В своїй праці «О квестії соціальній» (1904) митрополит Андрей наголосив, що Церква завжди переймалася проблемами вбогих і страждаючих. Сам засновник Церкви – Ісус Христос – прийняв людську неміч, народився у бідному вертепі. Господь, проповідуючи Царство Небесне, завжди був поряд із страждаючими. Однак проблема бідності в тому, що люди не приймають науки Христа, тому у світі існує нерівність та несправедливість. Владика наголосив, що Церква – аполітична установа. Її завдання – бути на сторожі моральних приписів і законів. Церква стоїть понад будь-якими партіями та політичними програмами. Шептицький закликає людей до послуху Церкві: «… обов’язують ті постанови, які відносяться до християнського життя соціального. Церква є, з Божої волі, одиноким сторожем і товмачем моральности, і тому вона судить про моральну вартість інституцій, актів, прав і обов’язків соціального життя. …Причиною часто повторюваних поучень є то, що усяка праця, яка має на меті поліпшення положення робітників і убогих, повинна спиратися на християнську релігію, без чого жодна суспільна акція буде безхосенна».

Безперечно, варто погодитись із такою позицією владики, оскільки втягування Церкви в політичні перипетії підриває її авторитет та нівелює основну мету – спасіння людей. Очевидно, Церква має відчитувати знаки часу і відповідно реагувати на них, підтримувати вірних у різних обставинах, давати чіткі орієнтири у прийнятті рішень. Тому вона завжди буде на боці тих людей, права яких порушують. Однак Церква ніколи не підтримає «суспільну клясу», що сповідує ненависть та протистояння, хоч би які цілі та проповідувала. Її спосіб вирішення проблем – присутність Любові у відносинах між людьми.

У цьому питанні важлива позиція священика на парафії. На переконання владики Андрея, священик, залучений до політичної діяльності, дає своїм парафіянам згіршення. У такому контексті християнську науку подають викривлено, а душпастир не виконує своїх прямих обов’язків: «Священик не може під ніяким условієм так ставляти справу, щоби хто-небудь з вірних уважав єго за політичного противника. Він мусить для всіх повірених єго опіці бути і лишитись все лиш душпастирем, бо все за кожну душу відповідає і кожну душу мусить провадити до спасення, хотяй би ріжнився всіми поглядами політичними ».

Науковець Андрій Кравчук вважає, що глава УГКЦ закликав духовенство до політичної солідарності, для представлення монолітної позиції Церкви. Тому в іншому творі «Про важливість проповіді та катихизації» (квітень 1940 р.), митрополит забороняє душпастирям проповідувати будь-які політичні ідеї тої чи тої партії. Проповідь Євангелія (це єдина Істина, яка є доброю новиною для кожної людини) – це Божа наука. Різні світські вчення – земні та недосконалі . Далі він розвиває думку про недосконалість будь-якого порядку, встановленого людиною. Через гріх людина схильна до зла і несправедливості, тому навіть найдосконаліший в очах людини суспільний устрій абсолютно не гарантує справедливості та відсутності соціальних конфліктів і протиріч між людьми (антагонізму). Тут варто погодитись із Шептицьким і додати, що політичні провідники часто забувають про це і тому відірвані від реального стану справ у державі. Така ситуація заважає їм коректно реагувати на виклики, які ставить суспільство.

Слуга Божий Андрей як церковний провідник відчитує знаки часу. Він свідомий того, що зміни в економічних відносинах разом із «загальним відступленням людей від Бога» кардинально змінили відносини між людьми. Капітал став ідолом, ненависть та заздрість заполонила людські душі, ті, хто мають капітал готові переступити через потреби інших заради його збільшення. Митрополит наголошує, що накопичення капіталу (грошей) посідає перше місце, хоча воно належить саме цінності людини та її праці. У такому контексті соціалістична теорія не вирішує проблеми, оскільки за своє суттю ворожа «Церкві і вірі». Безперечно, егоїстичне накопичення багатств – великий моральний промах людини. Духовна хвороба споживацтва виявляється в різних сферах людського життя.

