Поряд з писемними джерелами, що розкривають таємниці виникнення та розвитку середньовічних городищ та міст України, важливе місце посідає археологія. Саме ця наука збагатила історію відомостями про початки містобудівництва, економічний потенціал середньовічних поселень, заново освітила красу втрачених храмів, замків, палаців, витонченість художніх смаків тогочасних митців.
Все це повною мірою стосується археології давнього Галича –  столиці Галицько-Волинської держави, одного із провідних культурних центрів Київської Русі.
Давній Галич уже з середини XIX ст. приваблював цінителів старовини –  краєзнавців. Першим з них був історик церкви А. Петрушевич. Як археолог-аматор він у 50-х роках XIX ст. провів поверхневі обстеження ще помітних у той час залишків руїн церков княжих часів, а також земляних укріплень, оглянув стіни і вежі Старостинського замку. Публікуючи свої спостереження в «Галицькій зорі» [6], А. Петрушевич поставив найважливіше і, як виявилося надалі, найскладніше питання: де, в якому місці, на якому із наявних у тогочасному Галичі і його довкіллі городищ знаходився княжий Галич, його кафедральний собор? Відразу зауважу, що і сьогодні це питання остаточно не вирішене. А. Петрушевич княжим містом вважав сучасний Галич над Дністром разом із Замковою горою і Старостинським замком, де, на його думку, раніше стояв княжий двір, а церкву Різдва Христового –  кафедральним собором святої Богородиці. Свою концепцію історик вперто і послідовно відстоював до кінця життя. Вже наступні дослідники-аматори, професор історії Львівського університету І. Шараневич та священик із Залукви Л. Лаврецький, які спільно почали перші розкопки ще достатньо помітних на поверхні землі руїн давньогалицьких храмів,  висловили своє бачення проблеми місцерозташування княжої столиці [12]. І. Шараневич розмістив її на Залуквівській височині між р. Лімницею (Чечва) і Дністром, західніше, ніж сучасний Галич. Отець Л. Лаврецький у 1882 р. провів розкопки на Залуквівському плато протягом одного сезону і відкрив залишки фундаментів трьох кам’яних будівель. Одна з них, в ур. Карпиця, визначена І. Шараневичем як церква Спаса, друга –  під лісом «Діброва», за визначенням Й. Пеленського, відома як церква Кирила і Мефодія. Залишки третьої будови –  Ротонди – знані в археологічній літературі як «Полігон».  У 1884 р., протягом літнього сезону, отець Л. Лаврецький відкрив залишки ще трьох невеликих церков. Серед них – Монастирська церква св. Іллі в ур. Прокаліїв Сад, на правому березі Мозолевого Потоку, фундаменти якої пізніше досліджували М. Каргер та Б. Томенчук. В ур. Церквиськах Л. Лаврецький виявив фундаменти церкви Благовіщення, де досить добре збереглася частина підлоги із прекрасних, властивих давньому Галичу, полив’яних плиток. Залишки третьої церкви в ур. Церквиськах, біля дороги із Залукви у Четверки, не мають одностайного визначення. І. Шараневич вважав їх спочатку залишками церкви Благовіщення, а пізніше – Домініканського костьолу св. Анни. В ур. Воскресенському, на правому березі Мозолевого Потоку, в Крилосі, наприкінці сезону 1884 р. Л. Лаврецький знайшов рештки фундаментів невеликої Воскресенської церкви-ротонди, яку В. Атонович вважав вежею. Розкопки Я. Пастернака (1941) та Ю. Лукомського (1989) підтвердили визначення Л. Лаврецького. Разом з І. Шараневичем давній Галич досліджував деякий час (у 80–90-х роках XIX ст.) його учень – студент історичного факультету Львівського університету О. Чоловський. У пошуках Успенського кафедрального собору він провів розкопки навколо сучасної Успенської церкви в с. Крилосі. Це, на думку О. Чоловського, мало б засвідчити, що саме Крилоське городище було місцем резиденції галицьких князів Ростиславичів і Романовичів, а не городища над Дністром [10].
