Ідеологічне підґрунтя «возз’єднання» УГКЦ з РПЦ

Після переможної битви влітку 1943 р. на Курській дузі, наступив остаточний перелом у ході радянсько-німецької війни, що відкривало перед СРСР перспективи не лише звільнити
народи Західної Європи від фашизму, але й поширити серед них більшовицьку ідеологію. Однак, від самого початку існування радянської влади на перешкоді її пропагандистсько-ідеологічної діяльності стояла добре організована і сильно централізована Католицька Церква, яка мала значний вплив серед населення країн Західної Європи та Галичини.

За задумом Сталіна наступ проти Католицької Церкви на теренах СРСР мала очолити Російська православна церква. Однак сама РПЦ станом на 1943 р. мала жалюгідний вигляд, оскільки була знекровлена репресіями та гоніннями. Упродовж 18 років вона не мала патріарха, а обов’язки патріаршого містоблюстителя виконував митрополит Нижньоновгородський Сергій (Страгородський). «Відродження» РПЦ Сталін доручив начальникові відділу НКДБ СРСР з питань релігійних культів, полковнику держбезпеки Георгію Карпову.

Вже 8 вересня 1943 р. відбувся організований Г. Карповим Архієрейський Собор, на якому патріархом було обрано митрополита Сергія. Він побув патріархом всього півроку й помер. А з 31 січня 1945 р. і до 1970 р. главою РПЦ був митрополит Ленінградський Алексій Сіманскій, який, за влучним висловом одного з істориків церкви, виконував свою місію «не так на славу Божу, як для добра комуністичної партії».

Отримавши благословення Сталіна, «чекісти в рясах» під керівництвом полковника Г. Карпова приступили до напрацювання плану «хрестового походу» проти «католицизму» у західних областях України.

Передбачаючи можливі репресії проти УГКЦ, митрополит Андрей Шептицький усе ж таки сподівався налагодити певні взаємовідносини з радянськими органами влади. Зокрема, на початку жовтня 1944 р. він просить голову Ради в справах релігійних культів при РНК СРСР І. Полянського зустрітися з повноважною делегацією від УГКЦ для обговорення відносин з радянською владою.

Але через смерть митрополита, яка наступила 1 листопада 1944 р., поїздка була відкладена. Новообраний митрополит Йосип Сліпий призначив керівником делегації Климентія Шептицького. До Москви делегація УГКЦ прибула в другій половині грудня, а 22 грудня мала зустріч із головою Ради в справах релігійних культів при РНК СРСР І. Полянським. Його було проінформовано про стан справ в УГКЦ та релігійну ситуацію в регіоні. Полянський відповів, що в Радянському Союзі всі релігійні організації діють у рамках існуючого законодавства про культи і ні для кого, в тому числі й УГКЦ, винятку не буде.

Однак високопоставлений чиновник лицемірив, оскільки на привілейованому становищі знаходилась РПЦ, а проти УГКЦ підготовлявся план її знищення. Цей план, розроблений Г. Карповим, схвалив 16 березня 1945 р. Сталін і, таким чином, було запущено репресивний механізм на боротьбу з Ватиканом та ліквідацію УГКЦ.

У першому розділі плану були викладені основні «мероприятия по отрыву приходов греко-католической церкви в СССР от Ватикана и последующему присоединению их к Русской православной церкви». Зокрема, передбачалось:

а) „организовать в городе Львове православную епархию, поставив во главе ее епископа с титулом єпископа Львовского и Тернопольского, который объединит православные приходы Львовской, Станиславской, Дрогобычской и Тернопольской областей”;

е) «организовать внутри униатской церкви инициативную группу, которая должна будет декларативно заявить о разрыве с Ватиканом и призвать униатское духовенство к переходу в православие»(виділення авт.).

Наприкінці березня, за наказом Г. Карпова, до духовенства та віруючих греко-католиків звернувся з посланням Московський патріарх Алексій, який закликав їх бути покірними. «Єднайтеся з нами, зірвіть пута, які зв’язали Вас із Ватиканом, релігійні помилки якого завели Вас до духовного спустошення».