Також у пастирському посланні «О квестії соціяльній» владика наголошує на певній подібності християнської та соціалістичної доктрини. Тому пересічна людина (віддалена від життя Церкви) може не побачити справжніх намірів ідеологів соціалізму через розмитість трактування їхньої доктрини. Очевидно, соціалізм як суспільне вчення цікавить багатьох, бо його кінцева мета – щастя всіх людей. Однак будь-який свідомий християнин може побачити кардинальні відмінності між християнством і соціалізмом. Митрополит у повчанні покликається на енцикліку папи Лева ХІІІ «Quod apostolici muneris» (1878), в якій Папа висловлює занепокоєння через поширення вчення, мета якого – досягнення загального людського щастя через повалення наявного суспільного устрою.

Енцикліка різко осуджувала соціалізм (пор. із «Rerum Novarum»). У цей час стають популярними робітничі рухи, створюються профспілки. Така активізація суспільства охоплює людей різного віку і статі, що безпосередньо стосується Церкви.

Пастирське послання «О квестії соціальній» владика Андрей пише й на основі енцикліки Лева ХІІІ «Rerum Novarum» (проголошена 15 травня 1891 р.). У цьому посланні Шептицький, описуючи соціальну доктрину Церкви, висловлює також деякі свої думки на соціальні теми.

Андрій Кравчук, зазначає, що це перша серйозна спроба Української Греко-Католицької Церкви представити соціальну доктрину з християнського погляду.

ПОГЛЯД АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО НА ПРИВАТНУ ВЛАСНІСТЬ І СВОБОДУ ЛЮДИНИ

Насамперед Андрей Шептицький критикує тезу соціалізму про те, що щастя всіх людей настане тоді, коли зникне приватна власність, а блага розділять колективно. На його думку, така концепція суперечить «природному порядкови і загальнолюдському почуттю справедливости». Рівний розподіл благ між людьми змусив би кожного члена суспільства обмежуватися необхідним мінімумом, а це призвело би до небажання людей розвиватися – до застою. Тобто за колективного господарювання людина буде позбавлена можливості збільшувати достатки за рахунок праці й отримувати справедливу нагороду за неї. Тому для владики Андрея очевидно, що приватна власність – природне право людини, для нього особа стоїть вище держави.

Подібну ідею висловлює Лева ХІІІ у соціальному вченні. Папа вважає, що історично людина старша від держави. Коли ще не було жодних державних утворень, людина мала долати труднощі, дбати про своє майбутнє, щоб вижити. Крім того, сам Господь Бог захищає право на приватну власність кожної особи (пор. Вих. 20, 17). Приватна власність існує через різні таланти (дари), які мають люди. Кожний покликаний Богом до виконання різних завдань. Тому існування бідних і багатих дає можливість вправлятися у християнських чеснотах, допомагати тим, хто цього потребує. Очевидно, варто погодитись із таким підходом до питання «багатих-бідних». Кожна людина повинна відчувати відповідальність за тих, які її оточують. Тільки так можна утверджувати «закон Любові» на землі.

Розглядаючи проблематику цього питання, митрополит відкидає думку соціалістів про те, що багаті повинні допомагати бідним через людську справедливість. Тобто, якщо особа має надлишок матеріальних благ, то зобов’язана віддати його бідним. Для владики така концепція абсолютно не прийнятна. Тим більше дивною є думка, що володіння матеріальними благами – наслідок несправедливості проти іншої особи: «Незгідним з християнською наукою є твердження соціалістів, що помагати вбогим є обов’язком справедливости для посідаючих. Безпідставним твердженням є теж, що кожна власність є овочем людської кривди … Приватна власність, набута дорогою спадку або через ощадність і працю, є правом, що його стереже Божий закон. А обов’язок ділитися при уживанні тої власности з убогими є християнським обов’язком любові ближнього».

Попри те, колективне життя притаманне і Церкві. В особливий спосіб воно виявляється в монастирях. Однак вдосконалення в чесноті убожества, самопожертва для інших тут добровільні. Так, саме свобода – фундаментальний елемент відносин між людьми: «свободою лише і любовію, не сліпою, а розумною, переконуючи, але не накидаючи обов’язку нерозумної віри, Церков людей єднає, організує, веде».