Однак О. Чоловський не виявив слідів Успенського кафедрального собору, це питання залишалося відкритим. Проте розкопки, що проводились ним спільно з І. Шараневичем, засвідчили, що серед матеріалів із фундаментів Крилоської церкви були окремі архітектурні деталі, взяті з більш давнього храму. Зараз відомо, що розвалини із сусіднього Успенського кафедрального собору послужили будівельним матеріалом для нової, пізньосередньовічної, церкви.
Важливе місце у пошуках та вивченні архітектурних пам’яток давнього Галича на початку 1900-х років займають дослідження історика мистецтва Й. Пеленського. Йому належить перше серйозне обстеження і вивчення єдиної більш-менш задовільно збереженої церкви ХІІ ст. св. Пантелеймона у с. Шевченкове, біля Галича, яку реконструював І. Могитич.
Й. Пеленський обстежив також значну територію між сучасним Галичем, Крилосом і Залуквою. Він вказав на нові місця з руїнами, які не були відмічені попередніми дослідниками [11]. У пошуках кафедрального собору Й. Пеленський проклав кілька траншей навколо сучасної Крилоської церкви, які не дали позитивних результатів. І все ж таки, на думку Й. Пеленського, «висока скала у вигляді язика з XII ст. Крилосом звана... була... столичним городом руських літописів та оповідань Длугоша. На ній... стояла посередині найбільша твердиня –  кафедральний собор Успенія Богородиці з тесаного каменю» [11, 108]. Пізніші дослідження Я. Пастернака підтвердили це інтуїтивне припущення.
Поверхневі обстеження всієї території давнього Галича і його околиць провели з 1921 по 1932 р. аматор-археолог Л. Чачковський та його помічник – лікар Я. Хмілевський [8, 40]. Вони позначили на карті урочища, укріплення, церковища, кургани, в тому числі Галичину могилу, і дали їх короткий опис. Таким чином, фактично на двох картах графічно була зафіксована історична топографія давнього Галича. Карти, видані 1938 р. у їх спільній праці «Княжий Галич», вже після смерті Л. Чачковського, дослідники використовують до сьогодні.
Л. Чачковський та Я. Хмілевський на підставі своїх спостережень і проведених археологічних досліджень визначили межі давнього Галича, на той час столиці Галицько-Волинського князівства [9]. Це було справді велике, хоч і дещо розкидане, середньовічне місто з подолом і передмістям, що тягнулося від Дністра, на півночі, аж до лісу «Діброви» під с. Соколом, на півдні. Його серцевина –  дитинець – був розташований на території с. Крилос. З півдня, між р. Луквою та Мозолевим Потоком, він укріплений потужними оборонними валами. Л. Чачковський та Я. Хмілевський бездоганно визначили і позначили на карті майже всі оборонні системи давнього Галича, включаючи білокам’яні храми і монастирі. Дитинець Крилоського городища поділявся, на думку дослідників, на дві частини. У його південній частині стояв кафедральний собор Успення Пресвятої Богородиці, в той час ще не виявлений, а в його північній частині, в ур. Золотий Тік, за їх уявленнями, мали розташовуватися залишки княжого палацу із Володимирковою церквою Спаса. Між кафедральним собором і Золотим Током у видолинку був майдан, на якому зупинялися купці і паломники. Сьогодні він забудований, але зберіг свою давню назву – «Базар».
Я. Пастернак, який високо оцінив і повною мірою використав працю Л. Чачковського і Я. Хмілевського, розкопав фундаменти Успенського кафедрального собору у вказаному місці і тим самим успішно завершив його майже столітні пошуки. Щодо Золотого Току, то ні Я. Пастернак, ні жодна із наступних експедицій до сьогодні залишків княжого палацу, як і Спаської придворної церкви, там не виявили.
