.

Одного разу під час повернення до Львова Блаженнішого Кардинала Мирослава Івана Любачівського я разом із парафіянами у церкві св. Онуфрія відмовляв вервичку перед чудотворною іконою Крехівської Матері Божої. Молилися за те, аби зміцнів наш обряд, щоб ми дотримались давніх традицій та уникнули так званого модернізму, що руйнує нашу віру. Коли я відмовив троє зерняток десятка вервиці, перед моїми очима засяяло яскраве світло: я поринув у якесь дивне видіння та почув лагідний голос:
-    Дитино, ніяких змін не робіть, заведете зміни - я заберу всі свої ласки.
Коли я отямився, то зауважив, що вірні відмовляли вже шосте зернятко "десятки".

Про голос Матері Божої я розповів Блаженнішому Кардиналові Мирославові Івану Любачівському та тодішньому Архімандритові Отців Василіян Ісидорові Патрилу. Вони мене заспокоїли і дали обіцянку, що не будуть заважати дотримуватись усіх католицьких традицій.

Та, на жаль, приміщення у церкві було затісне на таку кількість народу.
Одного разу приснився мені сон:
-    Сніг, зима... Люди не поміщаються в церкві і змушені стояти на лютому морозі на дворі. Між собою ведуть розмову про те, що вони стільки часу мерзли під горою, і коли здобули вже свою церкву – місця замало.
На те я відповідаю:
-    Я вам церкви не розбудую, всіх не втисну. Я сам
сповідаю на подвір'ї.
У душі мені прикро, що люди мучаться, і тут приходить до мене невимовної вроди Пані. Хто то був, не знаю, лише порухала мене три рази за ремено і промовила:
-    Антонію, вставай! Йди звідси в інше місце! Там буде вільніше.
Але не було мені сказано куди.
По Службі Божій зранку приходить до мене п. Михайло Пелех. Ми якраз збирались іти до голови міської ради п. Б. Котика. Просили надати нам ще якесь приміщення, тому що на таку кількість греко-католицької громади було у церкві св. Онуфрія замало місця. Думали, можливо, нам підійде Домініканський костьол, але він тоді вже числився як релігійно-історична пам'ятка. Пізніше я запропонував:
-    Можливо, костьол Бернардинців, що поблизу Галицького ринку?
-    Міський голова подивився у документи і відповів на це:
-    Маєте щастя, отче! На це приміщення претендують дві православні громади - і жодна католицька.
Беріть!
26 вересня 1990 року міський голова міста Львова скерував листи директорам Львівської картинної галереї і Львівського державного історико-культурного заповідника з пропозицією: "Костьол Бернардинців передати релігійній громаді, ЧСВВ для проведення Богослужень". А тим часом група вірних подала заяву на реєстрацію і 26 жовтня 1990 року виконком зареєстрував релігійну громаду греко-католицького віровизнання під опікою оо. Василіян у центральній частині Галицького району м. Львова.
29 жовтня 1990 року голова виконкому Львівської обласної ради Степан Давимука підписав рішення № 420, в якому було зазначено:
-    "Враховуючи пропозиції Львівського міськвиконкому, передати колишній костьол Бернардинців релігійній громаді греко-католицького віросповідання, ЧСВВ".
Громада взялася за наведення порядку у церкві св. Андрія, бо там було звалище поламаних меблів, скульптур, багато пилу і бруду. Увесь той непотріб вивозили машинами. А завдяки заступництву Яна-Йоана з Дуклі, що є покровителем м. Львова, у церкві збереглися вівтарі, ікони, лави.
Кожну скульптуру святих та ангелів потрібно було дуже обережно вичищати, щоб не зіпсувати їхню історичну цінність і підготувати їх до реставраційних робіт.
На свято Андрія Первозванного ми вже правили першу Службу Божу у храмі св. Андрія. Відразу було створено церковний комітет, до складу якого увійшли: Я.І. Царик, М.Й. Довбуш, В.М. Дулька, М.Д. Мідик, Ф.І. Калитовський, СО. Підлужна, Я.І. Пришляк, Е.М. Росовська, Ф.І. Холявінський. Комітет очолив Михайло Пелех.
У церкві св. Андрія на день було близько 1200-1500 людей. Понад 25 шлюбів припадало на тиждень. Виявляли бажання взяти церковний шлюб пари, які жили не вінчані 25-30 років. Бувало, що приходили батьки з дітьми: батьки вінчалися, а діти приймали хрещення.

Праці було багато, але я щиро тішився, що діждався того часу, що можемо, вільно молитися. Я просив Бога, щоб дожити до того, аби відправити у церкві хоч одну Службу Божу, а Бог мені дозволив відправити св. Літургію багато раз.

Третій послух був 1996 року. Протоігумен о. Теодозій Янків повідомив мене:
-    Я маю Вас перевести до Жовкви. На те я спокійно відповів:
-    То чого Ви мене запитуєте? Ви настоятель, а я монах, якщо Ви скажете, то я зобов'язаний виконувати.
Коли люди почули, що мене мають забирати зі Львова до Жовкви, то зібрали 7 тисяч підписів на мою підтримку. Я, не раз утомлений, віддячував їм за те у своїх молитвах. Хоча деякі недоброзичливці говорили, що ці підписи не дійсні, бо збиралися на ринках, але то була неправда. Люди не боялися вказувати свою домашню адресу, спеціальність, підписуючись на папері.
Я на проповіді, від'їжджаючи зі Львова, сказав:
-    Дорогі мої парафіяни, Ви не даєте мені виконувати Божу волю. Мені Вас жаль, о. Теодозій Янків може бути найгіршим у ваших очах, але він тут, на землі, заступає місце Бога, і я його слухаю.
-    Були розмови між людьми, що я хочу сам їхати звідси, але я, фактично, не хотів, тому що бажання моє: померти у м. Львові. Лише з послуху поїхав разом із чудотворною іконою Страждаючої Матері Божої до Жовкви.

Світлої пам'яті о. Антоній Масюк, ЧСВВ