8 квітня у львівській обласній газеті «Вільна Україна» була опублікована стаття «З хрестом чи мечем», автор якої підписався псевдонімом Володимир Росович. Окремі дослідники вважають, що це був Ярослав Галан.

У статті ієрархи УГКЦ звинувачувались у співпраці з німцями та інших «гріхах» проти радянської влади, даючи цим зрозуміти широкому загалу, що така Церква не має права на існування. Статтю передрукувала центральна газета «Радянська Україна», вона була озвучена по радіо і видана окремою брошурою.

У середу, 11 квітня 1945 р., органи НКВС провели обшуки в резиденціях митрополита Йосипа Сліпого та єпархіальних єпископів «по изъятию антисоветского духовенства и церковного актива греко-католической церкви».

Було арештовано митрополита Йосипа Сліпого, єпископів Микиту Будка, Миколу Чарнецького, Григорія Хомишина, Івана Лятишевського, яких одразу ж під посиленою охороною відправили до Лук’янівської тюрми в Києві.

Зазначимо, що з радянсько-партійного активу та силових відомств були сформовані спеціальні групи, які займалися збором і аналізом інформації про реакцію населення на ці арешти.

Отець Г. Костельник у розмові з кількома священиками заявив, що «униатская церковь в СССР волей советской власти ликвидирована. Митрополит Иосиф Слепой и епископы уже не возвратятся к власти. Образован «Комитет по воссоединению церквей». Поставлен вопрос о немедленном разрыве униатской церкви с Ватиканом и о подчинении ее патриарху Московскому и всея Руси... Я полагаю, что такое воссоединение церквей необходимо сейчас в интересах сохранения веры, церкви, священнослужительских кадров и украинской нации. Однако, — заявил Костельник, — я чувствую себя пока весьма одиноким в этом деле». Тим не менше Костельник висловив впевненість в тому, що йому вдасться відстояти свої погляди і привернути до православної віри уніатське духовенство та віруючих.

Очевидно «Ініціативний комітет для об’єднання греко-католицької церкви з російською православною церквою» (або «Ініціативна група») був створений одразу ж після арештів ієрархів УГКЦ в особі одного Костельника, а компанію йому, при сприянні НКДБ, склали отці Михайло Мельник та Антоній Пельвецький.

28 травня «Ініціативна група» звернулася до РНК УРСР із заявою, окремі пункти якої вважаємо за доцільне процитувати:

«Маршал Сталін ввійде в вічну історію як збирач українських земель. Тому від нас, західних українців, нехай буде йому щира, сердечна подяка, бо нашого морального довгу супроти Радянської влади ми ніяк не зможемо сплатити.

Для думаючих ясно, що уніатська церква як уніатська, в цих нових умовах державного і народного життя являється як історичний пережиток. Коли ввесь український народ об’єднався в один державний організм, то і його церква мусить об’єднатися в одну церкву — в свою рідну, незалежну від чужинецької кормиги, в православну, що є церквою наших батьків. Цей ідеал знаходив признання у свідоміших кругах нашого народу вже за Польщі.

На жаль, наші єпископи не зорієнтувались ні в політичній, ні в церковній нововитвореній ситуації, і хвиля життя перейшла їм понад голови, а ми лишилися наче на розбитому кораблі.

Наша церква опинилася у стані безвластя та дезорганізації. Це болюче відбивається на церковному нашому житті; довший час воно так не могло б бути. Тому ми, підписані, чільні представники з наших трьох єпархій, рішилися вивести нашу церкву з стану анархії в стан консолідації для перетворення її в православну церкву і просимо одобрити цей наш почин.

А саме ми постановили очолювати «Ініціативну групу» греко-католицької церкви по возз’єднанню з православною церквою …

о. д-р. Гавриїл Федорович КОСТЕЛЬНИК, настоятель Преображенської церкви у Львові, голова Ініціативної групи, представник Львівської єпархії.

о. д-р. Михайло Іванович МЕЛЬНИК, парох Нижанковичів і Генеральний Вікарій Перемишльської єпархії, Дрогобицької області, представник Перемишльської єпархії.

о. Антін Андрієвич ПЕЛЬВЕЦЬКИЙ, парох Копичинець, декан Гусятинського деканату, представник Станіславської єпархії.

