Останнім часом в Україні «модним» стало поняття «переусвідомлення» за московськими вказівками: переусвідомлюємо українську історію, створюємо спільні підручники, переусвідомлюємо роль діячів українського національно-визвольного руху, переіменовуємо вулиці та вилучаємо їх з українських підручників… Куди не поглянь, «модним» останнім часом стало «переусвідомлювати» значення тривалого бездержавного і підневільного стану України і, у зв‘язку з цим, заперечувати той негативний його вплив, який він здійснював на сприйняття навколишнього середовища, на формування української економіки, національно-українського менталітету.

Не залишилися осторонь від «модних» північних вітрів сторінки газети «Українське Слово», де з‘явилися дивні тексти. Один з них опубліковано у № 43, від 27 жовтня-2 листопада 2010 року з назвою: «Україна, яку ми маємо, і Україна, яку ми хочемо (або про «постколоніалізм» і українські реалії).

Звичайно, на такі тексти можна було б не звертати особливої уваги, якби вони були подані без бажання виступати у якості одкровення сучасної націоналістичної думки, фундаменту сучасного націоналістичного розуміння процесів, що нині характерні для нинішніх український реалій.

Один з таких текстів виявився настільки далеким від націоналістичного розуміння реалій, які існують в Україні, українського націоналізму, настільки бездоказовий та антинауковий, що вимагає спростування. Окрім того, опублікований матеріал повністю позбавлений відповіді на поставлену у назві проблему, якої ж України ми хочемо. Через що виникає потреба ознайомити читача з деякими концептуальними зауваженнями. На наведений висновок наводять вже перші строки оприлюдненого тексту. Так, у ньому безапеляційно заявлено:

"У 1991 році Україна отримала Незалежність. Поклавши руку на серце, визнаймо, що сталося це не так внаслідок цілеспрямованої боротьби українців, а через те, що радянська верхівка вже не мала сил тримати цю владу у своїх руках”.

Постає просте питання: з яких таких причин імперська "совєтська верхівка” втратила сили утримувати Україну під своєю владою?

Хіба не від того, що українська нація прагнула відновлення державності?

Боротьба за державність України українськими шестидестятниками, масові демонстрації кінця 80-х та початку 90-х років з наступним Референдумом 1-го грудня 1991 року на це чітко вказав.

Хіба результат Референдуму – понад 90% голосів за Незалежність – дає підстави ставити під сумнів, що саме "цілеспрямована боротьба українців” відновила Українську державність?

Яким би чином, без боротьби, Україна могла б «отримати» Незалежність?

Ми маємо вважати, що оті, хто висилав українских борців за Незалежність до Сибіру, гноїв на Соловках, отак би просто взяли й сказали цим українським в‘язням: «Ось вам Україна, беріть, отримуйте, нам вона більше не потрібна»?

Невже вищнаведений текст є «одкровенням» націоналістичної думки на результати національно-визвольної боротьби українців за свою державність?

Отже, продовжимо запропонований текст:

"…радянська верхівка вже не мала сил тримати цю владу у своїх руках. Влада в Україні впала у руки людей, геть не підготовлених до виконання владних функцій. Біля керма стала колишня партійно-комсомольська номенклатура…”.

Слід зазначити, що у політиці кожне слово є важливим (тому тут і далі такі слова мною подано курсивом. – Р.М.).

Також важливим є розуміння наступного – від кінця 50-х років широка, загальнонаціональна визвольна боротьба, що привела до відновлення державності України, мирним шляхом. Боротьба йшла повільним еволюційним шляхом, без революції і кровопролиття, в умовах відсутності будь-якої демократії, прав людини. Тобто – в умовах тоталітарної диктатури. Тому у новій Незалежній Україні ота комсомольська партійно-совєтська номенклатура ЗАЛИШИЛАСЯ при владі (в статті сказано – «стала». Різницю відчуваєте?).

Звідси наступне питання – ті, що при владі ЗАЛИШИЛИСЯ, невже для них влада, яка у них була, як ця влада могла їм у руки впасти?

