Такий розкольницький ефект від історії можна було б списати на її інструменталізацію різномастими політиками, а якщо трішки піддатися спокусі «теорії змов», то й навіть угледіти за цим всім «зловісний» силует зовнішнього ворога. Проте, проблема не тільки в зовнішніх конкурентах, проблема у нас самих, а ще точніше у недомовках.

Історичні недомовки ведуть в нікуди, вони можуть створити лише хиткий і нетривкий фундамент на якийсь час. Будівля, збудована на цьому фундаменті, є тимчасовою і навіть небезпечною для її мешканців. Так сталося, що різні регіони сучасної української держави мають відмінну історію,  належать до неоднакових історичних традицій.  Здавалося б у цьому багатстві вибору мала полягати перевага українців перед іншими народами, а не таїтися небезпека. Але виявляється, що проблема не в різності культурно-історичних традицій, а в антагонізмі пам’ятей. Напевно, саме тому українські історики, щоб запобігти вибуху війни пам’ятей (з чим ми тепер і маємо справу) вдалися свого часу до вишукування в минулому прикладів «єдності» і «соборності». Ідея на перший погляд благородна, але задіяний метод залишає поза контекстом більшість важливих моментів та обставин, за яких відбувалося становлення української державності в ХХ столітті. Наголос на соборності викликав у частини населення запитання, а чому ж таким важким і суперечливим був шлях до об’єднання і чого так мало було тих прикладів у нашій історії.

Вихоплювання з історії окремих «вигідних» подій, укладання їх у струнку концепцію «віковічного прагнення до…» рано чи пізно мало зіграти злий жарт не тільки з істориками, але й політиками. Подібного роду підхід був звичайнісіньким самообманом, мріями інфантильної людини, яка вперто не хоче помічати реальності. Небажання побачити наприкінці 80-х років ХХ ст. різницю в поглядах на історичне минуле між, грубо кажучи, «західняками» та «східняками», призвело до того, що суспільство почало ділитися на «правильних» і не зовсім «справжніх» українців. Мірилом «справжності» було обрано національно акцентований підхід, коли за українське сприймалося тільки те, що вкладалося в національну українську парадигму. Замість інклюзивного варіанту був застосований ексклюзивний, що не могло не привести до фатальних наслідків.  Було б направду дивним якби не з’явилися політичні сили, які не захотіли б скористатися для політичної мобілізації незадоволенням обділених «історією» українців. Тих, що не потрапляли до національно-української концепції в реальності виявилося не так вже й мало, а тих, що намагалися поширити свою ексклюзивну версію – не так вже й багато. 

«Живий ланцюг» 22 січня 1990р.

Виявилося, що одним із найефективніших методів мобілізації та творення регіональної ідентичності в Україні є історія. Протидіючи наступові «западенців», та оберігаючи «справжню» власну історію, Партії регіонів – «найсхіднішій» свого часу політичній силі – вдалося згуртувати під своїми сумнівними гаслами більшість Донбасу та цілого Сходу України. Недомовки істориків та їхній страх «зашкодити» новітньому державотворенню вели до того, що з’явилася різниця у сприйнятті офіційної історії, бо «так треба», і тієї, про яку в загальнонаціональному інтересі чомусь краще було не згадувати. Свято Злуки Української Народної і Західноукраїнської Народної республік стало у цьому розумінні одним із найбільш знакових, а тому однозначно було зараховано до канону позитивних і «корисних» подій. Але некритичний погляд на нього та на обставини, за яких ця подія відбувалася, як також надмірна глорифікація цього акту, загрожували в подальшому підважуванням серйозності досліджень з історії української державності взагалі. Глузливі висловлювання про Директорію УНР типу «У вагоні Директорія – під вагоном територія» кидали  тінь не тільки на «свято української єдності», але й змушували замислитися над тим, що ж дійсно трапилося в січні 1919 року? Якби головний акцент в оцінках цього важливого періоду було зроблено не на самому символічному Акті Злуки, а на встановленні причин тривалого небажання об’єднуватися, то це набагато яскравіше продемонструвало б важливість прийнятого у січні 1919 року рішення.