У Львові, 28 травня 1945 р.»

Таким чином, ідея «возз’єднання» УГКЦ з РПЦ була добре продуманим Кремлем політичним кроком.

Підготовка

до Львівського церковного собору

1946 року

Відповідь на своє звернення «Ініціативна група» отримала від Ради Народних Комісарів УРСР 18 червня через уповноваженого Ради в справах РПЦ при РНК СРСР по УРСР П. Ходченка. В документі, зокрема, говорилось:

«Членам ініціативної групи по возз’єднанню греко-католицької цер­кви з руською православною церквою д-ру Костельнику, д-ру Мельнику, д-ру Пельвецькому.

За вказівками Раднаркому УРСР, у відповідь на вашу декларативну заяву від 28.5.45 р., повідомляємо вас:

1. Ініціативна група по воз­з’єднанню греко-католицької церкви з руською православною церквою санкціонується у вашому складі як єдиний тимчасовий орган, якому надається право керувати в повному обсязі існуючими греко-католицькими парафіями в західних областях України і переводити справу возз’єднання парафій з руською православною церквою.

2. Ініціативна група по воз­з’єднанню греко-католицької церкви з православною церквою має право погоджувати надалі всі правові питання в справі керівництва греко-католицькими парафіями і возз’єднання їх з православною церквою з Уповноваженим Раднаркому в справах руської православної церкви при РНК УРСР і відповідно в областях — з місцевими Уповноваженими.

3. В міру проведення обліку деканатів, парафій і монастирів греко-католицької церкви ініціативна група має надсилати до Уповноваженого в справах руської православної церкви при Раднаркомі УРСР списки всіх деканів, парохів і настоятелів монастирів, які відмовляються підлягати юрисдикції ініціативної групи греко-католицької церкви по возз’єднанню з православною церквою».

Зазначимо, що у місцевій пресі як звернення «Ініціативної групи», так і відповідь були опубліковані за вказівкою секретаря ЦК КП(б)У з пропаганди К. Литвина лише 6 і 7 липня, з посиланням на передрук з газети «Радянська Україна» від 4 липня. Це говорить про те, що організатори плану з ліквідації УГКЦ не квапилися публікувати ці документи одразу ж після арешту митрополита й владик, щоб не спровокувати масове невдоволення серед греко-католицьких віруючих і духовенства. Потрібний був час для заспокоєння.

Але й після публікації цих документів на прийом до уповноваженого Ради в справах релігійних культів при РНК СРСР по УРСР П. Вільхового одразу ж попросилися радник митрополичого ординаріату Іван Котів та секретар митрополита Йосип Кладочний, які від імені 61 священика і настоятелів греко-католицьких монастирів Львівської єпархії заявили протест проти возз’єднання з РПЦ. Вони просили дозволу вибрати нового митрополита, щоб УГКЦ мала змогу продовжувати свою діяльність.

Проти «возз’єднання» виступили й українські повстанці. Так, в одній з агітаційних листівок (липень 1945 р.), зокрема, говорилось, що «25 років большевики сміялися з християнської віри, руйнували церкви, вбивали священиків і виховували молодь у безбожницькому дусі. На кожному кроці вони агітували, що Бога нема, а про релігію говорили, що це отрута для народу. А нині самі большевики нагло радять Вам і священикам, що треба зліквідувати греко-католицьку церкву, а самим перейти на російську православну церкву... Невже справді зійшло «Боже об’явлення» на тих чортів у людськім тілі? Ні! Нічого в царстві Сталіна щодо церкви не змінилося. Справа лише в тому, що большевики придумали новий спосіб для знищення всякої віри і всякої церкви».

Повстанці мали рацію, оскільки вся історія існування партії більшовиків — це історія боротьби проти релігії.

Для «возз’єднання» 1946 р. був взятий сценарій полоцького возз’єднання 1839 р. Як і тоді, «ініціатива» виходила з «низів», тобто від духовенства і віруючих. Як і тоді, «ініціатори» при допомозі органів влади та силових структур мали «переконати» більшість у доцільності «возз’єднання».

На теренах Станіславської єпархії агітацію серед священиків з приводу вступу до «Ініціативної групи» проводив Антоній Пельвецький, декан Копичинецький.