Отже, влада не могла їм впасти в руки, бо вона, ота влада, у них була, залишалася у тих самих руках. Тобто, тим, хто повернувся з Соловків, з ГУЛАГу, сибірів, владу у ці руки, у руки борців за Незалежність, віддати відмовилися. Їх продовжували таврувати, як «українських буржуазних націоналістів». Владу цупко продовжувавали утримувати ті, хто при владі залишався…

Ось тут і подумаємо: невже ті, хто мав владу в комуністичній тоталітарній імперії були «геть не підготовлені до виконання владних функцій»?

Вдумаємося: ті, хто нещадно придушував український національно-визвольний рух, влаштовував штучні голодомори, посилав українських борців на показові судові процеси, засилав на Соловки, творив ГУЛАГ, хто вірно придушував і ліквідовував в Україні все українське, хто був вірним слугою тоталітарної імперії – вони що, були «геть не підготовлені до виконання владних функцій»?

Ні, шановні друзі, вони дуже якісно ці владні функції виконували!

Слід добре розуміти з якого боку нам треба підходити до розуміння проблеми влади в Незалежній Україні, якою стороною слід нам ставити питання: чи готова була ця владна партійно-комсомольська номенклатура до виконання функції побудови Незалежної України?

Це зовсім інше концептуальне розуміння проблеми. Зовсім різні навантаження несуть поняття: одне – "не підготовлені до виконання владних функцій”, і зовсім інше – "не підготовлені до виконання владних функцій для побудови Незалежної України” (різницю відчуваєте?).

Після цього самостійно оцініть, яке націоналістичне навантаження несе загальний вигляд цього тексту:

"…радянська верхівка вже не мала сил тримати цю владу у своїх руках. Влада в Україні впала у руки людей, геть не підготовлених до виконання владних функцій. Біля керма стала колишня партійно-комсомольська номенклатура та «ініціативні люди», які змогли вправно скористатися періодом первинного накопичення капіталу та народження капіталізму в нашій країні. Безглуздо йменувати їх бандитами, бо до кожного великого капіталу завжди знайдуться претензії. Про це варто пам‘ятати”.

У світлі наведеного тексту, змушений нагадати деякі речі.

У 1950 році, коли йшла гостра боротьба УПА проти комуністичного поневолення України, розповсюджувалися летючки, у яких пояснювалася причина повстанської боротьби проти комуністичного режиму. Ось строки однієї з таких летючок:

"Большевики масово винищують український народ фізично. Три рази за час свого панування в Україні вони навмисне викликали голод.

...Не безклясове суспільство, не "комунізм" будують в СССР большевики, а нову гнобительську систему. Місце колишніх експлуататорів-поміщиків займають сьогодні нові суспільні паразити-верховоди большевицької партії, МВД і МГБ, адміністрації, армії. Ці верховоди вже виразно оформилися в нову експлуататорську клясу – клясу большевицьких вельмож. Основою формування цієї нової паразитарної, експлуататорської кляси є її політичні привілеї: монополістичне становище большевицької партії, її необмежена влада, повна безконтрольність комуністів з боку народних мас.

Маючи необмежені політичні права і будучи в результаті цього необмеженим господарем усіх багатств СССР, ця кляса забезпечила за собою й виразні економічні переваги в совєтському суспільстві.

…Це вигідне, розкішне життя большевицькі вельможі забезпечили собі за рахунок експлуатації совєтських мас – за рахунок експлуатації совєтських робітників, колгоспників, працюючої інтелігенції”.

Отже, комуністична партноменклатура, як і завжди, нас «грабанула» під виглядом «приватизації» ЗАЛИШИЛА собі оту «державну» власність, а ми маємо бути до них без претензій?

Це сучасні «націоналісти»?

Чудово.

Підемо далі і зазначимо наступне.

У далекому для нас березнi 1900 року опублікована робота Миколи Міхновського „Самостiйна Україна”, яка у виглядi брошури була розповсюджена по Українi.