Усвідомлення свободи кожної людини з чітким розумінням залежності від Творця – буде формувати правильні відносини між людьми та різними спільнотами в суспільстві. Однією з основних із таких спільнот Андрей Шептицький у питанні власності вважає родину, яка для нього «в собі совершенна, повна, цілковита суспільність, котрою управляє самостійна власть, се є власть вітцівська». Відповідно інтереси родини – первинні перед інтересами держави, оскільки саме родина виховує майбутнє покоління. Тому родина як окрема суспільна одиниця має право на свободу користування та приватну власність.

Цю ідею Шептицький бере з папської енцикліки «Rerum Novarum», в якій Лев ХІІІ наголошує на свободі користування особистим приватним майном. Понтифік наголошує, що прагнення дбати про майбутні покоління – природний імпульс кожної особи. Тобто це спосіб поведінки, закладений Богом у природу людської особистості.

Відповідно, Андрей Шептицький критикує соціалістів за їхню вимогу обов’язкового повалення наявного суспільного ладу та заміну на колективний розподіл благ. Під колективним управління та розподілом насправді розуміється правління окремих ідеологів цієї теорії, їхнє збагачення та бідність звичайного робітника.

Подібну ситуацію спостерігає синод єпископів УГКЦ сьогодні. Сучасні політики виховалися саме в комуністичній ідеології. Особисте збагачення та бідність простого населення стало нормою для багатьох політичних діячів. Влада забула один із головних своїх обов’язків – відповідальність перед народом.

Крім того, Шептицький аналізує попередні політичні устрої. Монархічна модель правління ґрунтувалася на ідеї існування Бога. Лібералізм, який прийшов на зміну монархізму, – індивідуальності всіх осіб, не пов’язаних між собою. Така «теорія мусіла довести до хаосу, а передовсім довела до того поняття, що авторитет – це ніщо інше як сума числа і природних сил». Тобто людство прийшло до розуміння спільноти, але спільноти без Бога. Внаслідок цього з’являється вчення соціалізму. Так, формується концепція вищості спільноти над індивідуумом. Це робиться для того, щоб укріпити державну владу, в основі якої в минулому був Бог: «Нічим не обмежена свобода одиниці мусить довести до такого хаосу, з якого людей може вивести тільки автократизм всемогучої держави. … Після усунення Бога і Його закону на що ж можна було сперти державну власть, як не на всемогучість множества і на тих, що в імені тієї більшости говорили з тою перевагою, яку дає сила. Така матеріалістична доктрина всякий авторитет у державі спирає його на брутальну силу маси і більшости».

Комуністична доктрина в цьому контексті, на думку митрополита Шептицького, – неправдиве вчення, яке в теорії сповідує справедливі суспільні ідеї, а на практиці топче права і свободи особи та суспільства. Про це він пише в пастирському посланні «Осторога перед загрозою комунізму» (2 серпня 1936 р.), аналізуючи практичне застосування комуністичної ідеології в Радянському Союзі: «Коли большевики говорили про свободу, розуміли неволю, коли говорили про добробут, тим словом називали голод, коли говорили про ради, совєти, тим словом називали систему, в якій нікому невільно висказувати своєї думки, коли говорили про владу селян, розуміли систему, в якій селянин змушений до безплатної роботи, за яку не дістає навіть достаточного кусника сухого хліба. А коли говорити про владу пролетарську, то пролетаріятом називали касту, що кров із народу витискає».

Ідентичну думку можна побачити в поглядах Блаженнішого Любомира (2001–2011). На його переконання, комуністична система, маніпулюючи людьми, змушувала їх виконувати конкретні загальні завдання задля досягнення «справедливості у світі». Однак на вівтар клалася свобода, дарована Богом людині, та справедливості все одно не було досягнуто.

Для людства питання свободи стоїть дуже гостро. Тому однозначно варто погодитися з провідниками УГКЦ. Від того, чи людина свобідна, чи ні, залежить спосіб її поведінки, її життя. Можна навіть сказати, що людина, позбавлена свободи, перестає бути людиною в повному значенні цього слова. Комунізм саме це і робив, будуючи життя суспільства за принципом, кожна особа – «маленький гвинтик великого механізму». Крім того, дивна, з погляду владики Андрея, критика ідеологів комунізму капіталістичного способу економічних відносин. Не можна заперечити, що це вчення шкодить простому робітникові, нівелює його інтереси, проте провідники комунізму пішли тим же шляхом у ще гірших формах: «Комунізм хвалиться передусім тим, що поборює, а в себе навіть цілком усунув капіталізм із усіми його несправедливостями. На це треба рішучо сказати, й ніхто цього не може заперечити, що большевики є за капіталізмом і навіть за найгіршим капіталізмом, бо з монополізованим в одних руках».

