"Во імя Отца і Сина і Св. Духа. Ми, з Божої ласки Єпископи й собор Греко-уніятської Церкви в Росії, на богатьох нарадах постановили таке:
"Наша Церква оставала від часу свого повстання в єдності зі Святою, Апостольською, Православно-Католицькою Церквою, заснованою Господом і Богом нашим Ісусом Христом на Сході, зі Сходу світ цілий просвітила й відтоді божественні правди Христової науки непорушно й незмінно переховала без додатків людської мудрости".
Так розпочинається датований 12 лютого 1839 року т. зв. "Соборний акт", що закріплював на письмі відступлення від Католицької Церкви трьох єпископів-ренегатів: Йосифа Семашка, єпископа Віленського, Антона Зубка, його суфрагана, й Василя Лужинського, єпископа Полоцького (на столиці св. Йосафата Кунцевича). У Полоцьку складено письмову заяву відступництва і на другий день із Вітебська, місцевості, де замордовано св. Йосафата, вислано до Петербурга акта "з'єдинення". Крім "соборного акту", підписаного трьома вищезгаданими апостатами й іншим вищим духовенством (членами консисторій, ректорами духовних семінарій і секретарями Семашка й Зубка - разом 22 особи), вислано з Вітебська ще прохання, щоб цар прийняв "соборний акт", а також декларації духовенства, що розриває стосунки з Римом і "пристає до єдности" з православ'ям. Підписів було з литовської дієцезії 938, з білоруської - 3 67. Разом з тим у цьому звіті все ж зазначено, що не дали своїх підписів 116 світських священиків і 95 монахів. Покірна просьба, адресована цареві, найкращим чином демонструє, попри всі заперечення і спроби довести "канонічність" св. Синоду, що в Росії фактичним головою Церкви був цар.
Та це всього лиш сухі, дуже сухі дані. Урочисто й офіційно проголошено "єдність" (апостазію), яка прийшла буцімто добровільно, згідно з бажанням самого клиру й Єпископату. Та вже тих понад двісті священиків, що відмовилися поставити свої підписи, доводять, що ніякої одностайності у цій справі не було. І справді, коли розгорнути сторінки історії Унії в Росії за часів царя Миколая І (1825-1855), то бачимо історію мучеництва з одного боку, а підступів і насильства - з другого. Погляньмо в недавнє минуле перед 1839 р.
1806 року уніатський Полоцький Архиєпископ Лісовський отримав монастир св. Софії в Полоцьку й розмістив у ньому духовну семінарію для виховання кадрів уніатського духовенства. Також інші уніатські дієцезії добилися під кінець панування Олександра І (1801-1829) своїх семінарій; отже, дієцезіальні семінарії отримали, крім Полоцької, ще дієцезії Берестейська й митрополича Віленська. Луцька дієцезія мала отримати семінарію в Почаєві, але до її відкриття так і не дійшло. Крім того, ще 1803 року уряд створив при Віленському університеті т. зв. головну семінарію для латинської й уніатської молоді. Туди вступали кандидати до духовного стану, що закінчили дієцезіальні семінарії й мали набути тут грунтовніше знання. Та цю семінарію, на жаль, вилучено з-під впливу єпископів, а віддано колегії з трьох професорів університету (теологічного відділу). В ньому запанував т. зв. йосифінізм, поширений тоді на Заході Європи (назва походить від імені цісаря Йосифа II) - неприязний до єдності Церкви й зокрема зверхності Папи. Так само було й з архидієцезіальною Віленською семінарією.
В обох закладах навчання відбувалося лише за формою у католицькому дусі. Професори були по- своєму налаштованими лібералами або виразно схилялися до православ'я. І тоді, наприклад у Віленському університеті, викладали про примат Папи так, що тлумачили Старих Отців Церкви по- православному, а не подавали католицьких доказів. Професор канонічного права, світська людина, дискредитував цілком науку про владу Папи. Очевидно, що таке навчання могло виховати хіба апостатів. І так фактично було: саме з цієї школи вийшли підписані на "соборному акті" люди: Семашко, Лужинський, Зубко та ін. Ось як навчали, за спогадами Зубка, "католицької" теології у цих школах:
"Професор канонічного права, італієць, людина світська, вчив, що Ісидор, папський підлесник (!), сфальшував документи, незнані в перших віках християнства, і на них, як на автентичних, оперлася середнєвічна власть Папи... Професор Капеллі, поясняючи нам декрети тридентського собору, насміхався з мнимого натхнення Св. Духа, котрому Отці собору приписують свої ухвали, і говорив, що таке натхнення соборові давало радше папське золото (!!), ніж Св. Дух".