Практично з цiєї працi Мик.Мiхновського починаються витоки iдеологiчного обгрунтування необхiдностi захисту Української Нацiї вiд знищення її Росiйською державою, необхiдностi формування органiзованого спротиву цьому та визвольного руху, направленого на повне звiльнення i рятування Української Нації. Аналiзуючи мiжнародне становище на переломi ХIХ-ХХ столiть Микола Мiхновський вказав на новi явища, якi стануть визначальними у ХХ столiттi – це початок занепаду i розпаду колонiальних iмперiй. У час, коли ніщо не вказувало на можливості розпаду потужних світових імперій, М.Міхновський писав:

„Кiнець ХIХ вiку визначився явищами, що характеризують новий зворот в iсторiї людскостi. Цi явища свiдчать про те, що… акт великої iсторичної трагедiї, званої ,,боротьбою нацiй”, вже почався i закiнчення наближається. Цi явища – це збройнi повстання поневолених нацiй проти нацiй-гнобителiв. ...всесвiтове нацiональне питання вже зовсiм достигло, хоч i далеко стоїть вiд необхiдного, дiйсного та справедливого розв'язання. Проте шлях до розв'язки єдино можливий, певний i корисний показали Нацiї, що вже повстали проти чужого панування, у якiй би формi полiтичного зверхництва воно не виявилося.

Ми визнаємо, що наш народ теж перебуває у становищi зрабованої Нацiї.

Отже, коли справедливо, що кожна Нацiя з огляду на мiжнароднi вiдносини хоче вилитись у форму незалежної, самостiйної держави; коли справедливо, що тiльки держава одноплемiнного нацiонального змiсту може дати своїм членам нiчим необмежену змогу всесторонного духового розвитку й осягання найлiпшого матерiального гаразду, коли справедливо, що пишний розквiт iндивiдуальности можливий тiльки в державi, для якої плекання iндивiдуальностi є метою – тодi стане зовсiм зрозумiлим, що державна самостiйнiсть є головною передумовою iснування Нацiї, а державна незалежнiсть є нацiональним iдеалом у сферi мiжнародних вiдносин”.

Зазначимо, яку характеристу стану української нації дав М.Міхновський у 1900 році: «наш народ… перебуває у становищi зрабованої Нацiї». І тому, як він зазначає, головною передумовою iснування Нацiї є державна незалежнiсть, а для її досягнення потрiбна дiяльнiсть у цьому напрямку. Без цiєї дiяльностi не буде прогресу у нацiональному поступi, будь-яка iдея буде мертва i до занепаду прийде й вiра у вищiсть тої мети, яка мала бути досягненна – тобто: державна незалежнiсть України.

Дiяльнiсть стає запорукою створення нацiональних кадрiв, провiдної елiти, яка буде у спромозi повести до прогресу i матерiального добробуту Нацiю, державу i безпеку кожної складової частини Нацiї – громадянина України. А для цього потрiбнi знання, якого дуже бракувало нашому Українцевi. Тiльки знанням, дiяльнiстю i поступом вперед, змiцненням незалежностi ми переможемо притаманне Українцевi ядовите малоросiйське яничарство. Iснування цього „малоросiйства”, що від часу панування над україною так званого інтернаціоналізму, значно посилилося. Нав‘язувані комуністичною пропагандою «інтернаціональні» стереотипи розкладали національну свідомість українців, ставали засобом до русифікації. Процесові русифікації якраз й сприяв той колонiальний стан, у якому була Україна пiд п‘ятою Московської держави.

До боротьби української нації за державність прилучився також великий український поет і науковець, один з найвидатніших українських суспільних діячів кінця XIX- початку XX століття - Іван Франко. У статті «Поза межами можливого» він писав:

"Все, що йде поза рами Нації, - це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими "вселюдськими" фразами покрити своє духовне (!) відчудження від рідної нації”.

Тут і виникає питання: хіба тривалий стан «зрабованої нації», тривалий час обробки свідомості «інтернаціональними ідеалами» позитивно впливав на загальну суспільну та національну свідомість українських мас?

Безумовно, тривале поневолення негативно впливало на стан української суспільної свідомості. Про це Iван Франко у поетичному творi „На рiках Вавiлонських” писав:

I хоч душу манить часом волi
приваб
Але кров моя – раб! Але
мозок мiй – раб.