Для того, щоб зрозуміти чим насправді був Акт Злуки, потрібно ретроспективно переглянути хоча б той короткий, але надзвичайно важливий період українських державних змагань з 1917 до січня 1919 р. І робити це варто з двох перспектив: українсько-австрійської та українсько-російської. Попри те, що організаційно український рух в Російській імперії був набагато слабшим від такого ж в Австро-Угорщині, швидкий розпад імперії Романових поставив перед ним набагато серйозніші виклики. Шлях від ідеї федерації до утворення самостійної держави українці Росії мали подолати надзвичайно швидкими темпами. До того ж, з огляду на переважно ліво-помірковану забарвленість українських партій, вони мали серйозного конкурента в особі більшовиків. Щодо обіцянок і декларацій більшовикам рівних не було. Українські політики вочевидь програвали більшовикам в очах своїх співгромадян. Міське населення, а особливо робітники, не бачили потреби у висуванні національних гасел, їх більше хвилювали соціальні та демократичні проблеми. Українське селянство могло стати справжнім резервуаром сил для національного руху, але питання землі робило їхніми природними союзниками більшовиків, які обіцяли їм безкоштовно роздати поміщицькі землі. А за словами американського історика Тімоті Снайдера, власність для українських селян була важливішою за релігію і національність.

Не треба також забувати, що територія України була театром широкомасштабних воєнних дій і військові частини з перемінним успіхом пересувалися її територією, плюндруючи по декілька разів цілі населені пункти. Крім того, масове дезертирство з фронту з подальшим об’єднанням утікачів у більші або менші банди доводило ситуацію до нестерпної. Пробільшовицьких настроїв додавали також агітатори, які повернулися з фронту до своїх сіл. Російський Тимчасовий уряд та навіть і Українська Центральна Рада виступали радше в ролі пожежної команди, видаючи постфактум свої накази та декрети, надаючи ними законодавчого закріплення  злочинам, здійсненим проти приватної власності. Таким чином, не тільки програмно українські партії стали подібними до більшовиків, але й фактично мало чим відрізнялися, особливо в питанні скасування приватної власності на землю. Отже, ситуація, що склалася на селі, з численними фактами розграбування поміщицьких маєтків та незаконним розподілом їхньої землі, стала також асоціюватися з українською владою. Насправді всі ці «палацові» перевороти та інтриги, що відбувалися в Києві, мало цікавили українських селян. Вони хотіли такої влади, яка б «благословила» те, що вони награбували, а такою силою були лише більшовики. Саме цим пояснюється така популярність більшовицьких ідей на території України. 

Директорія

Коли більшовицькі війська на початку 1918 р. настільки потіснили Центральну Раду, що під загрозою опинилася її екзистенція, то їй нічого не залишилося, як вдатися за допомогою до так званих Центральних Держав – Німеччини та Австро-Угорщини. Державам Четвертного союзу був потрібен мир з одного боку, а ще більше їм був потрібен хліб. На їхні країни насувався голод, а тому потрібно було негайно приймати рішення про відкриття нових можливостей постачання продовольства на внутрішні ринки. Взамін на мілітарну допомогу австро-німецьких військ, українська влада пропонувала взаємовигідний обмін: 1 млн тонн українського продовольства. Підписаний у Бресті мирний договір дійсно став першим міжнародним правовим актом УНР. Але й тут криються певні недомовки: підписувати міжнародний договір могла тільки суверенна держава, а Україна на той момент ще перебувала у складі федерації з Росією. Швидкими темпами було підготовлено і оголошено ІV Універсал Центральної Ради, яким УНР проголошувалася незалежною державою. Знову ж таки така «державотворча» політика не могла пройти повз увагу інших суб’єктів державно-правних відносин на переговорах у Бресті-Литовському. Зрозуміло, що цей факт також не сприяв міжнародному авторитетові України.