"Таким способом", пише цей вихованець головної Віленської семінарії, пізніший єпископ і апостат, "у нас дозрівала думка, що влада, яка находилася над цілою Церквою в руках однієї людини (себто Папи), повинна підпадати контролі вселенських соборів і в наших поняттях захитувався фундамент папізму".
Так вливали отруту в душі вихованців, майбутніх священиків і навіть єпископів. Не дивно, що вони виходили на свої становища без твердих засад, схильні до апостазії, тим більше, що в такому випадку всміхалася їм кар'єра й ласка в урядових колах - при їхній антикатолицькій налаштованості. Це виховання дало нарешті такого Семашка. За походженням українець із Київської губернії, він отримав початкову освіту в Немирівській гімназії, пізніше навчався в головній семінарії. Вже замолоду відзначався українським патріотизмом і замилуванням до народної поезії. Та під впливом ліберального йосифінського духу у Віленській семінарії втратив прив'язаність до Унії. У 1826 році цар звернув на нього увагу Блудова, головного діяча в заходах для знищення Унії. Блудов справді почав переговори з Семашком, які закінчилися успіхом на користь православ'я: Семашко опрацював проект скасування Унії та прилучення її до православ'я 1827 р. У цьому проекті він спочатку звертає увагу на перехід уніатів до латинства, далі на справу обряду, врешті висуває проект "кращої внутрішньої організації дієцезій".
У своєму проекті Семашко викладає насамперед (у першій частині) погляд на засоби, якими послуговувався російський уряд для знищення Унії від часів Катерини II аж до вступу на престол Миколи І. Далі, в другій частині, він подає пропозицію, що потрібно робити далі, щоб довершити справу Катерини II, себто знищення Унії. У цій другій частині, яка лягла в основу царських розпоряджень проти Унії, Сімашко звертає увагу на те, що замість того, щоб уніати переходили на православ'я, буває навпаки - православні переходять на Унію. Семашко перераховує причини цього явища, наприклад: залежність руського (білоруського) народу й духовенства від латинників, небезпечний вплив уніатських священиків, парафії яких забрали православні, обряд, не подібний до православного внаслідок змін, здійснених на основі рішень Замойського Синоду 1720 р., та ін. Щоб запобігти цій утечі від православ'я, Семашко радить реорганізувати т. зв. грецько-уніатську колегію (керівний орган Греко-Католицької Церкви) таким чином, аби вилучити з неї латинян, змінити організацію дієцезій, звернути увагу на Ординаріїв, що бувають "запродані римлянам", підпорядкувати Василіан Єпископам, скасували уряд протоігумена, щоб ослабити їхній зв'язок, а тим самим силу і т. п.
Отже, в цьому проекті планувалося відділення уніатів від латинян, щоб знищити зв'язок між ними й наблизити уніатів до православних, потім ослабити Василіан, які були опорою Унії (саме з їхнього середовища виходили тверді у вірі Єпископи) - одне слово, "відлатинізувати" Унію й "рівняти" її з православ'ям.
Проект Семашка був принятий та упродовж останніх двадцяти років (1827-1839) ретельно втілювався в життя. Посипалися одні за одними удари. Використовуючи польське повстання 18301831 рр., в якому мали бути замішані Василіани, уряд почав їх систематично переслідувати. Отже, ліквідовано уряд протоігумена (1832), скасовано право патронату католицьких панів (1833), заборонено новіціат, нав'язано православний служебник, де не було згадок про Папу (1831) і т. д. і т. п.
Іменований Єпископом-суфраганом у 1829 р., Семашко розпочав свою діяльність уже як вищий ієрарх. Його діяльність і її наслідки промовисто показує стан Унії в 1828 р. в порівнянні зі станом із 1833 р. У тому році, коли вийшов указ, стан Унії був такий. На чолі стояв Митрополит Йосафат Булгак. Дієцезій було в Литві, Білорусі й на західноукраїнських землях чотири: Віленська (Литовська), якою керував сам Митрополит, Берестейська - під керівництвом Суфрагана, Єпископа Луцького Льва Яворського, далі Полоцька під керівництвом Єп. Мартушевича й Луцька - під керівництвом Єпископа Сиротинського. Крім того, був іще один суфраган Митрополита, Адріан Головня, Єпископ Оршанський. Згаданий уже квітневий указ із 1828 р., за порадою Семашка, ліквідував Луцьку й Берестейську дієцезії, а залишав лише Віленську й Полоцьку. Внаслідок цього Блудов відсторонив від урядування Єп. Сиротинського й перевів його до уніатської колегії, реформованої згідно з проектом Семашка, а Єпископові Мартушевичу додано за суфрагана Семашка. Яворського і Головню Блудов також усунув від влади й помістив їх у монастирях. Треба сказати, що всі Єпископи, крім пасивної вдачі Митрополита, "були в дусі й засадах латинниками (добрими католиками) й не дбали про чистоту обряду", або, як уїдливо висловився Семашко про Мартусевича: "були запродані римлянам".