Щоб змінити стан рабської суспільної свідомості, де мозок – раб, потрібен тривалий час відповідної ідеологічно-інформативної роботи, тривалий період еволюційного розвитку.

…У 1931 році в рефераті відомого діяча ОУН Дмитра Андрієвського щодо економічного стану, у якому перебувала Україна, мовилося наступне:

«Економічну політику Совітів на Україні трактувати, як колоніальну…»

Такий важкий стан, який не міг бути іншим, ніж постколоніальний, Україна успадкувала після відновлення державності.

Чи не є очевидним, що стан суспільної свідомості українців кардинально відрізнявся від суспільної свідомості народів, які, на відміну від України, є державницькими – французів, англійців, шведів, фінів, норвежців…

Що ми читаємо у запропонованому тексті?

Текст прагне заперечити постколоніальний стан України:

"Останнім часом нам пробують накинути моду вважати Україну постколоніальною державою з важкою родовою травмою суспільної свідомості”.

Для досягнення позитивних результатів потрiбна дiяльнiсть у подоланні наслідків бездержавного стану. Тому, як зазначає М.Міхновський, "пишний розквiт iндивiдуальности можливий тiльки в державi, для якої плекання iндивiдуальностi є метою”.

Йдемо далі.

В опублікованому тексті ставиться під сумнів загострення боротьби за державність України.

У тексті сказано:

"Тим, хто накидає ідею про постколоніальність України, очевидно не дає спати теза товариша Сталіна про зростання напруженості класової боротьби під час розвитку світової соціалістичної революції. Аналогія прозора і безальтернативна: під час боротьби за незалежність України націоналістична боротьба мусить загострюватись. Чим позначилося посилення класової боротьби в Україні ми знаємо усі - Голодоморами, репресіями, винищенням українських інтелектуалів та ґазд, скотовозами на Сибір, що везли українців подалі від рідної землі на загибель. Що запропонують нам нині? Етнічні чистки, квоти на представництво нацменшин у органах влади, націоналізацію майна олігархів за національною ознакою?”

Ця теза вказує на повну відсутність основ розуміння відповідних термінів.

По-перше, ніякого зростання напруженості класової боротьби "під час розвитку світової соціалістичної революції” не було через відсутність такого явища, як світова комуністична революція.

Сталінська теза загострення класової боротьби – то внутрішньо-імперське направлення дії комуністичної державної влади, спрямованої на штучний поділ цього суспільства (чи відповідно поневоленої імперією нації), з метою розпалювання внутрішньої війни між верствами загально-імерського державного суспільства, спрямованої на придушення внутрішнього спротиву цього суспільства (нації), на його поневолення, для зміцнення своєї внутрішньої влади. Ось як ця теза звучить у виконанні товариша Сталіна:

"Некоторые товарищи поняли тезис об уничтожении классов, создании бесклассового общества и отмирании государства, как оправдывание лени и благодушия, оправдания контрреволюционной теории потухания классовой борьбы и ослабления государственной власти.

…Уничтожение классов достигается не путем потухания классовой борьбы, а путем её усиления. Отмирание государства придёт не через ослабление государственной власти, а через её максимальное усиление, необходимое для того, чтобы добить остатки умирающих классов и организовать оборону против капиталистического окружения, которое далеко ещё не уничтожено и не скоро ещё будет уничтожено”. (И.Сталин. Из доклада "ИТОГИ ПЕРВОЙ ПЯТИЛЕТКИ".

7 января 1933 г. Соч.т.13.стр.210-212)

По-друге. На відміну від загострення класової боротьби, зовсім інше, протилежне навантаження несе поняття загострення боротьби за ДЕРЖАВНІСТЬ.

Боротьба ЗА державність, ЗА відновлення державності – то об‘єднавчий процес, тут відсутній поділ суспільства на класи і тому відсутня класова боротьба. За відновлення державності боряться ВСІ верства населення.

Так, від 1939 року загострилася боротьба за державність багатьох країн і народів: за відновлення державності найбільш гострою формою боротьби – збройною боротьбою розпочалася боротьба українців на чолі з ОУН у Закарпатській Україні, згодом – загострилася боротьба за відновлення державності в Норвегії, яку окупувала Німеччина, у Франції, де боротьбу очолив генерал де Голль. Загострилася боротьба за відновлення державності України Українською Повстанською Армією.