У своїй книзі «Старий Галич» Я. Пастернак, слідом за Л. Чачковським та Я. Хмілевським, наполягав на тому, що княжий двір розташовувався на Золотому Тоці. Але у світлі сучасних археологічних досліджень є більше підстав вважати, що він був споруджений за часів Ярослава Осмомисла і розташовувався дещо вище і південніше Успенського собору, десь близько, а можливо, і під митрополичими палатами. Певні натяки на це дають останні розкопки Б. Томенчука і Ю. Лукомського. Резиденцію Володимирка Володаревича, пов’язану з церквою Спаса, скоріше всього, слід шукати в ур. Карпиця, звідки добре видно, як це сказано у літописі, дорогу на Бовшів, якою виїхав із Галича посол київського князя Ізяслава Петро Бориславич. Тим більше, що під Бовшевом у 60-х роках відкрито поселення XII–XIII ст.
Новий етап в археологічних дослідженнях давнього Галича відкривають розкопки археолога-професіонала проф. Я. Пастернака, що були розпочаті  у 1934 р. і продовжувались до Другої світової війни. Їх фінансував митрополит Української греко-католицької церкви А. Шептицький.
Вивчивши історичну топографію Галича за даними попередніх розкопок, Я. Пастернак поставив перед своєю експедицією два першочергові завдання. Перше – знайти і дослідити фундаменти Успенського кафедрального собору, локалізація якого визначає місцезнаходження княжої столиці, і тим самим відповісти на питання: де, на якому із галицьких городищ розташовувалась резиденція Ростиславичів і Романовичів. Друге –  коли на городищі в Крилосі почалося будівництво, що перетворило його на місто.
Уже в першому сезоні своїх розкопок у 1934 р. Я. Пастернак починає дослідження літописної Галичиної могили –  найвищої точки Крилоського городища в ур. Качків, літописна згадка про яку відноситься до 1206 р. Вже сама назва Могила співзвучна з назвою міста Галича, і той факт, що вона була відома літописцю, вказує на її історичну значимість. Літописець згадує Могилу у зв’язку з повстанням галичан проти воєводи Бенедикта, що тимчасово правив у Галичі від імені угорського короля Андрія. На допомогу галичанам підійшов з невеликою дружиною пересопницький князь Мстислав Ярославович, званий Німим, але не пробився до міста. Перед відходом князя у Пересопницю один із галицьких боярів Ілля Щепанович вивів його на Галичину могилу і поглумився над ним: «Княже, уже сси на Галичиній могилі посидів, так і в Галичі княжив еси». Далі літописець висловлює обіцянку ще раз сказати «про Галичину могилу і про початок Галича, звідки він постав» [7, 381]. І хоч він своєї обіцянки не виконав, остання приписка дала підстави М. Грушевському висунути припущення, що у Галичиній могилі може бути похований «якийсь Галич (або Галиця) – фундатор епоніма міста» [5, 466]. М. Грушевський висловив свою думку і щодо місцезнаходження центру давнього Галича: «Більш-менш на лінії між устям Лімниці і теперішнім Галичем, де в двох місцях наддністрянські горби піднімаються менше-більше до висоти Крилоського городища». Він уточнив: «Це теперішня Замкова гора й побережжя Лімниці». Цю цитату наводить у своїй праці «Старий Галич» і Я. Пастернак [8, 34]. Коли він писав свою книгу, то уже знав, де стоїть відкритий ним кафедральний собор, який визначив і місце столиці на Крилоській горі, всупереч А. Петрушевичу і М. Грушевському. Але в праці «Старий Галич» наведено ще одну цитату з другого тому «Історії України-Руси»: «…зрештою, її питання (місцезнаходження Галича. – В.Б.) зістається ще отвореним. Нічого неможливого нема і в тім, що Галич із своїми передмістями (розположеними, певно, не збитою масою), займав з певними перервами цілий той простір від Лімниці до Крилоса і теперішнього Галича» [5, 468]. Остання думка вченого у світлі сьогоднішніх археологічних досліджень найбільш плідна. Резиденції різних галицьких князів у різний час дійсно могли розташовуватися на різних галицьких городищах, про це ми скажемо нижче.