Місця цих правовірних Єпископів зайняли ренегати типу Сємашка, Зубка, Маркевича, Піль- ховського, Лужинського, Жарського та ін. До 1833 р. Блудов довів до того, що на єпископських і консисторських становищах не сидів уже ніхто з опозиціонерів проти нищення Унії. Головня й Сиротинський померли в 1831 році, а Мартусевич і Яворський у 1833 р. Залишився тільки старий Митрополит Йосафат Булгак, що не противився "чищенню обряду". На місце померлих Єпископів висунуто одразу урядові креатури: на Віленську столицю Семашка, на суфраганів при Митрополитові й Семашкові Антона Зубка, Василя Лужинського й Йосафата Жарського, а Митрополита Булгака переведено до Полоцька.
Уже в 1830 році Семашко з необмеженими правами поїхав на візитацію до Полоцької семінарії, в якій мала бути, згідно з квітневим указом 1828 року, проведена реформа освітнього процесу. Приїхавши до Полоцька, Сімашко провів реформу в напрямі повного зрівняння навчання з православними школами. Усунувши католицькі підручники, накинув православні.
Подібне було зроблено і в інших семінаріях, де трудилися вірні Семашкові помічники. Здібніших клириків висилали до Москви й Петербурга, "щоб краще познайомилися з російським духом у вищих православних духовних заведеннях..." Натомість заборонено висилати уніатських клириків до Рима.
Ці реформи Семашко поправив іще в 1834 році. Після цієї візитації остаточно занепав католицький дух у цих "католицьких" семінаріях. Семашко скрізь запровадив московську мову замість польської, заборонив клирикам бувати на читаних літургіях "яко незгідних із східнім обрядом" та дозволив їм бувати лише на співаній літургії. Одне слово, як пише в'їдливо московський історик, "завдав останнього удару латинству і єзуїтизмові в уніятських семінаріях".
Врешті нав'язано уніатам православний служебник, надрукований у Москві 1831 р. Але цього було вже забагато. Проти насильства над сумлінням посипалися протести з боку парафіян - селян, духовенства і шляхти. Народ протестував як міг проти насильного запровадження православного обряду. Наприклад, у Пашинках Овруцького повіту після відслуження літургії по-православному селяни замкнули церкву й заявили парохові, що його більше до неї не пустять. У містечку Річиці Пінського повіту парафіяни самі винесли з церкви іконостас, який впроваджено туди за наказом уряду. В селі Ходаки Овруцького повіту на Волині дійшло з нагоди зміни вівтаря до бійки й потурбування священиків- апостатів Бушкевича і Красовського. Подібно було і в інших місцевостях, так що не раз мусила виступати в обороні "чистоти обряду" московська влада.
За цими народними протестами пішов протест духовенства Новгородського повіту проти нав'язування православного служебника. П'ятдесят чотири священики цієї округи, зібрані 2 квітня 1834 р., написали до Семашка протест проти нового служебника; у протесті вони наводять історичні аргументи з постанов і практики уніатської Церкви. Семашко, отримавши цього листа, вдався до репресій: декого погрозами змусив відкликати підписи, а деяких непокірних цар засудив на рік покути в монастирях. Під час цієї цілорічної покути один із засуджених, Любешівський парох о. Плавський, написав працю про помилки православних і вислав Семашкові. За це цар засудив його на вивезення до В'ятки, на межі з Сибіром, щоб там до смерті виконував обов'язки паламаря при православній церкві; його жінку й дітей забрали від нього й вивезли у глибину Росії, а до того дітей виховали по-православному. Подібна доля спіткала інших протестувальників у білоруській (Полоцькій) дієцезії (деканати: Дзісненський, Лепельський і Гродненський), якою управляв рівний у "правовірності" Семашкові Василь Лужинський.
