У серпні 1945 р. о. Лаврентій Шкрепко у м. Чортків Тернопільської області під час проповіді попередив вірних про можливий тиск і наголосив на необхідності зберігати віру. Після Літургії у вужчому колі він сказав парафіянам, що греко-католикам не можна брати участь у православних богослужіннях чи хрестити дітей у православного священика, і що церковне право дозволяє батькам хрестити дитину при свідках.
Отець Остап Стернюх із с. Радча Лисецького району Станиславівської області відмовився перейти на православ'я і закликав до цього вірних. Після його арешту й до закриття церкви 1950 р. парафіяни відспівували Утреню, Вечірню, навіть недільну Літургію без священика.
Надзвичайно важливу роль у формуванні опору мирян возз'єднанню відігравало духовенство й чернецтво греко-католицьких монастирів. Вони поширювали звернення до вірних, де вказували, що приєднані до Ініціативної групи священики не мають "Божої сили", а також провадили усну агітацію по селах.
Зі звіту уповноваженого РСРПЦ А. Вишневського випливає, що на кінець 1946 р. населення Львівської області практично не реагувало на возз'єднання за винятком деяких сіл Жовківського району з огляду на близьке розташування монастиря отців-василіян.
На території Станиславівської області центром найбільшого опору возз'єднанню став василіанський монастир у с. Гошів Болехівського району.
Отці, яких було заарештовано під час ліквідації монастиря у березні 1950 р., після повернення із заслання регулярно провадили підпільні греко-католицькі богослужіння.
Загалом на 1954 р. на Львівщині нараховувалося 30 громад, де частина вірних не приймали "підписаних" священиків і самі провадили богослужіння, та 29 невозз'єднаних громад у Станиславівській області. Хоча їх кількість є незначною, саме ці громади стали "сферою підпільної діяльної "невозз'єднаних" священиків", які повернулися з ГУЛАГу до Галичини в середині 1950 р.
Галичина вбачала у насильницькій ліквідації УГКЦ намагання влади радянізувати Західну Україну, ставилася до возз'єднання здебільшого негативно. Через брак інформації про суть акції, слабке розуміння конфесійних відмінностей між УГКЦ і РПЦ, возз'єднання парафіяльного священика і прив'язаність населення до літургійного життя більшість громад формально перейшла у лоно РПЦ. Незначна група мирян, на яку вплинули пояснення "невозз'єднаного" духовенства і чернецтва та риторика ОУН, відмовилися від возз'єднання і стали осередком підпільної Церкви.
Без жодного сумніву, найбільшого удару українській духовності завдала московська Церква через нищення УГКЦ за допомогою радянської влади. Прикриваючись рішенням Львівського "псевдособору", опираючись на радянську репресивну машину, Москва взяла курс на нищення української нації через нищення УГКЦ.
Ліквідатори передбачали все до найменших дрібниць. Заарештовано ієрархію, митрополита, єпископів, сподіваючись, що заберуть пастиря і розбіжаться вівці. Фізично пастирів усунуто, але їхній духовний провід над паствою не перервався. Вороги Церкви не взяли до уваги слів Христа: "Ворота пекельні її не подолають" (Мт. 16, 18). Митрополит Андрей Шептицький перед своєю смертю провістив цілковите знищення УГКЦ в Україні та її відродження у майбутньому.
Ще до початку репресій владики усвідомлювали, що їм потрібно подбати про наступників. Для того, щоб Церква взагалі не залишалася без ієрархів, їх висвячували таємно. Незадовго до свого арешту митрополит Йосип Сліпий іменував чотирьох екзархів, бо й єпископа Будку і Чернецького було ув'язнено разом з ним 11 квітня 1945 р. Так архимандрит Климентій Шептицький виконував свої обов'язки до арешту в червні 1947 р. Віце-провінціал Йосиф де Вохт керував архиєпархією до грудня 1948 р., коли був змушений виїхати в Бельгію. Перед виїздом він передав свої обов'язки управителю отцеві-редемтористу Іванові Затику, якого незабаром арештували і в 1950 р. засудили до заслання на Сибір, де він помер у 1956 р. Відповідальність за керівництво Церквою взяв на себе о. Микола Хмільовий - глава підпільної Греко-Католицької Церкви. До свого арешту в 1949 р. він переховувався в уцілілих жіночих монастирях та користувався захистом націоналістичного підпілля.
У Станиславові єпископ Григорій Хомишин до свого арешту підготував і залишив після себе заміну. Він висвятив на підпільних єпископів-помічників о. Семеона Лукача, о. Степана Вапровича, о. Івана Слезюка (всі вони були єпархіальними священиками, викладали в Станиславівській духовній семінарії). Генеральним вікарієм владика Хомишин призначив настоятеля монастиря ЧСВВ о. Григорія Балагурка. Єпископ Григорій був заарештований ще у 1945 р. за організацію нелегальних контактів з Ватиканом.
Подібна ситуація спостерігалася в Мукачівській єпархії. Після приходу радянських військ на Закарпаття, Владика Теодор Ромжа, щоб не перервалася лінія єпископів, висвятив єпископа-помічника Олександра Хіру, а сам згодом 1949 р. був заарештований.
Отже, 1940-1950 рр. були найважчим періодом діяльності УГКЦ. Легальна структура Церкви була повністю зруйнована.
Живий приклад жертвенного мучеництва вищезгаданих ієрархів, тепер проголошених блаженними, забезпечив стійкість для сотень і тисяч підпільних душпастирів й вірних.
Католицька Церква не тільки проповідувала Євангеліє, але й жила ним. Жити Євангелієм означає страждати за нього.
Святий Йоан Золотоустий говорить: "На Церкву не перестають нападати, а вона перемагає. Чим сильніше на неї нападають, тим більше вона росте. Хвилі розбиваються, а скеля стоїть непорушно. Хто нападає на Церкву, той погубить самого себе, а Церква стане ще сильнішою. Хто її атакує, той руйнує власні сили".
Підготував о. Богдан Турчиняк, СБССЙ
Греко-Католицька Традиція 7, липень 2014 р.Б. / http://www.saintjosaphat.org