Далі в тексті є такий вислів:

"…ви свято вірите, що повторенням мантр про постколоніальність України можна подолати проблему неефективності державного управління, поголовної корупції влади і суспільства, некомпетентності громадян щодо своїх конституційних прав, навчити людей обов'язку виконувати закони власної держави, питати звіти від влади, яку обрали, й відповідати за власний вибір?”

Отже, факт досі не подоланого постколоніального стану України – то для когось «повторення мантр».

І тут покладемо руку на серце, й запитаємо: панове націоналісти, ми вже подолали постколоніальний стан України, «маси масово» голосують за націоналістів, націоналісти творять владу і все те, що ми нині бачимо в Україні? То виявляється, маси голосують за нас, а не за «нормальних» чи тих, хто є виразником інтересів колишньої метрополії?

Чи не в цих питаннях полягає основа того, чому сьогодні загострюється боротьба за Державність України?

Ми маємо рішуче заявляти: при владі в Україні знаходяться політичні сили, які є виконавцями геополітичного завдання на повернення України до володінь колишньої метрополії, виконавцями завдання по ліквідації державності України.

Ми не знаємо основної причини, чому ставиться таке завдання?

Ось причина до вирішення основного геополітичного завдання сучасної Росії:

"Если Украина бесповоротно будет избыта* из орбиты цивилизационного влияния России, то, в этом случае, лишаются всякого историософского смысла попытки Москвы удержать под своей эгидой Грозный, Казань, Якутск и т.д. Другими словами, государственное размежевание Украины и России является объективным источником распада российской государственности. Отсюда – воссоединение Украины и России на кондициях исторической преемственности (т.е. путём преодоления украинской национальной идеи) является необходимым условием возрождения России, как субъекта мировой истории”. (*Так в тексті, мабуть – «выбита». Роман Манекин. "Украина и Россия: что делать?

(В поисках геополитических приоритетов)”.

Скажіть: перед Фінляндією, Норвегією, Францією, розгромленою у Другій світовій війні Німеччиною є актуальною «мантра» повернення до поневоленого стану?

Такої проблеми у них немає. У них відсутній стан, де у суспільній свідомості лише "душу манить часом волi приваб”.

В Україні стан протилежний, він нам залишився у спадок від стану бездержавності, де біля керма НОВОЇ держави ЗАЛИШИЛАСЯ колишня партійно-комсомольська номенклатура…

Критерієм цінності у них – «страна огромная», колишня метрополія, імперський центр, імперія. Україна для них поняття чуже, недосяжне, вороже!

І тут підходимо до третього, значно прихованого.

Нагадаємо опубліковану тезу:

"Що запропонують нам нині? Етнічні чистки, квоти на представництво нацменшин у органах влади, націоналізацію майна олігархів за національною ознакою?”

Читаючи цю тезу згадується щось досить схоже з арсеналу імперської пропаганди.

Один з ідеологів імперії, намагаючись заперечити український національно-визвольний рух та збройну боротьбу проти окупантів України, кандидат юридичних наук, доктор гуманітарних наук, політолог Віктор Поліщук у своїй роботі з назвою "Юридична і політична оцінка ОУН і УПА” пише:

"Ця держава мала б бути не тільки національною, але й однонаціональною, тобто без національних меншин, на що вказує сформулювання тільки повне усунення всіх окупантів з українських земель відкриє можливості для широкого розвитку Української Нації”.

У В.Поліщука йде тонка підміна понять: звільнення від окупанта ("повне усунення всіх окупантів”) зовсім не означає вигнання національних меншин, тим більше "всіх”, які жили в Україні і ніколи ніким з представників національно-визвольних змагань не кваліфікувалися як "окупанти”. Невже не зрозуміло, що УСУНЕННЯ окупантів з українських земель лише "відкриє” можливості для розвитку Української Нації.

І тут виникає питання: чи бачимо спорідненість тверджень ідеолога імперії та начебто виразника позиції українського націоналізму?

