Складна доля української мови. Вже не одне століття (і навіть тисячоліття) її нещадно принижують, забороняють, нищать, а вона живе, наповнює собою мову представників інших націй, хоч ті і вдають, що то нібито не так, що ніякої української мови не існує. Навіть нинішня влада в Україні підготувала новий законопроект «Про мови», який значно обмежує її використання в державі. Втім, не чекаючи його прийняття, з телеекранів уже прибирають дублювання українською іноземних фільмів, звужують її використання в діловодстві установ, в освітніх програмах. Прикро, що можновладці, яких обрав наш народ і які створили собі блага за його рахунок, так зневажливо ставляться до його рідної мови та й до нього самого. Вже очевидно, що в хронології нищення української мови з’явиться пункт із прізвищами теперішніх керманичів країни.

Чому ж так не подобається Януковичу, Табачнику та іншим з Партії регіонів українська мова? Мабуть, по-перше, що, перебуваючи під впливом московської пропаганди, вони теж вважають, що української мови ніколи не існувало, що це наріччя російської і, отже, на території колишнього СРСР мусить бути одна мова – російська. Та чи справді українська мова — діалект російської?

Почнемо з елементарного. Щоранку, готуючись іти на роботу, шанувальники російськомовних радіо чи телеканалів слухають прогноз погоди. і якщо, приміром, чують: «Сегодня пасмурно», то навіть не підозрюють, що з російського тут лише вимова, тоді як самі слова — типово українські: «сего дня (а не «этого») пасмо в небі (а не «прядь»)».

бо інший приклад. Цілком можливо, що в домівці того чи іншого слухача, в  «колыбели», тобто в колисці, спокійно сопе його «потомок». Слово «колыбель» теж вважають російським, але чи відають росіяни про його походження? Адже насправді це колиба  — чи не найперше і найпростіше житло давніх русів-українців. Намет, який будували у формі кола за допомогою восьми довгих жердин, зв’язаних угорі, і вкривали шкірами тварин. І донині колиба на Прикарпатті — це солідна споруда з дерева, яку будують у формі восьмикутника з пірамідальним верхом, без вікон і лише з отвором угорі для виходу диму.
інше згадане слово — «потомок» — означає «той, хто з’явився на світ «по тому», тобто після своїх батьків і дідів. Такий смисл цього слова, який вважають теж російським, хоча його складники, як бачите, суто українські. По-російськи за тим принципом нащадків мали б називати не «потомками», а, либонь, «затемками» — такими, що з’явилися на світ «затем». 

Словом, українські основи просто випирають з російської мови. Скажімо, ім’я Володимир прочитано з давніх літописів, автори яких користувалися так званим економним письмом і пропускали очевидні літери — Владімір. Та все ж чомусь у зменшувальному варіанті у них не Влад, а Володя, яке походить, що видно й неозброєним оком, від українського «володар». Або й такий приклад.  Попри те, що слово «соти» (стільники, щільники) нібито російське, українці наполегливо використовують його в своєму мовленні. Бо що б не казали деякі мовознавці, а походить воно таки від українського «сотати», що означає «тягнути», «мотати». Бджоли роблять соти шляхом витягування, сотання воску. 

І таких прикладів, які доводять, що саме російська мова є наріччям  української, а не навпаки, хоч гатку гати. Цікаво, що за царату тогочасна наука визнавала, звідки насправді основи російської освіти, а отже, й мови. Наприклад, історик
В. Ключевський писав, що «русский народ вступает на русскую равнину из одного его угла, со склонов Карпат». А «Элементарный курс для средних учебных заведений и городских училищ. Учебник русской истории. Петроград. Типография Тренке и Фюсно. 1915 г.» наголошував: «Изъ Малороссіи же распространялись по Россіи и печатныя книги духовнаго и светскаго содержанія».

Дещо пізніше відомий російський вчений Ніколай Трубецкой писав: «Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры». Але особливо вартий уваги ось такий висновок філософа: «Таким образом, украинизация оказывается мостом к европеизации». Чи не тому нас так нахабно навертають нині до російської мови, щоб не допустити європеїзації України? (Про європеїзацію ж Росії в цьому разі годі й казати)...

Твердять також, що російський «язик вєлік, могуч» і «общєдоступний», а українська мова ні. Можливо, воно так і виглядає з першого погляду, з огляду на те, скільки людей у світі користуються російською. Та невідомо, скільки б нею насправді користувалося, якби свого часу не забороняли українську й вона безперешкодно розвивалася. Тож продемонструємо на конкретних фактах, яка з цих мов насправді велика, а головне — правдива й мудра.

Приміром, в українській слово «брак» — це невдалий виріб, тобто щось несправжнє, фальшиве, або ж нестача чогось. У Росії ж воно позначає «шлюб». З історії відомо, що в наших північно-східних сусідів до подружньої спілки чоловіка та жінки здебільшого так і ставилися — як до фальшивого союзу. Тоді як в Україні сімейні узи завше були огорнуті особливою пошаною. Жона українця, як довідуємося з фольклору, завше жила у світлиці — в чисто вибіленій, світлій кімнаті. Саме в таких умовах згідно з високим статусом дружини і належало їй проживати. І була вона там господинею, тобто панувала. В Росії — заміжня жінка жила в «тереме», інакше кажучи — в тюрмі, і, звісно, вже не могла почуватися в ньому господинею. Якщо українське подружжя виховує дитя, тобто ховає його від дурних впливів і зла, то російська пара — «воспитывает», тобто лише вигодовує.