У Станіславській області станом на 1 серпня 1944 р. налічувалося 566 греко-католицьких громад і 367 священиків. За складеним уповноваженим та Пельвецьким графіком, погодженим з обкомом та райвиконкомами, у деканатах єпархії проводилися збори священиків, на яких обговорювалося звернення «Ініціативної групи». Аналіз протоколів зборів засвідчує, що участь у них брало 50-60% священиків від їх загальної кількості. Так, на збори в Коломийському деканаті з 23 священиків з’явилося лише 14, а решта, в тому числі й декан Русин, — «захворіли». Через неявку більшості священиків у Косівському, Надвірнянському, Городенківському деканатах збори довелося переносити на інші дні.

Деканальні збори, крім низької явки, характеризувалися й високою напругою та нервозністю, оскільки виникало чимало запитань з приводу доцільності такого «возз’єднання». На багатьох зібраннях уповноваженого запитували, для чого об’єднуватись, якщо комуністична партія проводить атеїстичну пропаганду і при комунізмі церкви не буде. А окремі священики прямо заявляли, що не робитимуть цього й агітуватимуть проти об’єднання своїх прихожан. І все ж, незважаючи на гостру полеміку, присутні на деканальних зборах священики більшістю голосів підтримували резолюцію про «возз’єднання».

В окремих деканатах мала місце гостра полеміка. Так, у Тисмениці священик з Марківців Гнат Величко відкрито заявив, що йому «совість не дозволяє йти в ініціативну групу» і він не буде «порушувати присяги, яку дав єпископу Хомишину Григорію. Я знаю, що він арештований органами НКГБ як ворог народу. Це мене здивувало, і я не вірю, що Хомишин є ворог народу. Нехай єпископ Хомишин відмінить мою присягу, тоді я подумаю, чи вступати до ініціативної групи».

Іван Устиновський зі Старого Лисця (Станіславський деканат) теж заявив, що як католик буде «служити і слухати Папу Римського» і йому не страшні ні тюрма, ні Сибір.

Уповноважений одразу ж інформував УНКДБ в Станіславській області про антирадянські заяви окремих священиків. Зокрема, в доповідній від 24 вересня 1945 р. він писав, що «греко-католический священник Литвин из Рожнятовского р-на села Илемня, монахи-василиане с. Гошева, Болеховского р-на проводят работу среди верующих, направленную против православной церкви и воссоединения, агитируя на то, чтобы повиновались руководству из Рима. Греко-католик священник села Новоселицы, Выгодского р-на Баран препятствовал православному священнику проводить служение, применяя угрозу и пр. случаи. Прошу принять меры по Вашей линии».

Особливо відзначав уповноважений «крамольну» поведінку на деканальних зібраннях таких священиків, як Стернюка, Ганушевського та Казновського. Зокрема, священик із с. Радчі Остап Стернюк заявив, що не хоче «підлягати юрисдикції ініціативної групи» і не буде проводити богослужіння за православним обрядом. «Я перед віруючими згадую і прославляю Папу римського, я служу Папі римському і буду служити. Я іду з Ватиканом і буду йому підпорядковуватися, а не кому іншому, хоч вбийте мене, я до цього готовий».

Антон Казновський, парох з с. Ганусівки Жовтневого району, теж був категоричним: «З ініціативною групою я не згоден, підпорядковуватися її юрисдикції не буду і відмовляюсь, так як їй цю роботу не дозволило проводити верховне духовенство. Вступати в члени ініціативної групи я не буду. Що хочете, те зі мною і робіть: хоч судіть, хоч садіть — я віри не зміню. Я дав присягу єпископу Хомишину і цієї присяги не зраджу. Дану клятву Папі римському не нарушу. Єпископ Хомишин посаджений в тюрму неправильно, він не ворог народу, я його сорок років знаю. Він мій духовний батько. Уряд неправильно санкціонував ініціативну групу».

Парох Ганушевський з Угорників Станіславського району вважав, що вступ до «ініціативної групи» — це паперова фікція, а «коли відбудеться рішення собору, то більше 50% священиків вийдуть з ініціативної групи і не будуть православними священиками».

