На свойому історичному шляху український нарід склав безліч жертв у боротьбі за свою волю і державну незалежність. Після гетьманства Івана Мазепи, мабуть, не було постатей, на яких Москва виливала стільки скаженої люті й ненависті, як на Симона Петлюру та Євгена Коновальця. Як їх дискредитувала і шельмувала большевицька пропаганда, нам добре відомо, тому не будемо про це тут згадувати. Бо, незважаючи на те, вони стали символами визвольної боротьби українського народу, а травневі дати їх трагічної смерти — 26 травня 1926 року та 23 травня 1938 року — стали вшановуваними українськими патріотами як в Україні, так і далеко поза кордонами рідної землі...

Визначні постаті, а до того ж символи, є рідкісними в історії народів. Вони виняткові. Це ж бо постаті, які пробуджують дрімучі сили, викликають до себе довіру, сповнюють їх надіями. А такими, власне, були Петлюра і Коновалець. Ми, очевидно, далекі від того, щоб ставити знаки рівності між обома великими постатями, бо такі знаки в реальному житті не існують, їх заперечує індивідуальність як Петлюри, так і Коновальця — кожна велика по-своєму, могутня на тлі свого періоду і неповторна в своїх ділах. Проте хоч були вони різноманітні в характері, наставленні, темпераменті, але єдині, як єдиними були їхні діла в горінні, в самопосвяті, в самовідреченні, в послідовному та впертому крокуванні до одної й тої самої мети.

Хто ж такий був Симон Петлюра, ім’ям якого названо не тільки його послідовників, а й навіть ті буремні часи, коли він жив і діяв, в нашій недавній історії?

Симон Петлюра народився в незаможній родині 23.05.1879 року в м. Полтаві. Як з боку батька, так і матері Симон мав багато рідних, які були духовного стану. Наприклад, мати його батька стала співзасновницею й ігуменею Орловського монастиря, що біля Феодосії в Криму. Знову ж дід Симона з боку матері постригся в ченці, став ієромонахом і разом з ігуменом іовою був основоположником Київського іонівського скиту. Тож не дивно, що й молодий Симон вступив на науку до духовної семінарії. Проте за політичну діяльність у студентському русі,  за належність до РУП (Революційна Українська Партія) і журналістичну співпрацю в «Літературно-Науковому Віснику» його виключили з семінарії. Навесні 1905 року вибухнули великі селянські бунти, в яких семінаристи Полтави, у тому числі й Петлюра, відіграли поважну роль. У зв’язку з цим йому загрожував арешт — Петлюра виїжджає на Кубань, де якийсь час учителював у Катеринодарі, а згодом працював над архівами кубанського війська. Безперебійно співпрацював в нелегальних виданнях РУП. Це привернуло увагу царської «охранки», і тому Петлюра був змушений виїхати до Львова, де повністю віддався партійній і журналістичній праці. Тут був співредактором часописів «Селянин» і «Праця». Згодом, знову повернувшись до Києва, взяв участь у другому з’їзді РУП. З розколом РУП і створенням УСДРП Симон Петлюра став членом її центрального комітету вже як сформована інтелектуально і політично зріла людина.

В 1906 р. Петлюра виїхав до Петербурга для редагування партійного органу «Вільна Україна», але невдовзі повертається знову до Києва, де працює редакційним секретарем щоденника «Рада» та співредактором соціял-демократичного часопису «Слово». Царська «охранка» не давала йому спокою, і тому Петлюра знову виїхав до Петербурга, а звідти — до Москви, де редагував журнал російською мовою «Украинская жизнь». І вже тоді уважне око об’єктивної  і, до речі, сторонньої людини, росіянина з походження — члена Петербурзької академії наук —
Ф. Корша запримітило небуденну постать у скромному українському журналістові. Ось що він написав про Петлюру:

«Українці не знають, кого вони мають між собою. Вони гадають, що Петлюра — видатний журналіст, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра безмірно більший за те, що про нього думають. Він — з породи людей, що колись закладали династії, а в наш час стають національними героями.  Він живе в дуже несприятливих умовах, не може виявити себе. Та хто знає, чи не зміниться все довкола нас? А коли зміниться і Україна діждеться свого відродження, то він стане вождем свого народу і відіграє одну з провідних ролей в українській історії».

Ці пророчі слова Ф. Корша справджувалися на очах. Ще далеко до 1917 року Петлюра став широко відомий як журналіст і блискучий промовець, що своїми вдумливими статтями і промовами сіяв зерно правди.

Прибувши до Києва, він розпочав бурхливу державно-політичну кар’єру, кинувшись у запалі з переконливими промовами на військових з’їздах про те, що український народ має право на власну державність, але щоб її здобути і в тяжкій боротьбі закріпити, необхідна збройна військова сила.

В травні 1917 р. під час Першого всеукраїнського військового з’їзду Петлюру обрано головою Українського військового генерального комітету. А в червні з його ініціативи було скликано Другий з’їзд, у висліді якого Петлюру призначено секретарем військових справ Центральної Ради. На цій посаді він провів величезну роботу з українізації підрозділів російської армії і переведення їх в Україну. За його безпосередньої участі з полонених українських січових стрільців сформовано окрему військову частину — курінь січових стрільців, який пізніше відіграв визначну роль у національно-визвольній боротьбі за незалежність України.

Взагалі завдяки заходам Петлюри українська армія видимо зростала як реальна військова сила,  здатна дати збройну відсіч большевикам. Але цим намаганням протиставилися українські соціялістичні лідери, вважаючи ці заходи «загрозою» для революції. Навіть тоді, коли повним ходом і на всіх напрямах йшла агресивна війна проти військ Центральної Ради, намагання Петлюри не знаходили підтримки. І тому Петлюра береться за зброю в дослівному значенні цього слова — він організовує на Лівобережжі Гайдамацький Кіш Слобідської України, сам стає на його чолі і бере з ним участь у бойових діях того часу. Обраний до складу Директорії, яку згодом, з 11 лютого 1919 р., очолив, він залишався головним отаманом військ Української Народної Республіки.

Як символ доби національно-визвольних змагань 1917—1921 рр., коли у вогні запеклої боротьби український нарід відроджував свою державність, Симон Петлюра ніколи, навіть тоді, коли довелося бути далеко від рідної землі, не впадав у зневіру. Все його життя до останньої миті було віддано боротьбі за єдність і самостійність українського народу. Постать Петлюри невід’ємна від найсвятіших прагнень українського народу до волі й справедливості. А зброєю Симона Петлюри стало гостре перо і слово правди: «Ми, — писав він, — виступили на арену історії тоді, коли світ не знав, що таке Україна... Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна і її народ живе і бореться за свою свободу і державну незалежність».