Дехто терпів із героїзмом мучеників. Наприклад, Каменецького пароха о. Мицевича (на Литві), що відмовився прийняти православний служебник, за наказом Антона Зубка вкинули до пивниці Жировицької церкви, де протримали шість місяців на хлібі й воді. Коли він і після цього відмовився прийняти служебник, вивезли його до малого містечка Гродненської губернії, Лискова, де він терпів нужду. До неї додалися й моральні тортури після того, як він довідався, що його парафію посів православний батюшка, жінка його з журби померла, а дітей виховано в православ'ї. Через шість років звідти його відвезли до Загорова на Волині, до колишнього манастиря оо. Василіан, де над ним у нелюдський спосіб знущався священик-ренегат, п'яниця Дзю- бинський. Вивезений і звідти, він закінчив своє мученицьке життя в Дермані. Подібних тортур зазнали й інші "непокірні" священики-мученики.
Бачивши те все, шляхта Вітебської губернії подала до царя прохання, щоб поклав кінець страшним репресіям, яких зазнають латинники й уніати з боку уряду. У тому проханні шляхта змальовує засоби, які застосовувалися з метою "возсоєдиненія" уніатів.
"Від якогось часу, - пишеться у просьбі, - а зокрема в біжучому 1834 році, вживано різних способів, щоб греко-уніятів притягнути до пануючої релігії. Старання ті були б у тій провінції без наслідків, як би дозволено руководитися голосом сумління та внутрішніх переконань. Але засоби, вжиті в тій цілі, наповняють душі жахом. Бо звичайно скликають невеличку частину парохіян, без відома інших, і наклонюють їх приняти пануючу релігію, але не шляхом свобідного переконання, а засобами, проти яких не можуть боротися. І хоч такий мнимий акт приступлення є ділом лише дуже малої кількости, то всім іншим парохіянам заповідають, що повинні ісповідувати пануючу релігію". Робилося так не раз. Тому вони просять царя покласти цьому край.
Але цар був глухий до тих справедливих прохань. Не взяли до уваги також протестів парафій, наприклад Любовицької й Ушацької, які в 1835 р., протестуючи, просили, щоб їм дозволено залишитися при вірі батьків. "Монарху, борони тих, що терплять за віру!" - кликала надаремне Любовицька парафія. "Ми сказали собі, - писали парохіяни Ушатич, - що останемо без священиків, будемо відправляти наші молитви дома, помремо без священиків, сповідаючись одні одним, але вашої віри не приймемо. Радше нехай стріне нас доля блаженного Йосафата, цього саме й бажаємо. Але наших просьб комісія (що була приїхала до парохії) не вислухала. І ми остали як блудні вівці, не маючи куди притулитися".
Але цар просьб не слухав: він же постановив цілком вигубити Унію. Смерть Митрополита Булгака (лютий 1838 р.) усунула останню перешкоду. Семашко став на чолі уніатської колегії. І хоч титулу Митрополита не дістав, то йому й не треба було. Адже в його голові вже був готовий "соборний акт", що появився роком пізніше. Отже, перетягали на православ'я священиків, "непокірних" переслідували, доки не зламали насильством їхнього спротиву. Коли вже стало очевидним, що Унія засуджена на загладу, тоді вірні католицькі священики занесли до царя просьбу, щоб їм дозволили прийняти латинський обряд. Але й на це їм не відповіли безпосередньо, тільки дали відчути тяжку руку уряду на головах.
Так мученицьки скінчили своє існування Литовська й Білоруська дієцезії. Розглядаючи їхню історію, мимоволі повторюєш за одним істориком слова Св. Письма, які так дуже відповідають моментові нищення Унії:
"Коли відкрив п 'яту печать, я побачив під жертовником душі повбиваних за слово Боже і за свідчення, що мали. І закричали вони голосом великим: "Доки, Владико святий і правдивий, не судиш і не мстиш за кров нашу - тим, що живуть на землі?" І дано їм кожному одежу білу і проречено їм, нехай спочиють іще на час малий, поки не доповнять числа співслужники їхні і брати їхні, що мають бути убиті, як і вони" (Од. 6, 9-11).
Кров холмських мучеників доповнила їх число незабаром. А помста, страшна помста прийшла на Росію в наші дні...
("Нова Зоря". - Львів, 1933, ч. 82 (680) і 84 (682)
Джерело: Українське видавництво "ДОБРА КНИЖКА".
- Торонто, 1961.Випуск 168. / http://www.saintjosaphat.org