За час діяльності «Ініціативної групи» та при відповідній підтримці радянсько-партійних органів та уповноважених до кінця 1945 р. у Львівській області до неї вступило 233 священики із 298 (79%), у Дрогобицькій — 237 із 390 (85%), у Тернопільській — 188 із 270 (69%), а в Станіславській області найменше — 188 священиків з 341(55%) та 47 дяків з 390 наявних (12%). За категоричну відмову «возз’єднуватися» 33 священиків було ув’язнено, звинувативши їх у «зв’язках» з німецькими окупантами та «буржуазними націоналістами». Серед них Микола Вонсул з с. Велесниці Долішної, Михайло Кисіль з с. Кулачківців Коломийського району, Іван Головатий із Старих Богородчан, Михайло Вовчук з Хмелівки Богородчанського району та інші.

Проти арештів і переслідувань духовенства УГКЦ виступив у навечір’я католицького Різдва з енциклікою (посланням) «До усіх Східних Церков» папа Римський Пій XII, в якому, зокрема, говорилося: «З великим смутком ми довідалися, що на теренах, недавно прилучених до Росії, наші найдорожчі брати й сини українського народу терплять тяжкі переслідування з-за своєї вірності Апостольському Престолові…

Знаємо теж, Достойні Брати, що ці труднощі і прикрощі виправдовуються уявними політичними причинами. Однак, такий спосіб ставлення справи не новий, ані вперше вжитий, бо від багатьох століть вороги Церкви завзято і підступно обвинувачували католиків, начебто вони діяли проти держави,… бо не сміли явно признати, що вони самі наставлені вороже до релігії та її відверто поборювали...

До вас, любі сини священики, кажемо: Витривайте далі в вашій вірі в цих сумних часах, підтримуйте слабких та скріпляйте тих, що хитаються... Урешті промовляємо до вас, усі католики Української Церкви, із співчуттям до ваших терпінь і гніту... Заохочуємо вас пильно в Господі, щоб ви ніколи не відрікались вашої віри і вашої вірності Матері Церкві, ані не далися залякати жодними погрозами, ні жодними шкодами та небезпеками заслання чи втрат самого життя...»

Окремі священики, які вступили до «Ініціативної групи», згодом відмовлялись і вимагали від Пельвецького, щоб він повернув їм заяви. Так, священик із с. Ліски Петро Ткачівський у листі на ім’я Пельвецького писав (цей лист був переданий начальнику УНКДБ): «По тижневій надумі я, священик Петро Ткачівський, заявляю, що моє приступлення до ініціативної групи по возз’єднанню з православною церквою не годиться з моєю совістю і тому відкликую свій підпис з дня 7/8 - 1945 року і прошу мене вичеркнути з членів вище згаданої групи. Ліски, дня 13/8-1945».

На початку 1946 р. приплив нових членів до «Ініціативної групи» фактично припинився. Більше того, розпочався зворотній процес.

Ще складнішим було становище з переведенням у православну віру релігійних громад. Станом на січень 1946 р. в Дрогобицькій області «оформились як православні» лише 4 громади, у Львівській — 2, у Тернопільській — 3, у Волинській — 2, у Чернівецькій — 9 громад.

Зважаючи на ситуацію, Рада в справах РПЦ при РНК СРСР дала вказівку уповноваженим в областях приймати «в лоно» РПЦ священиків і релігійні громади, не чекаючи «возз’єднавчого» Собору. Так, в листі від 9 січня 1946 р., зокрема, говорилося, якщо «загальні збори віруючих (приходи) виносять постанову про возз’єднання з Руською православною церквою, то в такому разі не слід чекати, поки відбудеться взагалі Собор уніатського духовенства по цьому питанню, а треба через православного Львівського єпископа Макарія ще до Собору здійснювати це возз’єднання, тобто приймати і священика (коли він теж має бажання), і релігійну громаду в юрисдикцію Московської патріархії(виділення авт.)».

