Приклад тодішні місцеві погромники брали зі своїх попередників –
більшовиків. Червоними „Опричниками” були знищені лаврські церкви,
збудовані Мазепою, безліч найцінніших пам’яток історії та культури
України – всього й не перелічити.
На черзі у них було і кладовище в Івано-Франківську, де вічним сном спочивало багато визначних осіб української історії.
В ті дні один знайомий функціонер компартії, задурений у брехливу
комуністичну міфологію, з осудом у тоні сказав мені біля кладовища:
– Тут покоится прах премьер-министра ЗУНР Гачинского.
Щоправда пізніше я довідався, що Левко Бачинський був не
прем’єр-міністром, а заступником президента Західноукраїнської Народної
Республіки.
Політик, адвокат, посол до польського сейму Левко Бачинський рішуче
виступив проти окупаційного режиму. На одному з його засідань у березні
1928 року він сміливо кинув в обличчя маршалові Юзефу Підлуському: „Геть
з виборчими насильствами і шахрайствами! Випустити політичних
в’язнів!”.
Сміливця тоді жорстоко побили просто в приміщенні сейму. До
останнього свого подиху Л. Бачинський захищав інтереси і прагнення
рідного народу, який палко любив усім своїм серцем. Тож цей працьовитий
нарід боляче вразила сумна звістка про смерть свого улюбленця, що
сталася 8 квітня 1930 року після важкої недуги у Відні.
П’ятдесят тисяч чоловік з усіх усюд зійшлося та з’їхалося до
залізниці в Станіславі, куди привезли домовину, щоб проводити Л.
Бачинського в останню путь до міського кладовища. Похоронна процесія
розтягнулася на два кілометри.
І хоч з того часу тоталітарна влада в краї мінялася, але ніхто не
турбував вічного спочинку Л. Бачинського і тих, хто упокоївся на цьому
кладовищі. На святотатство відважилися „войовничі атеїсти”, у яких за
душею не виявилося нічого святого. Боляче було дивитися на те, як
бульдозерами зносили могили, а покалічені гробниці закопували тут же, у
великих ямах.
А починалося все з того, що „батьки міста” під виглядом добрих
намірів видали розпорядження про знесення кладовища у центрі
Івано-Франківська. Для цього була створена комісія, яка визначала, котрі
могили підлягають знесенню, а які залишити на місці. Її наслідки ми
зараз маємо. Була у той час група людей, які виступали проти ганебної
акції. Ми протестували при допомозі телефонних дзвінків та анонімних
листів, бо тих, хто відкрито виступав проти дій влади, автоматично
вносили до таємних списків у відповідних „органах”. Звичайно, ми гостро
відчули гіркоту та кричущу несправедливість з боку влади, приниження
нашої людської гідності, але дуже зраділи, коли гробниця з тлінними
останками Левка Бачинського знову з’явилася у меморіальному сквері
завдяки старанням чудової людини – пана Василя Гривінського. Низький уклін йому від нас усіх.
* * *
Я добре пам’ятаю, який переполох охопив тодішніх можновладців, коли
вони переконалися у безслідному зникненні з цього кладовища могили Л.
Бачинського, яку їм не вдалось зітерти з лиця землі.
Лише у роки незалежності нашої держави ця таємниця стала відомою.
Однак я не сподівався, що її розгадка буде здійснюватися саме в моїй
скромній оселі.
Незабаром я розшукав В. Гривінського. Людина з легенди! Саме таким
можна назвати пана Василя, який, намагаючись зберегти для своєї
Батьківщини найсвятіше – тлінні останки одного з найкращих його синів,
що відіграв значну роль у Злуці Наддніпрянської України та ЗУНР,
ризикуючи потрапити за тюремні ґрати, таємно перепоховав тлінні останки
Л. Бачинського у тільки йому відомому місці.
— У молоді роки, — розповів мені Василь Пилипович, — від старших
людей я чув про Бачинського, тому часто ходив на кладовище й залишався
біля його могили. Коли власті задумали знести кладовище, то мені стало
моторошно від думки, що така знана людина може піти у небуття…
Тепер він частіше стояв перед гробницею Л. Бачинського і вже вкотре перечитував напис на гранітній дошці:
„Др. Лев Бачинський, адвокат, Голова У. С. – Р. партії.
Віце-президент Національної Ради З. О. У. Н. Р., довголітній посол до
австрійського парляменту, визначний член багатьох українських товариств і
установ, посол до варшавського сейму і др.
14. VІІ. 1872 + 11. ІV. 1930”
А по обласному радіо вже „давило на слух” повідомлення: ті, хто має
поховання рідних на міському кладовищі, можуть перепоховати їх у
спеціально відведених для цього місцях, останки ж інших померлих
передбачається перепоховати в братських могилах.