Дмитро Андрієвський ще у 1931 році зазначав:

"Найпевніший спосіб повалити большевицьку владу то є підтримування на теренах був[шої] Рос[ійської] імперії національних рухів. …На Україні Совіти дуже загрожені національно-державними змаганнями населення і національна революція там є неминуча. В наслідок тої революції має повстати Самостійна Українська Держава. Натуральними союзниками українців в боротьбі за державність суть такі сусіди, як грузини, козаки, білорусини, з рештою литовці, яких будуччина залежить від того чи буде Україна сильною державою”.

Про які етнічні чистки з боку українських націоналістів може йти мова, коли потрібні союзники у боротьбі за державність, особливо підтримки з боку тих народів, державність яких завжди буде залежати від того, "чи буде Україна сильною державою”?

Це вже в самому українському націоналістичному середовищі існують погляди, які намагаються підвести нас до спокійного сприйняття «інтернаціоналістичної» тези по готовності націоналістів до проведення етнічних чисток?

Немає нічого дивного, коли звинувачення українських націоналістів у етнічних чистках чути з боку імперських інтернаціоналістів.

Коли ж подібні формулювання роздаються з середовища самих націоналістів, що тоді це означає? Який це спосіб мислення існує у націоналістичному середовищі, якщо так легко сприймаються до вживання ідеологічні зображення та формулювання комуно-імперських «інтернаціоналістів»?

Назвати це невіглаством неможливо. Бо відомо – етнічними чистками, на відміну від українських націоналістів, чудово займалися імперські інтернаціоналісти: у 1943-1944 роках відбулося виселення балкарців, карачаївців, калмиків, чеченців та інгушів, кримських татар; інтернаціоналісти Польщі швидко провели операцію "Вісла", виселяючи українське населення з тих земель, які ввійшли до складу Польщі. Тут не слід забувати про здійснену тотальну вичистку від українців в усьому Північному Кавказі (Кубань), на Воронежчині і Курщині, готовності до висилення усіх українців до Сибіру у 1944 році, слід пам‘ятати сталінські плани висилки усіх українців до Сибіру та заселення України 100 млн. китайцями у 1950 році.

І останнє.

В оприлюдненому матеріалі є такий текст:

"…до влади прийшла не зовсім партія, а спільнота людей з певною обмежено-регіональною ідентичністю, психологією, суспільною практикою, організована, швидше, на принципах феодальної підлеглості й родової кругової поруки. На відміну від націонал-демократів, вони не будуть чубитись, вчиняти один одному публічні істерики, вести безкінечні безплідні дискусії - не навчені, скоріше, вони будуть діяти як загони Чингіз-Хана”.

Загалом, є наукове поняття партії – група, організаційне об‘єднання на ідейній спрямованості світогляду, яке відображає і захищає інтереси певної частини суспільства.

Хіба у них відсутня ідеологія?

Ідеологія у них чітко виражена – захист національних та імперських інтересів Росії.

Маємо сумнів?

А для чого їм державність «русскаго язика»?

Для чого їм спільна з Росією українська історія?

Невже не зрозуміло? Вони перетворюють Україну в Малую Росію, як перехідний етап до складової частини тої імперії, про яку вони мріють – «единая и неделимая»…

Спробуємо поставити питання з іншого боку: де воно взялося оте начебто «не зовсім партія», з якої відсутності (небуття) вони «прийшли» до влади й організувалися «на принципах феодальної підлеглості»?

На яких виборах вони загітували виборців голосувати за оті «феодальні принципи»?

Друзі, звідки нам впала ота якась «спільнота людей з певною обмежено-регіональною ідентичністю, психологією, суспільною практикою»?

Отак, читаючи наведений абзац, у нас немає відповіді – звідки вони нам впали?

Але на початку тексту сказано: «Біля керма стала колишня партійно-комсомольська номенклатура…». І ота «спільнота», яка з отією «обмежено-регіональною ідентичністю», вона хіба не з колишніх у тих «регіонах»?

Шановні друзі, ми на початку вияснили важливість у політиці кожного слова: не «стала», а «ЗАЛИШИЛАСЯ».