Ще однією невирішеною проблемою напередодні собору залишалася відсутність православного кліру. Єдиним на той час православним єпископом у західних областях був Макарій — архімандрит Успенської Почаївської лаври. Тому на 24 і 25 лютого 1946 р. патріарх Московський Алексій призначив у Києві хіротонію на єпископа Станіславського о. А. Пельвецького, а на єпископа Самбірсько-Дрогобицького — о. М. Мельника. Що ж до о. Г. Костельника, то він стати єпископом не міг, оскільки був одружений. Отець Г. Костельник за свою «велику подвижницьку роботу» отримав від митрополита мітру та «на груди золотий хрест з прикрасами».

Переведення у православну віру греко-католицьких громад

«Возз’єднавчий» Собор відбувся у Львові 8 березня 1946 р. в приміщенні собору св. Юра. Його делегатами були 2 «єпископи», 214 священиків і дяків та 19 мирян від трьох єпархій: Львівсько-Тернопільської, Самбірсько-Дрогобицької, Станіславської, які нібито виражали волю 997 із 1270 священиків усієї Греко-Католицької Церкви західних областей України (78%), які самостійно чи під тиском ввійшли до складу «Ініціативної групи».

Гостьову делегацію від Московського патріархату очолював екзарх України митрополит Іоан. Не приїхав до Львова головний режисер «возз’єднання» голова Ради в справах РПЦ при РНК СРСР Г. Карпов, який слідкував за перебігом подій з Москви через своїх представників: уповноваженого в справах РПЦ по УРСР Ходченка та уповноваженого по Львівській області Вишневського.

Не прибули на собор жоден із запрошених священиків, які були противниками возз’єднання. А всі ­ієрархи УГКЦ на чолі з митрополитом перебували в тюрмі, за винятком Перемиського єпископа.

Головував на соборі протопресвітер д-р Гавриїл Костельник. Він же виступив з доповіддю «Про мотиви возз’єднання греко-католицької церкви з Руською православною церквою», в якій підкреслив, що «католичну церкву римські папи розбили, порвали зв’язок з усіма східними церквами» і намагаються взяти «під ноги всі інші церкви». А одним із головних мотивів розриву з Ватиканом послужило те, що «унія внесла кривавий роздор в нашому суспільстві, стала засобом знищення його», а від повної латинізації і полонізації українців врятувала Росія. «Хочемо, — підкреслив Костельник, — щоб наше релігійне серце було не в Римі, який нам нічого не дав.., а щоб воно було в Києві, який є матір’ю всієї Русі, а також у Москві, яка є столицею і оборонною силою всієї Русі і всіх слов’ян».

Делегати «одноголосно» прийняли рішення про: 1) анулювання Берестейської унії 1596 р.; 2) відрив УГКЦ від Католицької Церкви; 3) повернення до прадідівської православної віри; 4) возз’єднання з РПЦ.

Рішення Львівського собору було неканонічним. По-перше, в 1595-1596 рр. ті українські православні єпархії, що заключили унію в Бресті, входили не до Московського, а Константинопольського патріархату. Тому безпідставними є твердження, що українці-католики «повернулись в лоно Руської (Московської) православної церкви», оскільки вони ніколи до неї не належали.

По-друге, рішення про анулювання Берестейської унії на соборі 1946 р. приймало фактично православне духовенство і єпископи, більшість з яких силою заставили вступити до «Ініціативної групи» і перейти в православну віру. Це визнав і Синод Російської православної церкви (травень-червень 1971 р.), в одній з резолюцій якого, зокрема, відзначалось, що «поворот до православ’я в 1946/49 рр. греко-католиків Галичини і Закарпаття та скасування Берестейської й Ужгородської Уній відбувалось насильно».

Станом на 1 жовтня 1946 р., за даними звіту уповноваженого в справах РПЦ по Станіславській області, в єпархії налічувалось 674 релігійних громади і культових приміщень, з яких 70 з різних причин не діяли (не було священика, зруйноване під час війни культове приміщення тощо). З діючих 604 громад «канонічно оформилось» (перейшли в православ’я) лише 542, а з 322 священиків греко-католиків — 271. Тобто, за півроку лише два священики греко-католики перейшли в православну віру.