Василь Пилипович ознайомився з усіма списками, але могилу Л.
Бачинського в них не знайшов, а це означало, що її запланували знищити.
Стривожений від цих жахливих намірів, В. Гривінський вирішив
розібрати гробницю Л. Бачинського, щоб зберегти її архітектуру від
руйнування. Досвіду ж у цій справі не мав, а бетонні стіни гробниці були
масивні – на два і півтора метри завдовжки. На нього ще чатувала
небезпека з боку охоронців партноменклатури, але бажання зберегти
святиню було сильнішим за страх. Він почав уважно оглядати гробницю з
усіх боків, розгадувати задум майстра, який тесав ці кам’яні блоки ще у
1930 році, а потім скріплював їх у гробниці спеціальним розчином. Василь
Пилипович обережно зняв верхній дашок і побачив всередині гробниці
шови-тріщини, які розділяли кам’яні плити. Він взяв два зубила і став
ковадлом забивати їх у ці шви — стіни розсунулися. Потім він
пронумерував їх разом зі своїм сином Романом і поскладав неподалік з
допомогою автокрана та вантажівки, які найняв за власний кошт і перевіз
їх із міста на кладовище до с. Чукалівка. Дверцята на гробниці з
епітафією на гранітній дошці переніс на своє подвір’я й надійно заховав
від злого ока.
У потаємному місці батько з сином викопали глибоку яму, поклали туди
труну з останками Л. Бачинського, прикрили її дошками і толлю, а зверху
замаскували травою. Після цього Василь Пилипович почистив і побілив
пронумеровані стіни гробниці, знову власним коштом привіз на кладовище
машину шутру, дві бетонні плити для спорудження фундаменту під гробницю.
Коли виконав підготовчі роботи, то на фундаменті склав гробницю так, як
було на попередньому кладовищі. В неї поклав труну з останками Л.
Бачинського. Тільки після цього полегшено зітхнув – могилу
віце-президента ЗУНР Левка Бачинського врятовано!
Звичайно, що героїчний вчинок В. Гривінського не пройшов повз увагу
завідуючого кладовищем пана Я. Білика, але той, порадившись із інженером
Степаном Піфтором, вирішив не стояти йому на заваді. Коли чекісти
збилися з ніг, шукаючи „злочинця”, щоб покарати за „самоуправство”,
ніхто з працівників ритуальної служби Василя Гривінського не „видав”.
– Мені „пахло” тоді від двох до восьми років тюремного ув’язнення, –
казав пан Василь, – адже я проходив по цій справі вже як рецидивіст.
(Пан В. Гривінський раніше перебував у сталінських таборах за участь в
УПА. – Г. Б.).
Коли Україна стала самостійною державою, Василь Пилипович звернувся
до керівника відділу культури Івано-Франківського міськвиконкому Марти
Кугутяк з проханням допомогти йому забрати бетонні плити, які були
складені до купи після реконструкції тротуарів біля драмтеатру ім. Івана
Франка, щоб прокласти доріжку до могили Л. Бачинського. Миттєво
зорієнтувавшись у ситуації, пані Марта твердо пообіцяла:
– Обов’язково допоможу.
Наступного дня вона зателефонувала В. Гривінському і запропонувала
зустрітися з ним у відділі комунального господарства. Там представники
демократичної влади міста попросили його знову перевезти гробницю з
останками Л. Бачинського у меморіальний сквер на вулиці С. Бандери. Він
радо погодився. На допомогу йому тепер виділили робітників, необхідні
матеріали і техніку. Василя Пилиповича просили зробити перепоховання
протягом місяця, але він зі своїми помічниками впорався у триденний
термін. Труну цього разу накрили оцинкованим залізом. Поховання Л.
Бачинського відбулося неподалік унікального пам’ятника на могилі
славетного українського композитора Дениса Січинського, автором якого
був Михайло Зорій (1908-1995 рр.), репресований більшовицьким режимом.
Біля третього поховання віце-президента ЗУНР Л. Бачинського зібралося
тоді багато людей, приїхала й делегація з його рідного села Серафинці
зі священиком. Тут відбулася панахида.
Перед присутніми виступив: славної пам’яті В. Гривінський, співав
церковний хор із села Серафинці. Так, завдяки колишньому воякові УПА В.
Гривінському востержествувала історична справедливість. Василь Пилипович
здійснив подвиг, який, на жаль, досі ще належним чином не відзначений
нашими можновладцями вже у незалежній Україні…
Геннадій Бурнашов
novazorya.if.ua