Українська нація, мабуть, єдина у світі, що має у своїй мові таке поняття, як «родина». Тобто не просто батько, мати і діти, а сім’я у значно ширшому розумінні — всі родичі: по батькові, по матері, племінники, внуки. Це теж, між іншим, засвідчує глибоку вікодавність української мови. Адже наша територія залюднювалася саме через родичання, яке, по суті, створює один рід.

Росіяни заявляють, що українського народу (як і мови) ніколи не було і бути не може. Але ми маємо «прізвище», що означає, по суті, покликані предками згори («з вище»), а в росіян натомість «фамілія» — слово, запозичене в німецькій мові. Доречно тепер запитати: якщо українського народу і мови ніколи не було, звідки тоді в Росії взялися Ковальови, Кожухови, Путіни, Пузакови, Алейнікови, Суворови, Пугачови, Швєцови, Затуліни? Адже слова, від яких вони походять, — «коваль», «кожух», «пута», «пузо», «олія», «суворий», «пугач», «швець», «затула» — аж ніяк не з російського словника.

Чільники московського духовенства заявляють, а за ними повторюють деякі політики, що російська мова благодатніша за українську. Однак самі слова цих мов свідчать про протилежне. Такий приклад. У селі Терпінні (Запорізька область) здавен б’ють з-під землі цілющі джерела. Як і завжди в таких випадках, представники МПЦ в Україні поквапилися взяти їх під контроль і заробляти на тому. Попи відповідно облаштували ті місця й навіюють усім парафіянам, що ця вода має лікувальну дію завдяки їхній душпастирській діяльності. Проте зрозуміло, що джерела нуртували й оздоровлювали людей ще задовго до появи релігіїѕ Однак вчитаймося в головну табличку над ними — на ній занотовано: «Цєлєбниє істочнікі». Порівняймо цей напис із україномовною назвою, яка мала б там бути: «Цілющі джерела». Яку інформацію містить «цєлєбний»? До речі, двосклад «лєбе» в його основі не має нічого спільного з російською мовою? Те слово — то, по суті, суміш української й німецької лексики: «Leben» означає «життя». Тим часом «цілюща» — та, що оздоровлює.

Або ж таке. Українське «лікарня» само собою засвідчує, що позначає заклад, де лікують людей. Тим часом «больница» походить од слів «боль», «болеть» і мовби говорить, що в установі, яка так називається, хворіють, а не надають медичну допомогу... Українці, прощаючись, кажуть «Бувай!», тобто «Зоставайся здоровий». Росіяни ж кажуть «Пока!». Хотілось би знати, який зміст, яке побажання вкладають вони у це слово? Яку енергетику отримує той, кому воно адресовано?

Таких прикладів можна мережити безліч. Але ще 2 500 років тому китайський мудрець Конфуцій зауважив: «Якщо мова неправильна, то вона не означає того, що має означати. Коли ж вона не означає того, що має означати, то не буде зроблено те, що має бути зроблено. А тоді моральність і всяке мистецтво почнуть занепадати, справедливість зійде на манівці — і всі впадуть у стан безладного хаосу». Чи можна хоч приблизно говорити про справедливість московських великодержавників у ставленні не лише до сусідніх народів, яких вони постійно пригноблювали, а й до власного суспільства, яке досі не має права на вільну думку та слово?

У ХIХ столітті видатний український мовознавець Олександр Потебня в «Естетиці словесної творчості» писав, що денаціоналізація «зводиться на погане виховання, на моральну хворобу: на неповне користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, на послаблення енергії думки, на мерзоту спустошення на місці витіснених, але нічим не замінених форм свідомості, на дезорганізацію суспільства, спідлення». Чи не стикаємося нині раз по раз із фактами ненависного та підлого ставлення до рідної мови і до своєї батьківщини людей, які народилися та виросли на українській землі, але занехаяли материнську мову?

Ще на початку того ж ХIХ століття російська «Элементарная география для гимназий» (Петербург, 1902 р.) визнавала, що мова українців «м’якша і співучіша від великоросійської і живуть вони заможніше та охайніше від великоросів». Тобто культурніша українська мова формувала відповідно і людину — дбайливу, охайну та відповідальну. 

Власне, весь світ визнав, що українська мова — то особлива величина. Арабський мандрівник і вчений Ельвія Челебі ще в ХVI ст. зазначав, що «українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші». 1685 року в Единбурзі вийшла книжка Alexander’a Tyler’a «Memorires of the Life and Actions of John III present King of Poland», в якій багато уваги приділено «нації козаків» і в якій серед іншого можна було прочитати й таке: «Мова українців відзначається особливою делікатністю і багатством на здрібнілі (демінутивні) звороти, як також манерами чепурної і елерантної річи».

Тарас Шевченко справедливо називав українську «Господа слово», бо ця мова формувалася за законами творення світу — природно й гармонійно. Це ретельно осмислена, справедлива і правдива мова. Справді, вона відображає сутність Всевишнього, душу й серце всього людства. В кожний архетип українського слова вкладено відповідний астральний і світоглядний задум, певну життєву й моральну силу. В ньому віковічна мудрість нашого роду, «в нім праісторії пульсує джерело», як сказав поет Володимир Гаранін. Наша мова не потребує якихось додаткових прикрас чи запозичень ззовні. Словом, як наголосив інший український поет, єврей за національністю, Мойсей Фішбейн: «Українська мова — божиста, богодана, богообрана».

Чи зрозуміють це колись українські державці?