Ще минулого року від постуляційної комісії УГКЦ в Мордовію їздили пошуковці для встановлення місця поховання ігумені Підмихайлівського монастиря матері Моніки Полянської (ЧСВВ). Із скупих спогадів свідків було відомо, що вона похована на табірному цвинтарі в Зубово-Полянському районі Мордовії.

Довідка: Марія Полянська-Теодорович (мати Моніка) (1885-1951). Ігуменя Василіянського монастиря в с. Підмихайлівці на Рогатинщині. Реформаторка монастирських відносин. Видатна релігійна і національна діячка. Арештована 1945 року. Засуджена в 1947 році за «зраду Батьківщини» до 8-ми років таборів. Спочатку утримувалась у Львівській тюрмі на Замарстинові, де стала інвалідом. У 1949 році її відправили в Дубровлаг у Мордовію. Працювала в цеху з пошиття зимового військового одягу, проводила релігійну працю серед в’язнів. У грудні 1951 року померла, повертаючись з пошти.

Після довгих пошуків вдалось встановити табір та місце тодішнього цвинтаря для в’язнів. Тоді, не знайшовши могили ігумені, встановили невеликий хрест над кістками, що виступали із землі на місці колишнього цвинтаря. Капсула із землею з цього цвинтаря була урочисто захоронена в могилу матері ігумені Моніки в Підмихайлівцях.

Цього року знову зібрались ентузіасти, щоб ще раз спробувати віднайти могилу, а також встановити хрест, присвячений тим, що загинули в цій мордовській землі. Метою було і по можливості зібрати відомості про монахинь, що відбували ув’язнення в цих таборах.

Ми веземо з собою розбірний металевий хрест (він акуратно запакований у багажному відділенні нашого авто), а також все необхідне для його встановлення: каміння, цемент і навіть трохи піску (виявиться, що його в Мордовії аж забагато).

Виїжджаємо рано-вранці 14 червня 2010 р. і прямуємо в сторону кордону з Росією, через всю Україну. Надвечір ми в Чернігові, тут є невеличкий монастир отців Редемптористів. У них ми заночували. А вранці, відслуживши Св. Літургію у капличці, вирушили в дорогу.

На кордоні колона машин хоч невелика, проте просуваємось повільно і чекаємо понад дві години. Найбільше ми боялися, щоб нас не затримали через хрест. Та, довідавшись про мету поїздки, нас пропускають без жодних претензій.

Надвечір, проминувши Курськ і Воронеж, в’їжджаємо до Тамбова. Тут нас чекає нічліг в римо-католицькій парафії при костелі Воздвиження Святого Хреста. Отець Ян і сестри домініканки зустрічають нас дуже гостинно. Отець розповідає про життя римо-католиків у Тамбові, про те, як важко було відремонтувати костел, у якому були цехи фабрики. Також просить отця Іринея відслужити Св. Літургію в костелі в неділю на зворотньому шляху. Виявляється, отець Ян обслуговує римо-католиків у тюремній каплиці в с. Леплей у Мордовії. Раз на місяць він їздить за 250 км і тоді до Тамбовських мирян приїздить хтось з інших священиків. А от тепер Господь послав нашого о. Іринея. Отець Іриней радо погодився.

Ще темно, як ми виїхали з гостинного Тамбова і вирушили в напрямі Мордовії. По дорозі відспівали Утреню, потім – Ісу­сова молитва, а згодом і Вервичка. Ми – прочани і час з Богом для нас летить швиденько. Знак при дорозі повідомляє, що ми в’їхали в Мордовську Автономну Республіку. За поворотом починається «Дубравлаг».

Довідка: «Дубравлаг» – єдине у своєму роді «Ісправітєльноє учрєждєниє», яке не входить в систему традиційних територіальних органів виконання покарань республіки, країв і областей, зі своєю столицею – селищем Явас, своїми генералами, своїми органами охорони, нагляду, безпеки та оперативними апаратами. Установа бере свій початок від виправно-трудового табору (ДУБРАВЛАГ) НКВС СРСР. Після смерті Сталіна в 1953 році табір став одним з небагатьох місць (а згодом і єдиним), де відбували покарання особи, засуджені за «государственные преступления», тобто політв’язні. В «Дубравлазі» в 1920-1951 роках був 31 табір. Зараз – 18.