Ось це й є ота постколоніальна владна структура, яку нам залишили від бездержавного стану. Цей постколоніальий стан має чітке наукове визначення – неоколоніалізм. У шкільному підручнику географії сказано:

«Прагнучи зберегти свої позиції… послаблені внаслідок краху колоніальної системи, імперіалісти… вишукують різні нові, найбільш приховані форми підкорення і експлуатації колишніх колоній (так званий неоколоніалізм)».

Нинішня влада «на» Україні, яка для них лише географічне поняття (не плутати з поняттям «українська влада»), – це й є ота влада «внутрішньої окупації», визначення, яке сьогодні ми можемо досить часто чути, яке є нам зрозуміле, але не є у своєму статусі науковим. Визначення «внутрішньої окупації» для тих, хто за тих «обмежених» віддає свої голоси, не є сприйнятним і зрозумілим: для них бо це є їхня бажана влада. Вони не дають собі звіт, що ця влада – неоколоніалістична.

Чому вони для них «бажані», чому «свої»?

Бо постколоніальна свідомість «регіональних» виборців переобтяжена совєтськими стереотипами, налякана «украінскімъ буржуазнымъ націоналізмомъ». Це діє він – той постколоніальний стан України, українського суспільства, який нам прагнуть заперечити.

Тут можна згодитися лише з тезою, що "вони не будуть чубитись, вчиняти один одному публічні істерики, вести безкінечні безплідні дискусії”.

Це правда. Навіщо прилюдно чубится, якщо відомим Імперським Центром поставлено чітке завдання: «преодоление украинской национальной идеи». Як кажуть: "Цели определены, задачи поставлены – за работу товарищи”, - які тут публічні і безплідні дискусії…

Від таких успадкованих Україною соціально-економічної системи, стану суспільної свідомості починалися проблеми неефективності державного управління, поголовної корупції, відсутності бажання захищати громадян України, притримуватися конституційних прав і законів, звідси відсутність зацікавленості НАВЧИТИ людей, які тривалий час перебували під важким тиском тоталітарної імперії, долати стереотипи свідомості, як слід захищати себе, виконувати закони власної держави; звідси проблеми мови, освіти, української історії, української економіки, соціального розвитку України і т.д. і т.п.

Такі вони, реалії сучасного українського буття.

Отже, що ми маємо бачити у запропонованому тексті – невігластво?

Чи нам прагнуть нав‘язати «переусвідомлення» українського націоналізму?

Бажав того автор запропонованого тексту, чи ні, опублікований матеріал несе навантаження саме того завдання, яке вимагає «преодоления украинской национальной идеи».

Так нам змінюють засади українського націоналізму,

- підчищають можливості аргументації,

- відсікають від активних дій на захист Української Державності,

- спрямовують націоналістів на манівці, у маргінальні суспільно-політичні сектори суспільно-політичного життя,

- перетворюють українських націоналістів на сліпих виконавців завдання по «преодолению украинской национальной идеи».

Це стало тою основною складовою, яка вимагала обгрунтованого спростування опублікованого тексту.

Нам потрібна потужна, розвинена Українська Держава з високим рівнем матерільного добробуту усіх громадян.

Для досягнення цієї мети потрібне реформування совєтської мілітаризованої економіки, яка ЗАЛИШИЛАСЯ нам у спадок від бездержавного стану, нам слід відновити клас українського селянства, знищенного совєтською примусовою колективізацією і штучними голодоморами, нам потрібно повернути українську історію, культуру і мову, освіту, доведені до межі зникнення імперською метрополією, нам слід ліквідувати будь-які економічні перепони до виникнення, становлення і розвитку українського малого, середнього і великого приватного виробництва, українського національного капіталу, затиснутими податковим тиском постколоніальною владною системою у «єжові рукавиці» …

Впевнений, що Організація Українських Націоналістів на основі свого історичного досвіду і досягнень, рішучою історичною і сучасною боротьбою за українські національні інтереси, сприятиме побудові тої України, за яку боролися кращі сини й дочки Української Нації, якої ми всі з вами бажаємо.

Роман МАТУЗКО

www.banderivets.org.ua