65 років тому була заборонена Українська Греко-католицька церква. 8-9 березня 1946 року на Львівському соборі, який ще називають псевдособор, було ухвалено рішення про перехід греко-католиків в лоно Російської православної церкви.

 Ті, хто відмовився, були репресовані. Тисячі священиків- греко-католиків опинилися в радянському концентраційному таборі ГУЛАГ. Серед них і провідник УГКЦ Йосип Сліпий, який керував церквою з заслання 18 років її підпільного становища. Заборона була знята з церкви у 1990 році.

 Бі-Бі-Сі запитала викладача Львівського університету та Православної семінарії Андрія Юраша, чому Львівський собор, який 65 років тому оголосив про саморозпуск Греко-католицької церкви, часто називають "псевдособором"?

 А. Юраш: По-перше, на той час, коли був скликаний цей собор, вся ієрархія УГКЦ була репресована, ув’язнена. Тобто, церква вже залишилася без свого проводу, який єдиний, згідно з церковними традиціями і канонами, є правосильний і чинний скликати собори свого рівня. Друга загальна і зрозуміла обставина – це втручання державних органів влади, НКВС, ради у справах російської православної церкви при Раднаркомі СРСР, які, звичайно, докладали зусиль, щоб максимально легітимізувати це зібрання духівництва і показати його правочинність.

 Бі-Бі-Сі: Але, здається, запрошення на собор були розіслані також і деяким керівникам УГКЦ. Чи це було просто своєрідним прикриттям і створенням видимості легітимності?

А. Юраш: Мені здається, що такого вже не могло бути на той час, тому що до часу проведення собору вже вся верхівка ієрархічна УГКЦ була в ув’язненні. Ще у квітні 45-го року практично всі єпископи, кілька чільних настоятелів монастирів уже були у катівнях НКВС. Тобто, запрошення їм в принципі не могли надсилати. Звичайно, запрошення розсилалися усім священикам, деканам, тобто, це вже середня і нижче середньої ланки. Вищої ланки УГКЦ на той час вже не було на волі. Тобто, уже, відповідно, і запрошення вони не могли ні приймати, ні заперечувати. Коли зрозуміли, що практично ніхто з єпископів, ніхто з чільних керівників монаших спільнот УГКЦ не готовий і не бажає співпрацювати з органами радянської влади щодо переходу у православ’я, вони були насильницьки усунуті з самого процесу.

 Бі-Бі-Сі: Чому Сталіну потрібно було ліквідовувати УГКЦ?

А. Юраш: Питання УГКЦ треба розглядати у двох площинах, на мій погляд. По-перше, це була загальна стратегія Радянського Союзу в той час стосовно Ватикану, який сприймався як один із головних ворогів і опонентів ідеологічних, і відповідно, УГКЦ, яка безпосередньо підпорядковувалася Ватикану і виглядала як один із найбільш згуртованих своєрідних загонів Ватикану, існування якого на теренах Радянського Союзу ніхто не міг допустити. По-друге, на той час налагодилася вже стратегічна співпраця між радянською атеїстичною державою і верхівкою православної церкви, яка з 1943 року після історичної зустрічі зі Сталіним трьох митрополитів – тогочасних лідерів російського православ’я - отримала сприяння на всіх рівнях, включилася і стала частиною ідеологічної машини Радянського Союзу, і відповідно, яка зі свого боку демонструвала максимальне бажання опанувати релігійний простір Радянському Союзу, долучивши до себе обрядово дуже близьких греко-католиків. Звісно, про реальні наслідки, про реальні пріоритети віруючих цієї спільноти ніхто не питав і не збирався цікавитися.

 Бі-Бі-Сі: Як вдалося греко-католикам пережити десятиліття заборони в радянські часи? От інколи, говорячи про церкву тих часів, люди називають її катакомбною. Чи не є це перебільшенням?

А. Юраш: Це аж ніяк не є перебільшенням, бо церква існувала лише як нелегальна структура, в підпільному вигляді. Не можна казати, що церква мала можливості існувати в повному своєму розмаху, як це було в довоєнні часи. Існували окремі спільноти. І тільки нараховувалось 300 або 400 осередків, де було зафіксовано відносно регулярне життя як первинних структур. Звичайно, це все були нелегального характеру, підпільного штибу спільноти. Абсолютно зрозуміло, що і віруючі колишні УГКЦ, і, до речі, треба визнати, що значна більшість і парафіяльного духовенства греко-католицького погодилася на запропоновану реформу адміністративну, тобто, приєднання до російської церкви. Погодилась, маючи перед собою кілька таких стратегічних завдань, зокрема, вижити за будь-яких умов і донести духовну місію до народу за неможливості плекання цієї традиції, яка історично була утверджена в регіоні, тобто, в православній формі. І по-друге, маючи на увазі потребу зберегти хоч у будь-якій формі структури церковні на цих теренах, які традиційно були дуже релігійними і які максимально в собі несли заряд не лише того духовного, але й національного змісту, без чого сприйняти греко-католицьку церкву абсолютно неможливо.

З Андрієм Юрашом розмовляв Фідель Павленко.

КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