Я. Пастернак почав свої дослідження з Галичиної могили. У 1934 р. він застав її вже знесеною, оскільки на ній уже двічі (1883 р. – проф. Т. Зам’єнцьким, 1911 р. – Й. Пеленським) провадились розкопки, які не дали ніяких результатів. У 1915 р., під час Першої світової війни, посеред могили викопали два бліндажі з вхідною траншеєю, що призвело фактично до руйнації пам’ятки. Не вдалось простежити слідів поховання і Я. Пастернаку. Він інтерпретував Галичину могилу як «місце інтронізації перших галицьких князів ще задовго перед Володимирком, а відтак, коли цей звичай пережився чи був, може, заборонений церквою, могила залишилася історичним місцем» [8, 51–52]. Таке пояснення ніби влаштувало археологів, як попередників, так і послідовників Я. Пастернака. До 1991 р. ніхто з археологів, які розкопували Галич, не наважувався повернутись до досліджень Галичиної могили. Залишки поховання у ній були відкриті лише у 1991–1992 роках спільною експедицією Інституту археології НАН України та Івано-Франківського краєзнавчого музею, про що йтиметься далі (Експедиція працювала під керівництвом В. Барана та Б. Томенчука.).
Блискучі успіхи Я. Пастернака пов’язані саме з виявленням і дослідженням Успенського собору. До них він приступив у 1936 р., після вивчення території давнього Галича і проведення результативних розвідкових розкопок. Я. Пастернак відкрив курганні поховання, в тому числі курган із захороненнями угрів IX–X ст. Останній не суперечить повідомленню анонімного хроніста короля Бели II (1131–1141) про те, що 898 р. угри під час переходу до Паннонії зі своїм вождем Альмусом гостювали в галицького князя.
Пошуки фундаментів Успенського кафедрального собору були нелегкими. Лише десятий шурф, закладений Я. Пастернаком, виявився результативним. Але, наштовхнувшись на кам’яні фундаменти та залишки підлоги, дослідник упевнився, що перед ним «останки найбільшої княжої будівлі Галицько-Волинської держави, яких довгі десятки літ шукали попередники». Розкопки продовжувались і в 1937, 1938 і 1939 роках. Храм відкрили повністю. За даними Я. Пастернака, він «був лише на півтора метра коротший і на стільки ж вужчий від Софіївського собору в Києві» [8, 49–79, 82–111]. Успенський собор виявився триапсидним, тоді як Софія Київська має п’ять апсид.
Білокам’яний храм Успення Пресвятої Богородиці возвів син Володимирка – Ярослав Осмомисл, який княжив у Галичі з 1153 по 1187 р. Він був похований у притворі Успенського собору. Кам’яний саркофаг з останками князя виявив Я. Пастернак під час розкопок собору.
На схід від саркофага Ярослава Осмомисла знайшли ще одне поховання – дерев’яну труну молодої дівчини чи жінки. На думку дослідника, це була княжна, дочка Осмомисла, про яку немає ніякої писемної звістки.
Детальний опис, графічна і фотодокументація, широкі аналогії, зроблені Я. Пастернаком, а також аналіз виявленого під час розкопок матеріалу  дають нам образ собору – найбільшої святині давнього Галича (Рисю). До цього слід додати, що у монографії «Старий Галич» подано також коротку характеристику усіх інших храмів і каплиць, виявлених попередниками Я. Пастернака. У 1939–1941 роках було обстежено довкілля кафедрального собору, виявлено пізньосередньовічні поховання, що перекривали могили княжих часів, а також житлові об’єкти. Серед останніх – помешкання з піччю-кам’янкою. Піч, складена з каменя, заінтригувала дослідника – в той час такі печі не були відомі. Я. Пастернак інтерпретує її як «вогнище» в споруді, що була лазнею. Зараз, коли на Галицькому городищі наступними експедиціями відкрито близько трьох десятків жител з печами, складеними з каменя, а на території всієї Правобережної України –  декілька сотень, сумніви щодо їх житлового призначення відпали. Більше того, встановлено, що житла-напівземлянки з печами-кам’янками вперше з’являються у Подністров’ї вже наприкінці IV ст. н. е. Покладені на географічні карти, вони маркують розселення слов’ян з Північного Прикарпаття по території Середньої і Західної Європи, а у IX–X ст., наприклад, відомі на слов’янських поселеннях між Гамбургом і Любеком [2, 79–89].
