Початок січня 1945 року відзначився тим, що в Карпатах
воїнами УПА було знищено зведену дивізію НКВД разом з її командувачем —
генералом, Героєм Радянського Союзу, Сергієм Дергачовим. Своє
«геройське» звання і генеральські погони цей енкаведист отримав не за
героїзм в боях з німецькими фашистами, на фронті цей «герой» не був і
дня, а за активну участь у організації і здійсненні депортацій
чеченського та інгушського народів у лютні — березні 1944 року і
кримсько-татарського народу в травні того ж року. В Карпати від прибув
зі своїм 256 конвойним полком для виконання тих самих злочинів, які він
здійснив на Кавказі і в Криму. Та не так сталося як гадалося… Тут
«геройські вертухаї» зіткнулися не з дітьми і старими, яких нікому було
захистити, а з Українською Повстанською Армією і з одним з легендарних
її старшин — сотником Кривоносом (Мирославом Симчичем).
Треба
відзначити, що генералові Дергачову на додачу до прибулого з ним полку
злочинців, в Прикарпатті були придані сили 31, 33 і 87 прикордонних
загонів та сили місцевої міліції. Таким чином була створена зведена
дивізія НКВД, яка заходилася активно боротися з бандерівським рухом. В
грудні 1944 перед цією бандою було поставлено задачу захопити селище
Космач і знищити курені і сотні УПА, які дислокувались у цьому районі.
5
січня 1945 року частини цієї дивізії, складені з прикордонників,
почали наступ на Космач, з якого бійці УПА вийшли, щоб уникнути
кровопролиття серед мирного населення. Виконавши задачу, прикордонники
зайняли оборонні позиції на околицях Космача, а у селище вдерлись
горлорізи Дергачова. Вони зчинили і місті справжню різанину, грабіж і
гвалтування. Тобто, зайнялися, звичною для них з часів Криму та Кавказу,
бандитською справою.
В цей час у лісах навколо
Космача збирались сили української армії, скликані з прилеглих районів
— місцеві курені «Гайдамаки», «Карпатський», «Гуцульський» і
«Перемога», з Калущини сюди зрейдував знаменитий курінь «Скажені» Павла
Вацика-Прута. Всього — близько 10 сотень чисельністю понад 1200 старшин і
стрільців.
Сюди ж рушила і Березівська сотня першого
куреня УНС (української народної самооборони), в якій служив
командиром чоти Мирослав Симчич, молодий старшина, який на той час вже
відзначився у багатьох боях з загарбниками. Дорогою у селі Шипіт ця
сотня розгромила батальйон карателів, але в бою було поранено сотника
Мороза, котрий передав командування сотнею Симчичу. Так він і став
сотником Березівської сотні.
Коли сотня прибула в
район Космача, там вже третій день йшов бій з дивізією Дергачова.
Повстанці, оточивши з усіх боків містечко, в ночі атакували позиції
конвойного полку і прикордонників. Розслаблене безкарними грабунками і
насильствами, воїнство Дергачова впало у паніку. У темряві вони відкрили
вогонь по своїх же прикордонниках, що тримали оборону з боку лісу,
прийнявши їх з переляку за бандерівців. Додало страху і паніки й те, що
українські повстанці зуміли дати хибний сигнал ракетами для авіації яку
викликали для підтримки енкаведистські бандити. Бомби, що призначалися
бандерівцям впали на голови дергачівців. Зазнаючи величезних втрат і не
маючи змоги вирватись з оточення, вони були змушені викликати
підкріплення.
Генерал Дергачов прийняв рішення
особисто вирушити на допомогу із залишками своєї зведеної дивізії. Але
радіограми з воланням про допомогу і рішенням генерала перехопила
розвідка УПА.
Завдання зупинити енкаведистський
резерв було покладено на Березівську сотню, котру посилили 22 легкими
кулеметами, однією 23-мм. протитанковою гарматою, двома мінометами та
бійцями з сотні сотника Юрка. Всього Симчич мав під командуванням 215
вояків.
Мирослав прийняв рішення влаштувати засідку
на дорозі Яблунів — Космач в урочищі річечки Рушір. Ця операція в
майбутньому увійде в усі підручники бойової підготовки партизанських
з'єднань, як зразок організації засідок в гірській місцевості. Її
вивчатимуть бійці Че Гевари, Дудаєва, Хо Ши Міна.
Бійці
Мирослава Симчича розібрали міст через річку Рушір, а самі зайняли
ретельно замасковані позиції обабіч дороги таким чином, щоб противник
потрапив у вогневий мішок. Два кулемети було винесено далеко вперед для
того, щоб вони мали змогу обстрілювати хвіст ворожої колони і не дали
можливості для втечі.
Позиції були зайняті
повстанцями з вечора 7 січня. А на світанку до зруйнованого мосту
прибули 12 (за іншими даними — 15) вантажних «студебеккерів» вщент
забитих карателями. Серед тих «студебеккерів» рухалась легкова автівка з
генералом Дергачовим. Сніг, що випав вночі, запорошив сліди і ще краще
замаскував позиції бійців сотника Симчича. Вислана Дергачовим розвідка
не змогла викрити засідку.
Дергачівське вояцтво
посипалось з автівок і почали шикуватись для переправи через потік. В
цей момент сотником Симчичем було подано команду: «Вогонь!!!». Кара
Божа, а може й Аллаха наздогнала катів вайнахів, кримських татар і
українців в урочищі Рушір.
Поранений в цьому бою,
Мирослав Симчич стікаючи кров'ю продовжував керувати боєм поки не
знепритомнів. Командування взяв на себе сотник Юрко.
В
ході двохгодинного бою практично вся колона була знищена кинджальним
вогнем кулеметів і артилерії народних месників. За відомими даними в
цьому бою загинуло 376 енкаведистів, ще 53 померло від ран і обморожень
у шпиталі. Загинув і сам сумнозвісний кат генерал Дергачов. Результатом
цього бою стало, також, повне знищення зведеної дивізії НКВС у Космачі,
котра так і не дочекалась допомоги.
Сьогодні
Мирослав Симчич проживає у своєму рідному селі біля Коломиї. Цього року
він відзначив своє 88-річчя. 33 роки з них він провів у більшовицьких
в'язницях та концентраційних таборах. Крім цього бою він провів в цілому
42 бої, з яких виграв 40, а два закінчились «у нічию».
Легендарний
герой України, якого можна сміливо вважати і національним
героєм-месником чеченців, інгушів та кримських татар, всім своїм життям
показав майбутнім поколінням приклад незламної віри у перемогу
справедливості і торжество національної ідеї. Він став наочним прикладом
того, як має бути покаране Зло!!!
За нашу і вашу свободу!!!
www.banderivets.org.ua