Так, комуністи від початку ставлять за мету управляти особою та спільнотою, контролювати їх. Для Андрея Шептицького очевидно, що «комуністам не йде проте, щоб народам дати добробут чи свободу, їм іде виключно про те, щоб цим народам накинути свою волю. Наслідком цього буде виконання меркантильних інтересів вождів комунізму».

Владика Любомир Гузар, роздумуючи над трагедією голодомору 1932–1933 рр., також наголошує, що колективізація за своєю суттю – «будуванням щастя одних на пограбуванні та винищенні інших».

Митрополит Андрей підсумовує, що «чоловік з Божого права і права природи, може набувати і посідати приватну власність». Кожній особі Творець дарував свободу, вільний вибір – це фундаментальне право кожної людини. Тому жодна влада не може змінювати цей порядок речей.

Отже, колективний спосіб управління не вирішує проблеми справедливого розподілу благ. Крім того, у викривлених формах він ущемляє свободу особи, хоча очевидно, що свобода одної людини закінчується там, де починається свобода іншої. Тому причина проблеми контрасту в посіданні матеріальними благами – людський егоїзм та жадоба власного збагачення. Погляд Церкви на цю проблематику – адекватна відповідь комуністичній ідеології.

ПОГЛЯД ШЕПТИЦЬКОГО НА ВЧЕННЯ ПРО МАТЕРІЮ ЯК ОСНОВУ ДЛЯ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Наступна теза, яку критикує митрополит Андрей Шептицький у доктрині комуністів, – первинний матеріалістичний розвиток, завдяки якому розвивається суспільство загалом (з погляду ідеологів комунізму). Насамперед варто зазначити, що матеріальні питання не є основними для Церкви. «Доктрина Христа наклоняє людей до того, щоби над усе цінили собі Царство Боже, се є добра вічні і моральні». Для християн, вчить владика, благо (тобто матерія) не первинне. Все у світі має свою причину і ця причина – Бог. Тому володіння матерією – лише необхідність для задоволення людських потреб тут, на землі. Так, у земному житті людина не осягне справжнього Щастя, попри високий технічний та матеріальний розвиток суспільства. Людське щастя нематеріальне. Матеріальні здобутки людини – лише «средством до осягнення висшого вічного щастя». Тобто матерія, у розумінні Шептицького, не дає людині зростати. Причина цього в порушеній єрархії цінностей, коли на першому місці стоїть матерія, а не Бог. Тому кожна людина повинна прагнути самовдосконалення. Однак вчення про матеріалізм принижує людську особу, сотворену на образ і подобу Божу: «Матеріалізм – це система, подібна до такої науки, якщо би хто людей учив ходити на руках і ногах, себто на чотирьох лапах. Не дивота, що ці, котрі чваняться матеріалізмом як своєю системою, видають такий звироднілий тип чоловіка, що про нижчий і гірший трудно. Бо, очевидно, консеквентний матеріаліст мусить відкинути всяку релігію або радше зробити собі релігію зі самого матеріалізму, себто бога зробити з матерії, матерію зробити богом».

Тому людина (працедавець чи робітник) повинна передовсім дбати про релігійні обов’язки, до яких закликає Церква кожного вірного. Можна припустити, що цю думку Шептицький бере у глави Католицької Церкви – папи Лева ХІІІ. Хоча в енцикліці «Нові речі» (1891) Папа додає, що матерія, може послужити вдосконаленню людини, лише через вияв милосердя до потребуючих.