Переговори в Бресті фактично вперше створили умови для зустрічі на найвищому рівні австрійських та наддніпрянських українців. Проте, делегація УНР на чолі з молодим Миколою Голубовичем доброго враження не справила не тільки на представників Центральних держав, серед яких переважали аристократи та високі чини, але й на буковинця барона Василька. Василька дивувала легковажність та непідготовленість української делегації, обурювало те, що в список промислових товарів, які належало німцям постачати в Україну, поруч із сільськогосподарською технікою значилися меблі, шпалери й навіть мінеральна вода. Проте загроза голоду та дипломатичний хист австрійських українців, допомогли підписанню мирного договору. З укладанням цього договору наступило міжнародне визнання України як суверенної держави. Проте знову ж таки, вступ австро-німецьких військ в Україну, та особливо окупаційна політика спрямована на викачування якнайбільшої кількості продовольства, свідчили на практиці про її напівколоніальний статус. Реквізиції, екзекуції та каральні операції стали невід’ємною частиною австро-німецької політики в Україні. Негативне сприйняття поширювалося не тільки на окупантів, але й на українську владу. Насправді уряд УНР не міг самостійно контролювати територію, не міг забезпечити внутрішнього порядку і не міг оборонятися перед нападом чисельних більшовицьких банд. Впевнившись у безпорадності Української Центральної Ради, німці підтримали  державний переворот, в результаті якого до влади прийшов гетьман П.Скоропадський.

Українська Держава гетьмана Скоропадського стала свого роду «реставрацією» старої російської системи. Гетьманові, завдяки підтримці австро-німецьких сил,  вдалося з часом навести лад в державі, але більш українською вона не стала. Крім того, гетьман, як справжній царський генерал, не любив українського соціалістичного руху, борючись з ним, фактично поборював усі національні здобутки попередньої влади. Гетьман не любив також галичан, вважаючи їх окремим народом. Замість народницького він пропонував високий стиль в культурі, який, правда, більше скидався на високу російську культуру. Відновлення приватної власності на землю та особливо повернення поміщикам їхньої землі, остаточно утвердили селян в думці, що Гетьманат – це не їхня влада. Послаблення австро-німецького представництва в Україні значно ослабило і владу гетьмана. Скориставшись з цього, та спираючись на незадоволення селян Гетьманатом, до влади прийшла Директорія УНР.

Директорія, починаючи з 14 грудня 1918 р. розпочала справжній наступ на поміщиків та буржуазію. Подекуди заходи нового уряду мало чим поступалися в радикальності більшовицьким: навіть існував проект, за яким поміщики і буржуазія мали бути позбавлені виборчих прав. Попри таку подібність з більшовиками, між ними і Директорією і надалі точилася запекла збройна боротьба за владу.  Територія, контрольована УНР, зменшувалася, а комуністична анархія набирала все більшого розмаху. За таких обставин Директорії стала життєво необхідною збройна підтримка галичан.

Західноукраїнська Народна Республіка, проголошена 1 листопада 1918 р. стала апогеєм розвитку українського руху в Австро-Угорщині, провідною силою якого були галичани. Не буковинці, які постійно рухалися у фарватері галицької політики, і в жодному випадку не закарпатці, де навіть не було видимих ознак організованого руху. Проголошення ЗУНР стала можливим тому, що стара монархія Габсбургів вичерпала себе і під ударами національних рухів падала. Галичани фактично трималися до останнього, плекаючи надію на можливість реформування віджилої імперії на федеративних засадах. У своїй суті галичани були переконаними легітимістами, а не революціонерами, що докорінно відрізняли їх від наддніпрянців.

Фактично до початку Першої світової війни український галицький рух не висував державно самостійницьких вимог. Перша світова війна значно радикалізувала політичні вимоги українців Галичини, проте не особливо вплинула на формулювання національно-політичного постулату. Специфікою українського політичного середовища було те, що його провід переважно складався з юристів та адвокатів. Виховані в австрійській правовій традиції, вони навіть подумки не допускали варіанту насильницького захоплення влади, тобто революція не була їхньою стихією. Саме через це галицькі політичні лідери у своїх державницьких аспіраціях не виходили за рамки габсбурзької парадигми: Австро-Угорська монархія мала перетворитися  із арбітра у польсько-українському протистоянні на джерело легітимності нової української влади. 