До когорти незламних українських священиків належав і Юліан Тарантюк з Негівців Калуського району. Під тиском декана й уповноваженого він змушений був вступити 4 березня 1946 р. до «Ініціативної групи». Але канонічно оформлятись у єпископа відмовлявся. А тим часом в сім’ю прийшло непоправиме горе: у жовтні 1946 р. п’яний червоноармієць з військового гарнізону застрелив його дружину, осиротивши четверо малолітніх дітей. Убивця отримав 10 років, а о. Тарантюк ще більше утвердився у переконанні, що радянська система є людиноненависницька. Тому в розмові з уповноваженим заявив: «Я являюсь членом ініціативної групи по возз’єднанню греко-католицької церкви з православною, до якої я вступив 4 березня 1946 року. Я давав присягу в 1929 році у Львові єпископу Шептицькому і, подумавши, прийняв рішення присяги не зрікатися. Документи оформляти до Пельвецького не піду і віру свою міняти не буду. Те, що написано в газеті прокурором УРСР про ворожу, зрадницьку, контрреволюційну діяльність на користь гітлерівської Німеччини зі сторони Йосипа Сліпого, Хомишина та інших, я читав і знаю, що священики греко-католики і їх керівництво антирадянською діяльністю не займались. Нехай я піду туди, де моя дружина, а якщо прийдеться, то й діти». І він вибрав 10 років каторги, усвідомлюючи, що діти можуть залишитися круглими сиротами.

Священики, які відправляли богослужіння у незареєстрованих церквах і надавали послуги віруючим по хатах, потрапляли в «чорні списки» до уповноваженого, який, за його ж словами, «о всех фактах вражеской деятельности со стороны греко-католиков, будирующих верующих, открыто проводящих агитацию, мною своевременно в каждом отдельном случае информируются органы МГБ по Станиславской области».

Спільними зусиллями радянсько-партійним та силовим органам влади майже вдалося паралізувати діяльність групи невозз’єднаних священиків, яких на липень 1947 року залишилось у Станіславській єпархії лише 17, а станом на 1 січня 1948 р. — 9, зокрема: у Вигодському районі — Бодан В. В. (Новоселиця), Кіт О. І. (Шевченкове), Мицко Є. І. (Сенечів); у Долинському — Антонович Є. І. (Рахиня), Бородайко Є. О. (Тростянець), Косановський З. С. (Яворів), у Жовтневому — Левицький К. Л. (Жовтень), у Перегінському — Підлисецький М. С. (Камінь), у Рожнятівському — Сов’як Я. М. (Брошнів). Це був найважчий для вірних Греко-Католицької Церкви рік. У 30 селах, громади яких не бажали переходити в православну віру, церковні приміщення були закриті й зняті з реєстрації. Особливо напруженою була ситуація впродовж кількох років у таких селах, як Надорожна Тлумацького району та Підпечари Станіславського району. Так, голова Станіславського райвиконкому в доповідній записці на ім’я голови облвиконкому від 10 листопада 1948 р. повідомляв, що «в селі Підпечари мається одна греко-католицька церква, яка закрита у зв’язку з тим, що священик не прийняв православної віри. Церковна печатка хорониться в райвиконкомі. Церква не використовується з 1946  р.». І лише в травні 1950 р. громада „перейшла” в православну віру.

(Матеріали подано за книгою Ігоря Андрухіва та о. Петра Кам’янського «Суспільно-політичні та релігійні процеси на Станіславщині в кінці 30-х – 50-х роках XX ст.». – Нова Зоря, 2005. – 364 с.).

На світлині: Патріарх Алексій Сіманскій (ліворуч) все робив під чітким керівництвом „вождя”.

Від редакції. Не дивлячись на жорстокі переслідування, УГКЦ продовжувала діяти у глибокому підпіллі. Маючи мужніх і глибоко віруючих провідників, якими були Єпископи Іван Лятишевський, Іван Слезюк, Симеон Лукач, генеральний вікарій Григорій Балагурак ЧСВВ, Владики Софрон Дмитерко та Павло Василик, вірні греко-католики Івано-Франківщини наближали день воскресіння своєї Церкви, який настав у 1989 році. Ми повинні пам’ятати про ті страшні часи і свято берегти вірність і єдність Христовій Церкві перед новими загрозами, серед яких однією з найбільших сьогодні є ідея т. зв. „руского міра”, брутальне втілення котрої вже розпочалося в Україні. Будьмо пильними!

www.novazorya.if.ua