Окремої згадки вимагають дослідження Я. Пастернака на Золотому Тоці Крилоського дитинця у 1938–1939 роках. Там він розкопав вали і відкрив досить значну площу на плато, виявив господарські ями, знайшов чимало кераміки XII–XIII ст., єпископські печатки та інші вироби, переважно сакрального призначення. Але ніяких слідів ні княжого замку, ні церкви Спаса не відкрив. Пізніші дослідження М. Каргера, В. Ауліха, Ю. Лукомського, Б. Томенчука також не підтвердили здогад Я. Пастернака, що резиденція Володимирка Володаревича і пов’язана з нею церква Спаса розташовані на Золотому Тоці.
У світлі нових досліджень є більше підстав вважати, що двір князя Володимирка Володаревича знаходився в ур. Карпиця, про що було сказано вище. Лише його син Ярослав Осмомисл переніс свою столицю на територію Крилоської гори, обвівши її з доступного південного боку могутніми укріпленнями.
Окремий розділ в книзі Я. Пастернака «Старий Галич» присвячено розкопкам на Монастирищі Юрівському в 1939 і 1941 роках. Там відкрито виробничі, ремісничі комплекси, бронзоливарні, ювелірні, склоробні майстерні та двоярусну гончарну піч. Знайдено матриці, бронзові шлаки, відходи виробництв, заготовки. Я. Пастернак називає Юрівське «промисловим комбінатом» давнього Галича.
Аналізуючи досягнення Я. Пастернака в археологічному вивченні давнього Галича, варто ще раз відзначити те, що у важкі воєнні роки вчений знайшов можливість глибоко проаналізувати всі результати археологічних досліджень давнього Галича, писемні джерела, документальні дані і в 1944 р. видав фундаментальну монографію «Старий Галич». Це справжній приклад для усіх наступних експедицій, що працюють на території Галича.
Перед тим, як перейти до характеристики двадцятилітніх археологічних досліджень Галицької експедиції Інституту суспільних наук АН України та Івано-Франківського краєзнавчого музею під керівництвом В. Ауліха, хочемо згадати про епізодичні розкопки у 50–80-х роках на території княжого Галича, що здійснювали київські археологи В. Довженок і В.Гончаров, ленінградські дослідники М. Каргер та О. Іоаннісян. Якщо два перші відкрили нові житлові, виробничі і побутові об’єкти княжої столиці, то останні вивчали монументальні споруди церковної архітектури [4]. Вони провели повторне дослідження деяких храмів: квадрифолія в с. Побережжя, церкви пророка Іллі, церкви Спаса на горі Карпиця, «Полігона» в ур. Карпів Гай, церкви невідомої назви в ур. Цвинтариське. Своїми публікаціями вчені примножили археологічні джерела про княжий Галич. Видатний фахівець із вивчення феодальних структур Київської держави В. Довженок, ознайомившись з історичною топографією Галича, висловив надзвичайно цінну думку про те, що боярські двори ніби блокували княжу столицю, а бояри, спираючись на власну економічну та військову силу, нерідко нав’язували свою волю галицьким князям, створювали соціальну напругу і дестабілізували політичну обстановку у державі.