Уряд ЗУНР

Аналіз програмних докумнтів переконливо засвідчує, що австрійські українці під тиском обставин в 1918 р. опинилися перед вибором між ідеєю соборної України та імперською лояльністю. Галичани вирішили залишитися вірними монархії, а їх парламентське представництво заявило: «Українці не жадають нічого иньшого, як сего,  щоби лишити ся в тісній приналежности до Австрії, щоби вони не залежали від иньших, їм по букві конституції рівнорядних чинників, але щоби були безпосередно державі підчинені». Кость Левицький запропонував таку формулу відносин: «Або українські области австрійскої монархії дістануть при Австрії належний їм окремий державно-правний устрій з виключенням польського верховодства, або — як Австрія сего не схоче чи не може перевести — наша дорога йде не до Варшави, але до Київа, аби з’єдинитися з Українською державою, що Українською Центральною Радою в Київі проголосила була свою самостійність». Один з радикальніших галицьких політиків Лонгин Цегельський пішов ще далі, він фактично вивів квінтесенцію української галицької політики: «Назверх ми були лояльні Австрійці, але приготовляли переворот. Якби Австрія ще врятувалась, ми входили б у її федеративну побудову. Якщо б вона розпалася, ми були рішені й приготовані проголосити нашу самостійну державу, готову на евентуальну злуку з Великою Україною».

Готовності до цієї «евентуальної» злуки від галичан довелося чекати ще більше року. Навіть після підписання Брестського мирного договору, таємний додаток якого обіцяв утворення окремого українського коронного краю в Австрії, галицькі українці ані на йоту не просунулися в зближенні з УНР. Галичан лякала анархія і руїна у цій державі, більшовицькі настрої населення та лівизна самих українських партій. Ще більше відштовхнув галицьких політиків від думки про об’єднання із наддніпрянськими українцями гетьманський переворот наприкінці квітня 1918 р. «Неукраїнськість» нової Української Держави була для них очевидною. Майже на весь час правління гетьмана контакти між Галичиною та Києвом були заморожені.

Про галичан як переконаних легітимістів говорить і той факт, що навіть готуючись до перевороту 1 листопада, вони не переставали оглядатися на Відень: вислали до імперської столиці своїх делегатів, щоб ті домоглися згоди імператора на утворення незалежної української держави на землях Австро-Угорщини. Крім того, делегація у Львові вимагала офіційної передачі влади українцям у австрійського намісника Гуйна. І тільки загроза перехоплення ініціативи поляками змусила їх відважитися на державний переворот і проголосити ЗУНР.

Резолюції, які проголосив Є.Петрушевич на зборах 19 жовтня 1918 р.,  задовольнили не всіх присутніх. Причиною незадоволення стала відсутність пункту про об’єднання українських земель Австро-Угорщини з Українською державою. Але галичани вважали, що українці в Австрії не є такою великою революційною потугою, яка змогла б відірвати українські землі від Австро-Угорщини, протиставитися польським намаганням захопити владу в краї і провести об’єднання з наддніпрянською державою. Насправді це були тільки відмовки, а австрійські українці ніяк не могли уявити себе поза Австрією.

Що насправді захоплює, так це те, що галичани мужньо і стійко боролися за свою державу. Перебуваючи у критичних ситуаціях, не маючи сторонньої підтримки, вони змогли понад вісім місяців протистояти добре озброєному польському війську. Лідери Директорії вважали, що доля Києва є важливішою від боїв за Галичину. Взагалі ситуація на межі 1918-1919 років показала, що для наддніпрянців найбільшим ворогом були і залишилися росіяни і більшовики, а для галичан - поляки. Подальша історія підтвердила цей факт перехресними договорами  галичан і наддніпрянців з їхніми взаємними ворогами. 

Проголошення акту злуки

Погодитись на об’єднання галичани і наддніпрянці зважилися лише тоді, коли їхні держави вже були на межі існування. Ініціативу до об’єднання з УНР висловила Українська Національна Рада 3 січня 1919 р., перебуваючи в Станіславові, останній столиці ЗУНР. За іронією долі, зібрання Ради  відбулося в готелі «Австрія». Директорія приймала своє рішення по дорозі у Фастові. Урочисте проголошення акту Злуки двох держав відбулося на Софіївській площі оточеного більшовиками Києва. Розкіш і апломб самого свята здивували навіть бувальців. Галичани на майдан прибули в дорогому автомобілі…