Шлагбаум. Машину зупиняють. Зібравши паспорти, реєструють наш в’їзд на територію «Дубравлагу». Запитують мету нашого приїзду і знову, почувши, що ми хочемо встановити хрест, нас дружелюбно відпускають. Появляються перші високі паркани, із-за яких видно колючий дріт, а десь там, у глибині табору, – вишки. Фотографувати заборонено. Село, в яке в’їжджаємо, заболочене, брудне. Кілька магазинів і дерев’яна церква. Перед церквою — гарні клумби з квітами. Між ними поважно снують кури.

Нам потрібно ще доїхати до селища Парца – це наша кінцева мета. Нас зустрічає старша жінка в оригінальному капелюсі, котра радісно кидається до нас. Це – Софія Іванівна, полковник МВС, колишня вихователька у одній з колоній. Вона перейнялася пошуками, які провадились минулого року. З нею підтримували контакти і Софія Іванівна, довідавшись, що хочуть встановити хрест, добилася у місцевої влади дозволу на його встановлення. (На цій території жодні заходи не відбуваються без згоди начальника табору, а також вищого керівництва «Дубравлагу». На всі «невигідні» запитання пропонують звертатися в Москву).

Софія Іванівна подбала і про житло для нас. Нам відступила хату своєї мами одна з працівниць табору. Поскладавши речі, їдемо на колишній табірний цвинтар, туди, де поховали матір Моніку Полянську. «Оце 14 табір, в якому працювала мати Моніка», – пояснює по дорозі сестра, «а ось тут, через колію, табір 13, де мешкали в’язні і звідки їх водили на роботу». Обидва табори вже давно не такі, якими вони були в 1951 році, коли тут працювали в’язні: мати Моніка і сестри. Тепер бараки перебудували і вони стали двоповерховими. Вишки і колючий дріт залишились такими ж, як і системи захисту проти втечі в’язнів. Це величезні згортки колючого дроту, а також паркан, котрий закриває все. І ось ми на цвинтарі. Та цвинтаря немає. Це ліс, на піску ростуть сосни. Кілька могил із заржавілими тумбочками, увінчаними хрестиками. «Так, це цвинтар для в’язнів...», – стверджує Софія Іванівна. Вперто йдемо на пошуки. Там, серед сосен, має бути берізка. Її посадили на могилі, щоб пізніше можна було розпізнати серед інших могил. А також у труну поставили камінь. Та таких вказівок замало. Сосни... Берізка вже, мабуть, старенька стала. Через територію цвинтаря проведена ЛЕП і газопровід. Широка просіка знищила весь ліс.

Ходжу, шукаю і молюся. Чую, що і сестри промовляють слова молитви-звернення до матері Моніки і просять в якийсь спосіб дати знати, де її могила. Між соснами місцями клапті рожево-сірого моху. Найбільш вражають чотирикутники з конвалій. Це породжує містичне відчуття. Тут, напевно, похоронені праведники і Господь в такий спосіб вказує на їх могили. Несподівано видно полянку з суницями. Червоні ягоди, як краплі крові. Враження, що ступаєш по кістках померлих. Боже, скільки їх! Хто вони? Чи хтось молиться за них, тих, що лягли в цю неосвячену землю? На могилі матері-ігумені, кажуть, побував о. Матей Шепітка, котрий також сидів у цих Мордовських таборах. Він запечатав гріб та освятив землю, в якій була похорена мати Моніка.

Після кількагодинних пошуків зустрічаємось біля автобуса. Вирішуємо ставити хрест – символ поховання Матері і всіх, тут полеглих. Вибираємо місце для хреста. Дивно, але без жодних суперечок, всі немов відчули, що він має стояти от-тут, на краю ліска, щоб добре було видно зі всіх сторін і від дороги.

Отець Іриней і диякон Даниїл вивантажують хрест. Акуратно скручують під керівництвом пана Ярослава Польового.

В одному місці у часі пошуків сестри знайшли людські кості, що виступали з піску. Принесли. Отець Іриней освячує могилу біля хреста. Ми співаємо Панахиду за всіх тих, хто лежить у цій землі. Може, це вперше тут, на цьому цвинтарі в поселенні Парца в Мордовії, линуть до Господа молитви за них. Так дивно звучать українські слова... Завтра ми прийдемо ще сюди, щоб переконатись як зроблена робота. А сьогодні нас чекає зустріч із жінкою-старожилом. Раптом вона щось згадає про монахинь з років свого дитинства.

