Сьогоднішнє число тижневика «Дзеркало тижня»
(№10 (790), 13-19 березня 2010 року) публікує статтю журналіста
Роксолани Процьків
«Право на повернення». В основу матеріалу лягли
документи з надр ВКП(б) і МГБ СРСР, що їх оприлюднив Інститут історії
церкви Українського католицького університету в експозиції «До світла
воскресіння крізь терни катакомб», присвяченій 20-річчю легалізації
УГКЦ.
«Двадцять років минуло відтоді, як Українська
Греко-Католицька Церква вийшла з катакомб. Утім, за цей час так і не
було поставлено крапки в питанні повернення цієї Церкви туди, звідки її
вигнано після «собору» 1946 року. В риториці представників Московського
патріархату (не тільки священнослужителів) увесь час повторюється
«проблема уніатів» і «розгромлення єпархій РПЦ на Західній Україні».
Питання порозуміння виявилося напрочуд важким. Насамперед тому, що
порозумітися, здається, немає жодного наміру. Московський патріархат
активізує стосунки з Ватиканом, намагається порозумітися з Польською
Католицькою Церквою. А як щодо найближчих сусідів і безпосередніх
«діючих осіб» конфлікту? Можливо, справа в тому, що Московський
патріархат з огляду на політичні події почувається нині в Україні досить
упевнено і воліє вирішувати питання в найменш болючий для себе спосіб?
Бо такий діалог змусить вислухати й дати оцінку «іншій правді», – про
«розгром галицьких єпархій», – пише «Дзеркало тижня».
Стаття докладно розповідає про механізм
проведення «собору» зусиллями парткерівництва, державних структур та
органів держбезпеки у співпраці з Руською Православною Церквою, а також
розкриває методи впливу на «ініціативну групу». У тексті оприлюднено
датований січнем 1941 року (ще за довоєнного приходу радянської влади)
«План проведения вербовки священника Костельника Гавриила» (цей документ
див. у додатку).
Торкаючись питань сьогодення, автор визнає, що
питання правової легітимації церковної власності для греко-католиків
багато в чому продовжує залишатися відкритим: «Досі ані РПЦ не визнала,
що її дії щодо українських греко-католиків у 1946 році були
прозелітизмом, ані навіть Українська держава не ухвалила офіційного акта
про реабілітацію Церкви.
По закінченні президентської кампанії в
суспільстві існують побоювання: чи не поновиться згубна практика
протегування певної Церкви державним керівництвом, як це було в
Радянському Союзі після 1943 року. Будемо сподіватися, що українським
Церквам вистачить мудрості пройти нелегкий шлях до порозуміння і
примирення, а владі – вберегтися від спокуси використати «церковний
чинник» у політичних цілях».
Департамент інформації УГКЦ
Додаток