Роздумуючи над цим питанням, митрополит Шептицький бачить певні суперечливі елементи у вченні комунізму. Матерія хоча і є основою існування світу, але не вирішує та чітко не формує способів відносин між людиною й природою та людей між собою. Комуністична ідеологія відкидає християнство, яке нібито служить інтересам панівного класу (буржуазії), не дає простим людям думати, є ворогом суспільства. Прихильники комунізму не бачать у вченні Церкви морального та етичного орієнтиру для цілого людства. Релігія для них – «приватна справа кожного». Відкидаючи християнську релігію, на її змін, на думку митрополита Галицького, представляють «свою етику неморальну яко суму загальносуспільних принципів, яко суспільну якусь релігію, котра відносини людей має нормувати і мусить оглядатися за якимсь суспільним законом, котрий би був відповідним средством до осягнення їх ціли». Іншими словами, відкинувши християнське етичне вчення, комуністи запропонували людству своє. Тому виникає запитання про первинність матерії у світі, її роль у розвитку суспільства.

Також Андрей Шептицький роздумує, на чому ґрунтується кожна із систем. З одного боку, християнське вчення, фундамент якого – ідея існування досконалого Творця (Бога). З іншого – комуністичне вчення, яке заперечує існування надприродної причини людства та світу: «Відірвані від релігії моральні системи, не можуть знайти іншого авторитету, крім людського розуму в одиницях або збірної волі суспільности. Ані одна, ні друга підстава не вистачає. У справах обичайности маємо до діла з людською пристрастю, котра не легко приймає за добру монету то, що її хто хоче накинути як обов’язок. Та пристрасть впливає на розу так, що може до дна змінити найбільше під ставові поняття життя».

Так, згідно з вченням Шептицького, людська особа (людський розум) схильна до змін, а тому не є досконала. Відповідно, будь-які етичні системи в таких обставинах не будуть стабільними, постійними. Контрастує в цьому контексті християнське вченням, яке є постійним та істинним, бо встановлене досконалим буттям – Богом.

Отже, матерія – лише засіб для життя. Вона походить від досконалого Творця і за своєю суттю не є досконалою. Відповідно, якщо люди не шукатимуть вищої причини свого походження, то здеградують. Церква не засуджує матеріалістичний розвиток, а лише наголошує, що мають бути розставлені правильні акценти щодо місця та ролі матерії у житті людства.

ШЕПТИЦЬКИЙ ПРО АНТАГОНІСТИЧНУ ПОБУДОВУ СУСПІЛЬСТВА

Критикує владика Андрей ідею комуністичного вчення про те, що відносини між людьми побудовані на протистоянні між класами. Хоча протистояння між різними верствами населення неминуче, якщо гроші та виробничі потужності фабрик і заводів перебувають в одних руках. Так порушується соціальна справедливість.

Зокрема варте уваги пастирське послання «Про переслідування християнської віри в Радянській Україні, Білорусії, Росії» (25 лютого 1930 р.), де Шептицький осуджує втілення цієї тези на практиці: «Горстка злочинців, що завдяки дивним обставинам змогла захопити в свої руки всяку владу в Москві, поставила собі задачу боротися проти Бога, проти людської совісти й усього того, що є якою-небудь благороднішою чи вищою ідеєю. […] у кожне село впроваджували зародки ненависти молодшиих зглядом старших, убогих зглядом богатших, нищили нарід матеріально i морально…».

Святіший Отець Лев ХІІI висловлює аналогічну думку, навіть у більш жорстких формах. Для нього соціалістичне вчення сіє в суспільстві ворожнечу, взаємні звинувачення та хаос.

Митрополит Шептицький переконаний, що різні суспільні верстви існують для співпраці, бо кожна людина – член одного Тіла Христового, що має особисте завдання. Зрештою, «незгода приносить все замішаннє, нелад і упадок». Проблема людства не в протистоянні як засадничій умові життя, а у відсутності справедливості (кожному дати те, що йому належиться). Очевидно, цю концепцію владика Андрей черпає із вчення Лева ХІІІ. Папа вважає, що мета існування різних суспільних верств – їхнє взаємне збагачення. Тому кожний християнин повинен розуміти, що чинити справедливість щодо ближнього потрібно першим, згідно з «золотим правилом», якого навчив Ісус Христос (пор. Лк. 6, 31).

Також, перешкодою до щастя всіх людей є не «ворогуючі класи», а внутрішнє переконання людини, стан її совісті. Проблема особи, на думку Андрея Шептицького, у браку розуміння своїх прав і прав свого ближнього.