Біля тюрми ризикуємо і заїжджаємо, щоб попросити дозволу сфотографувати зсередини місце, де відбувала ув’язнення мати Моніка. Даремно. І хоч начальник дуже гарно віднісся до нас, – це ж він давав дозвіл на встановлення хреста, – але категорично відмовив, щоб ми зайшли на територію табору.

Ввечері нам розповідають, що дехто пам’ятає монахинь, котрі були в тюрмі і стареньку матушку. «Она — святой била человек, очень всем помогала і много молілась.» Такі слова додають нам наснаги і ми промовляємо слова молитви в наміренні матері Моніки, будучи впевненими, що вона опікується нашою подорожжю.

Ніч серед комарів і диму. Нас залишили отець і диякон, вони поїхали до Симбірська, де ведуться пошуки могили о. Єремії Ломницького. Ми ж залишаємося, щоб закінчити роботу.

Сестри домовились про відвіди-ни музею МВС в поселенні Барашево. Знову дорога. Паркани таборів і вишки. Довгі акуратні бараки, значно новіші, ніж в пос. Парца. Гостинно зустрічає екскурсовод. Розповідає про історію «Дубравлагу».

Потім їдемо на діючий цвинтар для в’язнів. Тільки в такому місці розумієш тимчасовість нашого життя. Ряди могил з табличками, підписаними фломастером. Піщані насипані могили і трави. Ось табличка вже на землі, а вітер розвіяв могилу-горбик. Надпис ледве прочитується – могила з 2008 року. Ще рік-два і сліду не буде. Збоку – великий дерев’яний хрест, що символізує освячення цієї території під цвинтар, а через кілька кроків – знову сліди від могил, котрі поглинає час.

Повертаємось назад у Парцу в пригніченому настрої. Вранці їдемо до нашого хреста. Тут відчуваєш себе якимось захищеним. Тут так мирно і спокійно. Тут крихітка чогось рідного. Співаємо «Зі святими упокій...» і Гімн України. Пан Польовий витягує маленький синьо-жовтий прапор і кладе біля фотографії матері Моніки. Так дивно звучать українські слова.. «Душу й тіло ми положим за нашу свободу...» Ще хвилину стоїмо мовчки. Це вже прощання. З собою беремо реліквії: прапор і квіти з цього цвинтаря. Ми ще колись повернемося.

Прощаємось з поселенням Парца і його жителями, які так гарно нас приймали (принесли нам на вечерю картоплю, цибулю домашню, пропонували свою допомогу), прощаємося з Софією Іванівною, яка обіцяє пильнувати хрест.

Дорога назад виявилася значно коротшою, ніж здавалось. Минаємо пропускний пункт, знак початку Мордовської республіки, і перед нами чудова траса до Тамбова.

Сестри провели нам екскурсію по Тамбову. Оглядаючи місто, бачимо багато храмів. Заходимо в один з них. Зупиняюся біля входу, потім підходжу до найближчої ікони і не можу відірвати від неї погляду. Чергова, котра підходить до мене, на моє запитання, що це за ікона, відповідає, що це ікона «Богоматері віднайдення загиблих». Мороз йде поза шкіру. Ми ж їздили шукати «загиблих». Матінко Божа, Ти ж нас супроводжувала на цій дорозі!

Знову ранесенько в дорогу. Швидко проминули Воронеж, Курськ – десь з боку, а потім кордон з Росією. Ми вже в рідному краю — і тополі вздовж дороги, і села біленькі. Не заїхати в Батурин було б не простимо. Столиця Мазепи – тепер село. На площі перед відреставрованим замком скульптури: Наради козаків, Мати прощається з синами.

Їдемо мовчазні далі – до Чернігова. Завтра чекає нас дорога до Києва, а там — через Житомир і до рідного Львова. На серці смуток: чи можемо ми бути гідними синами і внуками тих, хто відійшов з чистою совістю, виконавши свій обов’язок?! Обов’язок супроти Бога, своєї Церкви, рідної України. Нашого цвіту по усьому світу. Цвіту чи могил?... Тих могил, котрі вдалося віднайти, і тих, що й сліду від них не лишилося.

Ірина КОЛОМИЄЦЬ.