Ці слова, котрі Господь наш Ісус Христос сказав апостолу Петру, доручаючи йому «ключі від Царства», вповні справдилися для Української Греко-Католицької Церкви, яка 25 років тому тріумфально вийшла із Катакомб.
Пʹять років тому, до двадцятиліття виходу Церкви з Підпілля, Департамент інформації УГКЦ видав ряд коротких інтерв’ю – спогадів із учасниками тих подій. Один із них – владика Тарас, єпископ Стрийський, сказав у цих спогадах таке: «Ми стали свідками таємниці Христа. В УГКЦ Христос мовби відтворив свою історію, історію свого життя. Тому, що прийшов, як той, котрий дав українському народу, в особі Церкви, в свій час не тільки духовний, але державницький і політичний провід. Потім був засуджений і розпʹятий. Але попри це все – воскрес. Це маніфестація Божої сили в нашій Церкві і знамення, що в майбутньому Вона має виконати якусь особливу місію. Легалізація УГКЦ – це відповідь на всі ті закиди, звинувачення, або неповагу, котру наша Церква отримала з боку державних і політичних та , на жаль, церковних кіл. Нас називали зрадниками, нас називали помилкою, а в кращому випадку нас називали мостом між Сходом і Заходом. Але ми не є ні одним, ні другим, ні третім… Ми є здійсненням відвічного Божого задуму, в якому очікується, що в площині українського суспільства і української культури, котра презентує словʹянську культуру, словʹянський світ відродиться, буде жити і буде мати велике майбутнє церковна спільнота, котра зуміє поєднати у своєму житті, в своїй історії все те, що на нинішній день розділяє Східну і Західну Церкву».
Чи не найбільш унікальним явищем, яке відбувалося в історії УГКЦ став період її катакомбного існування – підпілля. Час, досліджуючи який застановляєшся над питанням: «А це, взагалі, можливо?».
1946 рік. Арештовані усі єпископи УГКЦ. Жоден з них не погодився перейти до підконтрольної режиму РПЦ. Скликається Ініціативна група щодо воззʹєднання УГКЦ з Православною Церквою. Її метою є підготовка і скликання «собору» УГКЦ, який має документально затвердити «самоліквідацію» Церкви, адже Сталін як автор «демократичної конституції» не посмів відкрито визнати, що це насправді була державна ліквідація. Тих, котрі попри погрози і тиск, все-таки не зрадили свою Церкву поставили поза законом. Церква повинна була призвичаїтися жити у нових реаліях – реаліях катакомб. Ті, хто не міг цього зробити просто залишали священство і монашество, переходили на світську працю. Все ж, вважали вони це краще, ніж залишившись духовною особою, перейти у структуру, котра була повністю підконтрольна державі, та й допомагала нищити спецслужбам їх рідну Церкву. Проте, більша частина священиків, монахів і мирян залишилися вірні своїй Церкві і пішли у підпілля. Перші роки, коли єпископи перебували в засланні, призначені митрополитом Йосифом і владикою Григорієм Хомишиним адміністратори не могли повноцінно діяти, як керівники єпархій, та здійснювати свячення. Підпілля, як структурований і потужний рух починає формуватися щойно після смерті Сталіна, тобто після 1953 року. По-перше, настає «Хрущовська відлига», переслідування трішки зменшуються, по-друге багато священиків, та навіть 2 єпископи (Чарнецький і Лятишевський) повертаються із тюрем, та починають активну діяльність. Зокрема, владика Чарнецький гуртує навколо себе кандидатів до священства, готує їх читаючи лекції, даючи скрипти, та запрошуючи викладачів, а після мінімально можливого до свячень вишколу, хіротонізує в пресвітери. Згодом, катакомбна Церква надійно та систематично відлагоджує свою працю. Система повідомлень про богослужіння, шляхи відходу у разі приїзду на місце богослужінь представників «компетентних органів», конспірація, лінія поведінки у разі затримання і багато іншого.
Церква у підпіллі, попри всі немислимі труднощі, переслідування, цькування, арешти, штрафи, зрештою страх, у катакомбах не лише виживала, але повнокровно жила, навіть розвивалася. Хрестили дітей, вінчали пари, сповідали, причащали, навіть влаштовували урочистості з нагоди Першої Сповіді та урочистого Святого Причастя. Багато юнаків та й одружених чоловіків зголошувалися до духовного стану, навчалися у підпільних семінаріях та ставали підпільними священниками. Активно діяли підпільні єпископи. Святили священиків, давали їм поради, інколи самі душпастирювали. Особливо активно серед підпільних архиєреїв діяв владика Павло Василик. Фактично не був у підпіллі, бо завжди відкрито і явно визнавав свою віру і свою конфесійну належність. Такими були і його вихованці. Сміливість «василиківців» перед органами держбезпеки викликала в них повагу, показуючи, що катакомбна Церква незламна незважаючи ні на що.
Саме владика Василик і його вихованці стали своєрідними «предтечами» тріумфального виходу Церкви з Катакомб, котрий ознаменувався 200-тисячним походом від костелу кармелітів (нині храм св. Михаїла) 17 вересня 1989 року, коли у 1987 році підписали «Заяву про вихід з підпілля». Ці акти були маніфестацією того, що насильно ліквідована УГКЦ не схилила голову, вона живе, розвивається і надалі готова бути світочем, який осяюватиме шлях українському народу до Царства Божого.
Тож подякуймо Богу за дар належати до незламної Церкви-мучениці, котра попри все, перенісши всі труднощі і нищення не схилила голову, тріумфально воскресла та продовжує вести вірних чад до Спасіння!
Володимир Мамчин / http://catholicnews.org.ua