Свої систематичні дослідження давнього Галича В. Ауліх розпочав у 1969 р. Вони охопили дитинець Крилоського городища, поділ над р. Луквою та околиці. Відкрито і досліджено значну кількість житлових і господарських споруд, ремісничих комплексів, цвинтарищ і поховань, зібрано надзвичайно цінний речовий матеріал [1]. Створений у складі експедиції В. Ауліха архітектурний загін, під керівництвом Ю.Лукомського, проводив розкопки об’єктів монументальної архітектури. Другий загін, під керівництвом Б. Томенчука, досліджував довкілля княжого Галича. Зробити вичерпний аналіз усіх досягнень експедиції В.Ауліха не дозволяє регламентований обсяг статті, тому згадаємо лише про розкопки у 1980–1981 роках у південній частині Крилоського городища, на його стрілці (садиба Шевчуків). На житлових і виробничих об’єктах здобуто найбагатший речовий комплекс за всю історію археологічних досліджень давнього Галича. У коморі галицького ювеліра знайдено 142 цілих і 15 фрагментів глиняних тигельків, бронзові матриці (8 штук), 3 кам’яні та 2 бронзові іконки, пряжки, застібки, підвіски, цілу бронзову посудину, шахову фігурку ферзя зі слонової кістки, уламки панікадила, 6 уламків хрестиків-енколпіонів, 2 залізні сокири, замок, ключі, кам’яні бруски, свинцевий тягарець, 31 фрагмент скляних браслетів і елементи глиняного посуду (можливо, XII ст.). Там же виявлено і одне з найбагатших в Крилосі жител-напівземлянок XII–XIII ст. Житло згоріло. В одному із його кутів відкопали жіночий скелет. Знайдено чересло для плуга, 2 коси-горбуші, 2 фрагменти кольчуги, 3 сокири, свердло, ножі, уламки шпор, стремен, кінські пута, цвяхи, заготовки, намистини, 7 точильних брусків, 91 фрагмент скляних браслетів, кістяний наконечник стріли.
Наступні археологічні дослідження княжого Галича продовжують Б.Томенчук, Ю. Лукомський та автор статті. За 18 років діяльності архітектурно-археологічними дослідженнями охоплено 15 об’єктів монументальної архітектури, 6 з яких – вперше. Ю. Лукомським проведено на сучасному рівні точні обміри відкритих храмів, з’ясовано їх планувальну структуру, встановлено будівельно-технічні та технологічні особливості, здійснено графічні реконструкції.
Результативно проведено дослідницькі роботи загоном в ур. Царинка на території давньогалицького подолу (у 1986–1992 роках). Виявлено 4 невідомі сакральні споруди, що розташовані на одному місці в різні хронологічні періоди, а також досліджено частину могильника Княжої доби. На увагу заслуговує дерев’яний хрестоподібний триапсидний храм-усипальниця, який функціонував із середини XII до перших десятиліть XIII ст. На його місці в 1-й половині XIII ст. намагались побудувати хрестокупольну кам’яну церкву, від якої уціліли фундаменти на дерев’яних палях. Її будівництво перервала монголо-татарська навала (1241 р.). У 2-й половині XIII ст. на церквищі спорудили дерев’яну каплицю, біля якої продовжували ховати мешканців галицького подолу.
Значні роботи в останні роки проведено на Замковій горі в сучасному Галичі. Загоном Ю. Лукомського і охоронними розкопками В.Івановського, за участю В. Оприска, а в цьому році – і М. Рожка, відкрито об’єкти і матеріали XI і XII–XIII ст. Отже, можна стверджувати, що Старостинський замок був побудований на городищі княжих часів.
Другий загін під керівництвом Б. Томенчука, за участю І. Кочкіна і студентів історичного факультету Прикарпатського університету, разом з нами почав свої дослідження в охоронних розкопках в ур. Качків (З 1991 р. Галицьку археологічну експедицію очолює В. Баран.). У 1991–1992 роках успішно проведено розкопки на Галичиній могилі, яку до цього тричі безрезультатно досліджували.
