Якщо від Центральної площі рухатися вниз (скажімо, до залізничного вокзалу), то, поспішаючи, навіть можна пропустити цю вузеньку вуличку. Щільно затиснута у кам’яні брили старих чернівецьких будівель, вона скромно відгалужується від Головної вглиб старого міста. Але чи то так здається чи, може, так воно і є, проте з кожним кроком її простір трішечки розширюється - і відразу додається більше сонця. Напевне, так буває з незнайомою людиною - спочатку ти її ніби не бачиш, а згодом, познайомившись ближче і пройшовши разом не один життєвий кілометр, розкриваєш усе нові й нові риси…

Ця вулиця - одна з найстаріших у Чернівцях - віднедавна носить ім’я Андрея Шептицького. Кажу віднедавна, бо тим, хто мешкав тут у радянські часи, вона відома як вулиця Щорса.

Сказати, що Шептицький - видатна особистість, не сказати нічого. Адже за такими звичними для нашого вуха словами - найперше християнин. (Так і хочеться додати «справжній», хоча сама себе запитую: а якщо несправжній, то який же це християнин?..) Знаєте, як ще називали його сучасники? Божою людиною. Але не тому, що був відомим церковним діячем - причина, повірте, лежить не на поверхні… Взагалі, коли йдеться про Андрея Шептицького, моя уява малює дві протилежності. З одного боку - високоповажний глава Української Греко-Католицької Церкви, Митрополит Галицький, Архієпископ Львівський, єпископ Кам’янець-Подільський. З іншого - юнак з підірваним здоров’ям та нестримним бажанням стати монахом, а на схилі літ - уже такий безпорадний, що без милиць не ступить і кроку, а коли відніме руки, перебереться в інвалідний візок…

Та якщо заплющити очі на власні емоції, його життя виглядає приблизно так. Майбутній митрополит народився 29 липня 1865 року в мальовничому селі Прилбичі, що біля Львова. Хлопчика назвали складним ім’ям - Роман Марія Олександр. Батько, Іван Шептицький, походив з древнього лицарського роду - його предки отримали шляхетство від самого Данила Галицького! В сім’ї підростало семеро дітей, проте до повноліття дожило лише п’ятеро… Тут панувала особлива атмосфера, а релігійні традиції були непорушні. Батько з матір’ю дотримувалися римо-католицького обряду, а ось Роман уже в ранній юності мав намір змінити його на греко-католицький. Більше того, не давала спокою думка стати ченцем. Щоправда, така ідея не ви-кликала ентузіазму в його рідних. Тому батько (що то мудра людина!) вирішив влаштувати синові своєрідну перевірку: якщо це в нього по-справжньому, а не юнацький максималізм, то повинен подолати всі перешкоди. І …заборонив іти у монастир. Тож після Краківської гімназії Святої Анни (до слова, цей навчальний заклад не тільки збагачував своїх учнів знаннями, а й виховував з них особистостей) шлях молодого Шептицького проліг до війська. Проте доля закружляла свій, незапланований, танок - через тяжку хворобу його звільнили від військової служби. Та заборонити навчатися юнакові не міг ніхто… В університетах Кракова, Вроцлава, Мюнхена та Відня він штудіював право, філософію, славістику, теологію. І всі ці роки умовляв батьків дозволити йому піти в монастир. Але натикався лише на вперту відмову…

Та допоміг випадок - у 1886 році Шептицький вирушає у подорож до Рима. Без перебільшення, ця поїздка перевернула все його життя! Хоча батьки потайки сподівалися, що, відпочивши в Італії, син почне будувати престижну кар’єру, а згодом візьме шлюб із шляхтянкою, котра покохала його. У хлопця ж були зовсім інші наміри. Заручившись підтримкою знайомих кардиналів, він потрапляє на аудієнцію до самого Папи. І чує таке побажання: «Мій сину, вибирай найліпшу частину - таку, яка буде невід’ємною від тебе самого». А вже під час другої зустрічі Папа благословив намір юнака вступити до монастиря.

Шлях Шептицького (уже з прийнятим у чернецтві ім’ям - Андрей) на митрополичий престол прокладався, інакше не скажеш, як вірою та правдою. І він не те що не гонорував, а навіть трохи побоювався, коли, приміром, перед цим його призначали єпископом Станіславським: «…надзвичайно відповідальною справою є перед судом Божим відповідати за спасіння тисяч людей». А ще зізнавався: «До монашої келії я був прив’язаний всім серцем, тому залишити її було дуже важко. А монаше життя завжди усвідомлював так: основним заняттям монаха є перебування в келії з метою молитися до Бога».

…Не ставлю собі за мету докладно переказувати всю біографію нашого нинішнього героя. По-перше, не вистачить газетної площі. По-друге, будь-які дати насправді не настільки важливі, як сама людина та її помисли. А помисли у Шептицького були найблагородніші. Втім, судіть самі. Принаймні з деяких його справ… Організував першу в Україні прощу до Святої Землі - Єрусалима, в якій взяло участь 500 чоловік. Заснував молодіжне товариство «Обнова», яке з його легкої руки діє до сьогодні. Допомагав матеріально багатьом середнім школам та «Просвіті». За власні кошти придбав будинок для дівочої гімназії. У соборі Святого Юра організував Народну школу для бідних дітей. (Чи думав він тоді, що саме в цьому храмі знайде останній притулок? Пішов із життя у 1944 році - стареньким, хворим, немічним…) Віддав свої землі для двох шкіл - садівничої та хліборобської. Підтримував дитячу патріотичну організацію «Пласт», подарувавши для її літніх таборів власний маєток. Заснував Народну Лічницю, в якій могли безкоштовно лікуватися бідні люди. І нарешті те, що вражає чи не найбільше: не просто відкрито (!) засуджував знищення фашистами євреїв, а й надіслав протест до райсканцлера Гімлера. Переховуючи тим часом євреїв у греко-католицьких монастирях та… митрополичій резиденції.

Проте на цьому моє захоплення Андреєм Шептицьким не вичерпується. Виявляється, ще в ранзі Станіславського єпископа владика відвідав Буковину. І навіть у цій, здавалося б, рядовій події проявив себе таким людяним і таким уважним до кожного, з ким зустрічався, що залишив по собі найсвітліші спогади. Причому, не обмежився лише Чернівцями, а заглянув у найвіддаленіші куточки нашого краю. Скажімо, до Путили добирався верхи на коні, а прибувши на місце, хоч який був стомлений, виголосив велику щиру проповідь перед сотнями горян.

Не передати, як зустрічали його чернівчани! Сучасники пригадують: «…нарід всяких віроісповідань заляг всі площі і улиці міста, що годі було протиснутися. Як пристало чоловікови образованому, зробив візиту також православному буковинському митрополиту і єпископови, і тим кроком приєднав православне духовенство, яке побачило, що він не приїхав сюди дразнити, лише лагодити і єднати».

Але Шептицький не був би Шептицьким, якби обмежився візитами лише до високого духовенства. До прикладу, поважний гість залюбки відвідав вищий ліцей для дівчаток, чотирикласну школу для хлопчиків, побував з гостинами в помешканні професора Смаль-Стоцького, котрий на той час очолював братство при греко-католицькій церкві. А знаєте, де знаходилися усі ці адресати? Не важко здогадатися - на нинішній вулиці імені Андрея Шептицького…

Автор: Надія ПОЖАРУК, Газета «Чернівці», 9 червня 2011