На внутрішньому переконанні людини наголошує і Блаженніший Любомир. На його думку, саме стан душі відіграє основну роль у прийнятті рішень. Від того, чи гріх присутній в серці людини залежить, яким буде вчинок людини.

Ще більш не сприйнятою для Церкви є ідея про революційне повалення наявного суспільного ладу задля досягнення справедливості. Митрополит повчає паству про повагу до законно встановленої влади. Звичайно, влада також має дбати про загальну справедливість, бо тільки «послух до справедливих розказів власти – се так сущий Закон Божий». Будь-яка влада є частиною людського суспільства, частиною природи людини. Тому владика Андрей категорично засуджує революцію як спосіб вирішення проблем. Бунти і перевороти ведуть лише «до гіршої єще нужди, гіршої неволі, розпусти і розчарування». Відтак комунізм як політичне вчення підриває політичний порядок у державі. Аналогічну думку можна знайти в папи Лева ХІІІ. Понтифік додає, що народних заворушень треба уникати за допомогою справедливої законодавчої бази, бо саме несправедливі закони – причина суспільної нестабільності. Безперечно, думки з цього приводу коректні, проте немає однозначної позиції щодо мирних народних виступів у відстоюванні інтересів простого народу.

У підсумку митрополит Андрей наголошує на єдності суспільства. Основою цієї єдності повинна бути любов до Бога та один до одного, і в жодному випадку не протистояння. Протистояння між людьми – наслідок заперечення морального природного закону, який вносить порядок і гармонію у відносини між людьми.

Верховний архиєпископ УГКЦ Любомир Гузар висловлює подібну ідею: «Існує велика спокуса з боку влади, як і з боку народу, насильно розв’язувати складні політичні кризи. … Безправ’я з боку влади, як і анархія з боку народу, можна порівняти з повінню, яка зносить мости і греблі, нищить хати і поля – одне слово, нищить людей і перериває важливі та життєдайні взаємовідносини. Насилля в жодному випадку не є шляхом до наладнання позитивних і творчих стосунків».

Цікава цього приводу постава Церкви. Як духовна інституція вона не може ставати на бік конкретної суспільної чи політичної групи, відстоювати її інтереси. Оскільки «принципи християнські висші над усі розділення добра людей, висші над усяку партійність; стремлять до того, щоби усіх людей зібрати в одну родину і впровадити в людський рід цілковито-загальну гармонію і згоду». У такій згоді з християнськими принципами можна облаштовувати економічне життя, не порушуючи прав і свобод окремих осіб.

Отже, антагонізм неприйнятний для християн. Кожна людина повинна бачити у своєму ближньому не конкурента, а співбрата. Тільки у взаємній співпраці можна досягнути бажаних результатів. Тому церковна позиція з цього питання однозначна.