Відкрите нами багате спорядження воїна у довбаному дерев’яному човні, застеленому вишитою золотом парчею, підтвердило концепцію М.Грушевського, який вважав, що в Галичиній могилі поховано засновника Галича. Мабуть, не випадково насипання кургану, що припадає на кінець X ст., збігається з датою спорудження перших укріплень Галицького городища. Зараз, завдяки проф. Івано-Франківського педагогічного університету М. Фіголю та його учням, Могила реконструйована.
Дослідження оборонної системи Крилоського городища показало, що потрійні вали і основний, який з південного напільного боку оточує дитинець, започатковані в X ст. Основна, середня, фаза із дерев’яними клітями, спаленими на вимогу татар, датується XII–XIII ст., а остання – пізня –  XV–XVII ст. В 1998 р. під основним валом дитинця відкрито більш ранні укріплення (VII – VI ст. до н. е.).
У 1995–1996 роках на західному ескарпі навпроти Успенського собору знайшли чіткі сліди у вигляді стовпових ям великої двоповерхової в центральній частині гридниці, завдовжки 26 і завширшки 15 м. Судячи з матеріалу (шпори, стремена, писало, амфори), у ній розташовувалася княжа дружина –  охоронці столиці [3, 10–17].
Крім житлових і господарських споруд, у 1996–1997 роках поряд із Успенським собором розчищено вимощену білим камінням площу, що підступає до митрополичих палат. Відкриття загоном Ю. Лукомського дерев’яних плах якоїсь великої дерев’яної споруди дозволяє поєднати ці два відкриття і припустити, що це перші, хоч і не зовсім однозначні, сліди княжого двору.
Але якщо навіть відкриють залишки княжих палат, це не означатиме, що усі Ростиславичі, починаючи з Володимирка, мали свої резиденції в Крилосі. Давній Галич –  це система городищ. Перші резиденції галицьких князів, як Ростиславичів, так і Романовичів, могли бути і над Дністром – на городищах з церквами Спаса і Пантелеймона.
Після багаторічних археологічних розкопок можна не сумніватися лише в тому, що в періоди найвищого піднесення Галицько-Волинського князівства (за Ярослава Осмомисла та Данила Галицького) княжі резиденції розташовувались на найкраще укріпленому і стратегічно вигідному Крилоському городищі.

Література

1. Аулих В. Историческая топография древнего Галича // Славянские древности. – Киев, 1980.
2. Баран В. Давні слов’яни. – 1998.
3. Баран В., Томенчук Б. Підсумки досліджень Галицької археологічної експедиції в 1991–1996 рр. // Галич і Галицька земля. – Київ–Галич, 1998.
4. Гончаров В. К. Древній Галич // Вісник АН УРСР. – Київ, 1956. – № 1; Каргер М. К. Основные итоги раскопок древнего Галича в 1955 г. // КСИИМК. – М., 1960.– Вып. 81. – С. 61–71; Иоаннисян О. И. О раннем этапе развития галицкого зодчества // КСИА АН СССР. – Москва, 1981. – № 164.
5. Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ, 1904. – Т. II. – С. 466.
6. Зоря Галицька. – Львів, 1850. – № 55; Петрушевич А. Историческое известие о церкви св. Пантелеймона. – Львів, 1881. – С. 73–75.
7. Літопис Руський – Київ, 1989.
8. Пастернак Я. Старий Галич. – Краків–Львів, 1944.
9. Чачковський Л., Хмілевський Я. Княжий Галич. – Станіслав, 1938.
10.  Czotowski A. О potozeniu starego Halicza. – Lwоw, 1890.
11.  Petenski J. Halicz w dziejach sztuki sredniowiecznej na podstawie badan archeologicinych i zradct archiwalnych.– Krakow, 1914.
12.  Szaraniewicz J. Opisy historycznc staroksiazecego grodu Halicza w r. 1880 i 1882. – Lwоw, 1883; Szaraniewicz J. Rezultaty badari archeologicznych w okolicy Halicza. – Lwоw, 1886.

http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=1628