 
Використана література

1. В. Ленцик. Визначні постаті Української Церкви: Митрополит Андрей Шептицький і Патріарх Йосип Сліпий. – Львів, 2001.
2. Пастирське послання митрополита Андрея до духовенства «О квестії соціальній» (1904) // А. Шептицький. Пастирські послання (1899–1914). – Т. 1.
3. Декрет митрополита Андрея «Четверта заповідь Божа. Послух для Церкви» (1941) // А. Шептицький. Пастирські послання (1939-1944). – Т. 3.
4. У. Яцишин. Соціальна доктрина католицизму як основа взаємодії Української Греко-Католицької Церкви із політичними партіями Західної України//www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Npchdu/State.../2009.../112-23.pdf (10 квітня 2011)
5. Пастирське послання митрополита Андрея до духовенства «О квестії соціальній» (1904) // А. Шептицький. Пастирські послання (1899–1914). – Т. 1.
6. Пастирське послання митрополита Андрея до духовенства «О місіях і духовних вправах» (1902). // А. Шептицький. Пастирські послання (1899-1914). – Т. 1.
7. А. Кравчук. «Митрополит Андрей Шептицький та Іван Франко про християнську соціальну акцію» // Соціальна доктрина Церкви. – Львів, 1998.
8. Пастирське послання митрополита Андрея до духовенства «Про завдання проповіді» (1940) // А. Шептицький. Пастирські послання (1939–1944). – Т. 3.
9. О. д-р. Ісидор Нагаєвський. Історія Римських Вселенських Архиєреїв. – Рим, 1979. – Ч. 3.
10. Encyclical of Pope Leo XIII on socialism «Quod apostolici muneris» //http://www.vatican.va/holy_father/leo_xiii/encyclicals/documents/hf_l-xi... (7 березня 2011).
11. Еncyclical of Pope Leo XIII on capital and labor «Rerum Novarum» //http://www.vatican.va/holy_father/leo_xiii/encyclicals/documents/hf_l-xi... (8 березня 2011).
12. A. Krawchuk. Sheptskyi and the Ethics of Christian Social Action // Paul Robert Magocsi editor. Morality and Reality. – Edmonton, 1989.
13. Пастирське послання митрполита Андрея до духовенства та вірних «Про милосердя» (1942) // А. Шептицький. Пастирські послання (1939–1944). – Т. 3.
14. Пастирське послання митрополита Андрея «До руської інтелігенції» (1901) // А. Шептицький. Пастирські послання (18991914). – Т. 1.
15. Пастирське послання митрополита Андрея до духовенства та народу «Наша Державність» (1941) // А. Шептицький. Пастирські послання (1939–1944). – Т. 3.
16. Соціяльно зорієнтовані документи Української Греко-Католицької Церкви (1989–2008) / заг. ред. Л. Коваленко. – Львів, 2008.
17. В. Ленцик. Визначні постаті Української Церкви: Митрополит Андрей Шептицький і Патріарх Йосип Сліпий. – Львів, 2001.
18. А. М. Базилевич. Введення у твори Митрополита Андрея Шептицького. – Торонто, 1965.
19. Пастирське послання митрополита Андрея до духовенства та вірних «Осторога перед загрозою комунізму» (1936 ) // А. Шептицький. Пастирські послання (1918–1939). – Т. 2.
20. Пастирське послання з нагоди світлого празника Воскресіння Христового (2002) // Соціяльно зорієнтовані документи Української Греко-Католицької Церкви (1989–2008) / Заг. ред. Леся Коваленко. – Львів, 2008.
21. Звернення глав християнських Церков України до українського народу з приводу 70-ліття голодомору в Україні 1932–1933 рр. (2003) // Соціяльно зорієнтовані документи Української Греко-Католицької Церкви (1989–2008) / Заг. ред. Леся Коваленко. – Львів, 2008.
22. Пастирське послання митрополита Андрея до духовенства «До руської інтелігенції» (1901) // А. Шептицький. Пастирські послання (1899–1914). – Т. 1.
23. Пастирське послання митрополита Андрея до духовенства та вірних на Різдво Христове (1937) // А. Шептицький. Пастирські послання (1918–1939). – Т. 2.
24. Еncyclical of Pope Leo XIII on capital and labor «Rerum Novarum», 22 //http://www.vatican.va/holy_father/leo_xiii/encyclicals/documents/hf_l-xi... (10 квітня 2011).
25. R. Waschuk. The Symbol of Sheptytskyi in Soviet Ideology // Paul Robert Magocsi, editor. Morality and Reality. – Edmonton, 1989.
26. Декрет Митрополита Андрея «Догматичні основи моральности» (1941) // А. Шептицький. Пастирські послання (1939–1944). – Т. 3.
27. A. Krawchuk. Sheptskyi and the Ethics of Christian Social Action // Paul Robert Magocsi, editor. Morality and Reality. – Edmonton, 1989.
28. Пастирське послання митрополита Андрея про переслідування християнської віри в Радянській Україні, Білорусії та Росії (1930 р.) // А. Шептицький. Пастирські послання (1918-1939). Т. 2
29. о. Іван Гриньох. Слуга Божий Андрей – благовісник єдності. Мюнхен. 1961, с. 47-48.
30. Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства До руської інтелігенції (1901 р.) // А. Шептицький. Пастирські послання (1899-1914). Т. 1.
31. Звернення Верховного Архиєпископа УГКЦ Любомира Гузара до вірних про політичну ситуацію в Україні (2001 р.) // Соціяльно зорієнтовані документи Української Греко-Католицької Церкви (1989-2008) / заг. ред. Леся Коваленко. Львів вид-во УКУ 2008.

------------------------------------------------

Юрій Дем'янчук, магістр богослов'я

www.livingrosary.org.ua